Василь Барка (1908-2003)


На звітрений пісок, на стежку пташу,
до сивих смутків: де покрилять! —
де й камінь, жду тебе; не перестануть
відсвічення в прозорих ріллях.

На берег бігши, вал одягся в дощик,
а блиск — як жито колоситься.
Край неба коло рук твоїх хороших,
мов скойка, в розсвіти розкрита.

Та —в вічності туман блакитний тоне,
та —в ніжки чайці чудо плеще.
Де ти прийшла, сіяння ллють коштовне
сто скринь: і від ромашки легше.

Та зближуються пламенні пір'їнки
від них,— сувора віє радість:
і сутінок розлуки перемінить
мій цвіте! до човна збиратись.

ЗНАЧЕННЯ ВРАЗИ

Я нікому не суддя! і знаю
тінь свою в тропі щоденній.
Коло башти присудив до зламу
грім - ялину, кору здерши.

Кору - збризнувши навкруг, як згубу
царської парчі на трави:
звідти з літер прочитай пробудну
звістку про пишноти втратні.

При дощі, з краплистою вагою,
в розтріски корона зверглась:
звідти з ноток вимовляй терпкою
згадку про шумке мізер'я.

З кожною грозою судьби дужчі -
думку вчать: про вічні звіти.
Осінь дожида! квиток доручить
огняний - на вихід звідси.

Одцвітана галузка над стежкою

Джміля у дзвінці причащаючи,
покинута на колихання,
ти — неборонніша від чаєчки,
залюбленим на смерть — кохана.

Ти подихнеш медами щирими
з чарчиночок, що припорошені —
біля душі закружить лірами,
бджільми, росинами, розкошами.

І поклянуть на поцілунок
пелюстинки, мов сміх, примружені.
Вже — променя тисячострунок
спливає по сліпучім кружеві.

Несамовита самогубиця:
на вітрі доцвісти дозволь —
тріпочеться! кричить! голубиться
до найласкавіших долонь.

ПОРЯТУНОК

Від узгір'я тонкорукий кущик
обізвався білотою.
Ні негода впівночі не скрушить;
чи - як він, до дня достою?

Здіймуться вали пожеж небесних,
плотик місяця женучи.
Враз: галузками душі простертись,
та - до сонця в тихі учні...

та від нього брати на обриві
приступець найнедорожчий -
тільки й місця: молитвам! добрівши
з вихору - в старій сорочці.

Часом душу втишити зболілу
просфоркою сяйва в морі,
та щодня читати з небосхилу
вголос тропарі соборні.

ПРИ САМОТІ

При самоті моїй: галуззя скине
печаль огненну, й неживе...
Хоч, мов стіною, світло —все блакитне,
де димна глибина пливе.

Тріпочеться листок, до крови кожний,
та зілля доцвіта останнє.
Уже тебе побачити не можна,
хоч море гаснути не стане.

А листя: світлене, веселе-зорне,
прогляне, спалахнувши в щирість.
Така ж печаль мене тоді огорне,
як берег шелестіння ширить.

Жалі, мов дощ, листками пролилися,
коли до каменя наспів.
Шукає серце щастя: це — як в лісі
дитятко ловить голубів.

РІКА

Біліє голос, вищий від планет.
- і я спішу, ріка,
ні райдуга не наріка -
через грозу біжу,
первоцвіт променів, грому межу.
Ні срібний мак не наріка:
крізь смерть-ріка.
Біліє голос, дужчий від скорбот...
-птахи в вікні веселок
пісні з огнів прядуть...

.....