ВАЛЕНТИНА ЧАЙКОВСКАЯ

Блажен тот край, где ты рождён, друг мой.
В нём каждый камень обладает силой.
В полынной горечи его степной
Таится дух до боли сердцу милый.

И разве можно речью передать,
Как ты, волной щемящею томимый,
Услышав слово «Мама», рвёшься встать,
Глотнув комок тоски невыносимой?

Ведь ты родную не сумел сберечь.
Не близок путь и к той земле далёкой,
Что словом дорогим, вплетаясь в речь,
Слезой в душе хранится одинокой.

В кантате неба нотою одной
Звучат два слова – «Мама» и «Отчизна».
Блаженный вид земли твоей родной,
Стучится тихо в память укоризной.

А ты, поддавшись голосу в груди,
И той крови, что по сосудам бродит,
Взываешь всей душой: «Не осуди!
Я слышал зов из Неба. Не из плоти».

И, как на крыльях, ринулась душа
К Земле, таящей Святость в каждой пяди.
Взошёл в Ерусалим ты, не дыша,
Сквозь призму высшего почтенья глядя.

Нет в сердце чувства ложности пути.
Ведь душам нашим всё даётся свыше.
И ты, покорный просишь: «Освети!»
И чувствуешь, что неба синь тут ближе.

Но… хоть бы раз тебе ещё взглянуть,
На край, где песней мамы детство вьётся.
Собьётся ритм дыханья, стиснет грудь,
Не скажешь словом, только жилка бьётся.

И дух, взлетев из иллюзорных снов,
С внезапной силою непостижимой,
Прорвав заслоны всех материков,
Падёт к ногам Отчизны блудным сыном.

НЕЗЕМНОЕ – ЗЕМНЫМ НЕ ИЗРЕЧЬ

Два коня на закате, две лошади,
Невозможно родные душе…
Может быть, мне лишь кажется, Господи,
Красота неземною уже?
Ни сказать, ни вздохнуть от волнения,
Лишь трепещет безмолвно слеза,
Да наполнившись дрожью, мгновение
В бесконечность летит, в небеса.
Почему ж пред гнедою усталостью,
Мне до боли щемящей в груди,
Остальное всё кажется малостью
Рядом с Вечностью? Всё впереди.
Входит ночь – томной ласки заложница,
Звёздной кистью касается плеч,
В шёлке грив прячет солнце художница.
Неземное – земным не изречь.


ОБЖИГАЯ БОСЫЕ СТУПНИ

По невидимым тропам, заросшим полынью с крапивой,
Бродит память в ночи, обжигая босые ступни,
Лишь крылечко узрев под родимою старенькой сливой –
Как дитя задрожит, что впервые припало к груди.


Покосились врата, завалилась от времени крыша,
Только тот же колодец да ржавое рядом ведро,
Только сердце моё поднимается выше и выше,
Изнутри вдруг пробив занемевшее в теле ребро.


СЛЕЗА

Теряет память адреса и даты,
В который раз осенний лист кружит,
Лишь сорок первый ныне, как когда-то,
Напалмом жжёт и стонами глушит.
Тянуло чадо руки к маме мёртвой
В тот миг злосчастный, в тот ужасный год,
И Страх катил по телу пот холодный.
Возможно ль, в Вечность позабыть исход?
Тот ад творился на Земле, в овраге.
Мертвеет дух при слове «Бабий Яр».
Обуглен силой горя лист бумаги –
О, горьких дней кощунственный кошмар!
И тихо каплет с Меноры еврейской
На плиты памяти нетленный воск.
Алеют маки боли иудейской,
Прожгла слеза надгробие насквозь.


СОНЕЧКО В ГОРНЯТКУ

А мова – мов сонечко в неба горнятку,
Так лагідно люба, прозора, ясна!
В ній радість веселки та усміх малятка –
І пісня пташини, і злива рясна!

Чи Сонце самотнє? Не вірю нізащо.
Ця зірка промінням себе роздає!
Так мова дарує найліпше, найкраще –
Щось є в тім, напевно, твоє і моє...


