Олександр Конопля

* * *

Вранці слухав солов’я,
Танцювала вишня.
Все, що малося, зім’яв.
Укріпи, Всевишній.

Курка риється в землі,
Пес сусідський стогне.
Все, що малося, – в імлі,
Залишилась втома.

Скоро піст – лиш стало б сил,
Укріпи, Всевишній.
Промінь ходить по росі,
І танцює вишня.


* * *
Шкребеться сонце в скло немите,
Розщебетались горобці,
Думки ще в’ялі та розмиті,
І сон сповзає по руці.

Влетить в кватирку жвавий вітер,
Мені фіранкою махне,
А слідом – живодайне літо
Прошепотить про щось сумне.

Лежать у напівсні хвилини,
Ще пам’ять юна, негірка.
День копирсається у глині –
Тремтять долоні.
У ставках
Бере прозору, теплу воду
І ліпить, ліпить кожну мить.

Курчат строката курка водить,
Старенька яблуня скрипить.

Піду нап’юся прохолоди,
Що ллється просто з-під землі.
Стоїть картопля по городах –
Пильнує спокій на селі.

* * *
Нахилився паркан на дорогу,
Надивитись хотів вдалину.
Там дерева стоять одноногі,
Одягнувши гілля в сивину.

Замела хуртовина пороги,
Кволо хвірткою вітер скрипить,
І хатини – неначе барлоги,
І життя в них не схоже на мить.

Недоспівана пісня замерзла,
Вицвітає бабусин рушник,
І завод стародавній вже мертвий,
І радгосп вже, відмукавши, зник.

Тільки діти, не знаючи страху,
Із санками на гору повзуть...
І паркан розмовляє зі цвяхом
Про недоєну зранку козу.

* * *
Загусне біль, загусне втома,
І піде білий-білий сніг.
Гілля, немовби непритомне,
Тамує спогади рясні.

Хиткий мій світ двокольоровий
Сидить сорокою в траві.
Була б лиш матінка здорова,
Та молитви були живі...

Прокинусь вранці і безшумно
У просвітлілий вийду двір.
П’янке повітря щось віршує,
Думки вселяючи нові.

***
Дерева схожі на примари.
Сумний будиночок стоїть.
Когось колодязь кличе марно:
Давно померли хазяї.

Зловісна темінь лізе в очі,
у бур’янах лежить туман,
Пес напівсонний щось белькоче –
Мене угледів крізь паркан.

З колодязя поп’ю я воду,
низенько Богові вклонюсь,
Прошепочу: «Як ця господа,
я теж самотності боюсь».

***
Що, діду, вже нема нікого?
Дружину й сина пережив,
І думка муляє ранкова:
Усі ті згадки – міражі.

Сліпий хазяїн, пес видючий –
Отак удвох вони й живуть.
Лише ті спогади-гадюки
У двір непрохані повзуть...

– Дідусю, ось приніс Вам хліба,
Ось груші стиглі, золоті.
Живу в хатині на відшибі,
Так, як і Ви, – на самоті.

Новий рік 

Напосіваю снігом зранку –
Хай звеселяється земля.
Відкрию душу, мов фіранку, –
Танцюй, нахмурене гілля!

Іду до церкви – клич, Василю*,
Рукою щедрою всіх нас!
Вітри намети накосили
І поскладали про запас.

Уже і Матінка з покровом
Глядить з ікони на село.
Чвалають хмари, мов корови,
І скиглить псом безсиле зло!

* Святий Василь, пам’ять якого
вшановується християнською
 Церквою 14 січня.

Мандрівне

Закляк на полі сірий простір.
Повзе в село якесь авто.
Розсипав ранок біле просо,
І скинув ліс старе пальто.

По голих кронах ходить вітер,
Завмерли спогади й слова,
І сатана майбутнє витер...
Гниють покинуті жнива.

Десь там життя журне і сиве,
Десь там живе моя рідня.
Невже народ не знайде сили,
Щоб Богу дякувать щодня?!

Шмигне у нору миша-крапка.
Розтане вдалині авто.
І залишиться крок до раю,
Та чи дістанеться хоч хтось?..


* * *
Надивлюся на сяюче щастя,
Що ялинка струнка стереже,
І піду, бо мій потяг невчасно
Кіньми дикими гучно ірже.

