Плющенко Юрій

ВІРШІ
***
Увага! Усміхнися!.. Я знімаю!..
Знімаю сум з плечей твоїх і втому,
Знімаю всі тривоги і турботи.
Знімаю, наче темне покривало
Важкої хмари із блакиті дня.
Залишу тільки усмішку і квітку,
І ту частину золотої стежки,
Що із-під ніг твоїх біжить до мене
І, раптом, обривається краєчком
Маленького квадратика паперу.

СНІДАНОК НА КОСОВИЦІ
Із-за копиці ще не випхався
Руденький їжачок сонця,
А ми вже снідали
Під зеленим ліхтарем куща.
Дістаю сало, розгорнувши газету,
І, змахнувши з неї сіль,
Читаю просолені слова,
На які перехворіло вчорашнє людство.
Досвідчена коса –
Трохи мені завелика, бо на виріст, –
Не слухає, дивиться в небо,
Відкинувши набік
Мокре сталеве пасмо.
Що їй тут, у моєму дитинстві?
Вона ж бо вдвічі старша за мене
І впізнає навпомацки будь-яку травинку.
Сміється з мене, що хочу вичитати
Себе майбутнього –
Хіба себе впізнаєш?

***
Ось роздоріжжя:
Три дороги, три кути.
На роздоріжжі – стиглий сонях
На обрій поглядає сонно,
Не знаючи, куди його піти –
Бо не збагнув, зростаючи, понині,
Що за дороги це,
Що за кути,
В які це занесло його світи
Ще у сліпій і безпорадній насінині.

САД
Крізь пріле листя дикий дух землі
Несе чи то – полон, чи то – свободу.
Граційним рухом голої гіллі
Останній лист кида верба на воду.
Є в цьому жесті таємничий лад,
Якась байдужість до життя земного,
Аж заздрісно стає. Чи древній сад
Не має що згадати дорогого?
Зневага до трухлявини й пожеж
Крізь волокнисту плоть дерев струмує:
Неначе інша є земля – без меж,
Без тих вітрів, що нині сад не чує.
Немає листопадів і снігів…
Чи ти туди вже, саду мій, полинув?
…Навіщо закохатися посмів
В кору обвітрену, в застуджену стежину?

***

Хто знає, скаже, як воно непросто
Писати алхімічним олівцем.
Любов – то квітка зовсім безтілесна,
А я шукав матерію кохання.

…На таємничі запахи Едему
Закохані зліталися надвечір.
Над ними молоділи небеса,
В букетах квіти в’януть не хотіли.
Тоді мені запрагнулось всю ніч
Обводить буквами, соромлячись за почерк,
Такі високі, горнії слова,
З якими промовчали ми ввесь вечір.
Тим часом – хмари, холод і вітри,
У венах вибухають квіти снігу…
На ранок раптом випав білий вірш –
Рядки без рим нечитані лежали.

***
Вот взял да пришел бы ко мне преподобный,
И милость его да меня осенила!
О чем говорил бы с ним аз, допотопный? –
«Построим ковчег – прямо в небо ветрила»?

А, может, открылось бы в нашей беседе,
Что мы с преподобным почти что соседи:
Вот только живу я за крепким забором,
А он – на виду, перед Божьим собором.

ВРЕМЕНА ГОДА

Весна
Люблю грозу…
А здесь, внизу,
О чем играет колокольний?
Быть может, знает ветер вольный?
…Морозом обожженных вишен цвет,
Как тепел из кадил прошедших лет.
Лето
Стою нагим…
Прошу, сожги
Мои грехи, огонь небесный,
Чтоб воспарить мне с птичьей песней,
Где ни гроза, ни дождь, ни зной
Не будут больше властны надо мной.

Осень
Таким простым
Иль пьяным в дым,
Меся кладбищенскую грязь,
Легко найти нам с Небом связь
В распутицу осеннюю, когда
Глядиш, завязнут в рельсах поезда.

Зима
То белый снег,
То черный грех,
То с синевы твоих небес,
Как молния, сверкает крест.
Изменчива и странна на Руси
Погода. Ну ка, лучшей попроси.

ПРОГУЛКА
Пойду я, немного печальный,
Багатством прошедшим звеня.
О друг мой крылатый, молчальный,
Прошу, проводи-ка меня,
Где все откровением дышит
О смысле небесних лучей,
О птице, воркующей свыше
О тайной заботе своей,
Спеша с безпредметних суджений
В земне облечься черты:
С мечты – для волнующих пений,
А с пений – да снова в мечты.