ВЕСЕЛКА

Крадькома, краплина по краплині –
Падає сліпенький теплий дощ,
Журавлятам-хмаркам в ясній сині
Шлють вітання і кульбаба, й хвощ.

А вони – розчулені і жваві,
Крильця опрозоривши свої,
Віддзеркалили “Бувайте!” в ставі,
Та й кудись пірнули за гаї.

І душа занурилась в веселку –
Щезло тлінне буднів покриття.
Змокла сукня? То дарма, рідненька!
Дощик змив всі прикрощі життя.

Що боліло вчора – вже вчорашнє!
Геть тривоги! Серденько тремтить –
Не відтворять фарби всі гуашні
Цю Завітну у Природі мить!


ПЕТУНІЇ

Мов із шпаринки в райській брамі,
Хтось повнить душу чимось світлим –
Підносить дух, несе над світом
Петуній цвіт в природнім храмі.

Невинні, чисті і правдиві
Весталки-панночки осЯйні
Несуть з Едему в дні звичайні
Біленьких дум небесне диво.

І світле й гойне у Природі
Без слів, тремтінням мовить: “Годі!”,
Обридли Небу мови чвані!

Кива льонок – їх вірний сторож,
(Він пустомовству тАкож ворог) –
Найвища цнота у мовчанні!


ПОЛІСЬКЕ СЯЙВО

Спадає згадка літ, немов росичка,
На гойні трави радісних левад.
Заграви маками фарбують личко,
Діброви пестять хвилями розрад.

Моя Волинь, заквітчана красуне!
Чому навшпиньках бродиш ти по снах?
З Полісся лине сяйво тонкорунне,
Мов з неба зорі вплів у верби птах.

Збираю перли із кульбаб в долоню,
І щось від спогадів в душі щемить:
То, ніби матінка, шепоче: “Доню!”,
То грає десь Лукаш.... Чи серце снить?

Волинь моя! Стривай, кохана, трішки!
Візьми із серденька мій жар чуттів –
Розсип молитвами, вплети в смерічки,
В щедроти душ, в липневий дар ланів!

Чарують сни бузковим та духмяним,
Цілує сонях мрій озер блакить!
А я дитям лишаюсь тут коханим –

Твою красу вплітаю словом в мить.

СВІТАНОК

Рожевий фламінго крильми зафарбовує обрій,
В повільнім таночку прощається з тишею ночі –
Лиш сонно примружила трішки здивовані очі,
А перша пташина так радісно пісню цвіркоче.

І світ прокидається навстріч ясному Ярилу,
Сміється, радіє, ширяє душа в піднебесся,
Розвіялась ніченька, скупана в сонячнім плесі –
Безмовна, тремка... і світанку вклонилася з честю.

ОСІНЬ

Ще пурхає в полі останній метелик,
Невже заблукав у шпичастій стерні?
А вересень Осені стежку вже стелить
Крізь теплі серпанки молочно-парні.
Ступила красуня, розсипавши ґречність –
Ошатна, розкішна та й щедра без меж.
В ній мудрість Афіни, і Гери статечність,
Калиновий усміх і... слізоньки теж.
Є щось материнське у жестах величних,
І щось до безмежності рідне й хмільне.
Чи спомин печалі в душі передвічний,
Чи клич журавлів розтривожив мене?

БАБУСІ

Десь на долівці пам’яті, в сум’ятті
Палахкотить коштовний каганець –
Вогонь настурції... Думки крилаті
Торують шлях до серця навпростець.
Колись цих квітів, що плелись низенько,
Не бачив ніби дух узбіч доріг,
Та так любила бабця їх старенька,
Що біля хати виріс оберіг:
Щитів зелених помічна загата
Від плину злого й прикрого в путі.
А поміж них, мов сонечка, мов свято –
"Аврори" радощів, трофеї золоті.
І мить солодка та до болю щемна
Стискає горло, лунко б’є в ребро...
"Бабусю, рідна...", - щось шепчу таємно,
І лине з квіття в серденько тепло.