І поїду крізь ніченьку темну,
Крізь цілющі ліси і поля,
І різдвяні ті спогади теплі
Пригорну, мов Святе Немовля!

* * *
Різдво з дощами зустрічаю,
Із парасолькою іду.
Кудись поділись білі чари
Зими, і зник зимовий дух.

Чекають снігу кволі трави,
Ліси сумують і земля,
Та, наче в золотій оправі,
Лежить у яслах Немовля.

Прийду до рідної хатини,
Стареньку пічку розтоплю...
Ось вже й колядка гучно лине
І зігріває мокрий люд.

* * *
Збираю вірші у селі,
Під снігом я шукаю риму.
Пливуть зірки, мов кораблі,
В очах простого пілігрима.

Віддам тепло останніх мрій
Гіллю берези кришталевому.
Курить димар, мов чародій,
Малюючи над дахом лева.

Стікає місяць, як струмок,
Під ноги – дивною красою.
Цієї ніченьки ковток
Навік залишиться зі мною.

На зупинці 

Кудись біжить похмурий вітер,
Пливе пилюка, наче дим,
І на гілках молочні квіти
Чекають від небес води.

Затамували хмари подих,
Щось не приходить мій трамвай,
А ти живеш тут зовсім поруч –
Але скінчилися слова…

Мабуть, готуєш різні страви,
Когось плекаєш, мов дитя,
А я один стрічаю ранок
І славлю Бога та життя.

Іще надіюся на щастя –
Просте і тепле, як яйце…
Де ж той трамвай? Немає часу!
Дощ починається невчасно,
І душить пам’яті кільце.

Курортному*

Скотився ранок з гір у воду,
Невтомно хвилі щось бурчать,
Кудись поділася негода,
Стікає з неба благодать.

Просте село*: житло та їжа,
Б’є з-під землі хмільне вино.
А звідусіль все їдуть, їдуть,
Як в нескінченному кіно.

У сквері сплять цнотливі туї.
Хтось повискубував траву.
Я есемесками листуюсь
І рідну землю тихо зву.

Чомусь схотілось бачить поле,
Лежати в ніжній мураві,
І на город, де мати поле,
Іти, іти по кропиві!

* Курортне – селище
неподалік від Коктебелю.

***
Розтривожило сонечко душу,
Знов запахла коханням весна.
І старенька занедбана груша
Заглядає у вічі вікна.

На Великдень покличу Вас в гості,
У матусі смачнющі паски.
В цілім світі поменшає злості,
Воскресіння освятить віки.

Наші долі сплелися ізнову,
Почуття пробудилося знов.
Синє небо від Божого слова
Просвітліло, як наша любов.

Що там далі, чи разом? – не знаю,
Хай Господь нам терпіння дає...
Дзвін із церкви лунає, лунає,
Калатає, мов серце моє.

* * *
Не проклюнуло сонечко вічність,
Не пробило недолі броню.
Я мандрую морозною ніччю,
Щоб мерщій роздобути вогню.

Буду гріти худющі дерева
Та замерзлі думки земляків
І ланів ціпеніючі нерви
Від безпліддя і марності слів.

Хай зігріються мамині очі,
Що такі ж, як у мене, сумні,
І кохання, що хтось напророчив
У далекому, світлому сні.

Буду гріти приречені душі,
Що в полоні безвір’я тремтять
І висять, наче зморщені груші,
На тонесенькій гілці життя.

Примари з минулого

1
Згоріла школа товстобока.
Ростуть усюди бур’яни.

Гасає вітер безтурботно
По коридорах, а за ним
Біжать ясні, щасливі діти;
Гарненька вчителька сердито
Когось гукає крізь роки.
На класні збори йдуть батьки.
Лежать щоденники на партах –
Життя оцінки роздає.
Лунає сміх, юнацькі жарти,
І серце плачеться моє.

2
Звугліла юність наша скиглить.
Бува, прийду, щоб хліба скибку
Їй дати, ніжно пригорну
Та й знов піду удалину.

* * *
Не журися, рідненька матусю,
То пусте, що самісінький знов.
Із колодязя смачно нап’юся
І забуду недавню любов.

Погуторю на лузі з травою,
Солов’єві слова підкажу
І вербу із густою косою
Влучним словом на мить розсмішу.

Біля річки постою тихенько,
В темну воду крізь біль надивлюсь.
Не сумуй, золота моя ненько,
Незабаром і я одружусь!