Леонід Стрельник (1947-2017)


Заклинаю планету стару:
– Попасися між зорями трішки!
І річок я натягую віжки:
–Тпру, заморена, загнана, тпру!
Дай пройтися вітчизною пішки.
Дай послухати дзенькіт синиць
Прохолодно-вербовою ранню
І в левадному сумі туманнім
До дідівських охлялих криниць
Доторкнутися, може, востаннє.
Дай зібрати із батьківських літ
Закривавлені часом порічки,
Зазирнути в онукове личко
І усім, хто покинув цей світ,
В храмі серця поставити свічку.
Дай покликать на віче думки
І минулим покривджені строфи
До села – до моєї Голгофи,
А тоді вже й лети у віки
Повз омріяні злом катастрофи.


Все рясніше нетанучий сніг
Мерехтить-опада на повіки...
Що ж наколядувати я встиг
Під вікном у двадцятого віку?
Коляда, ти моя коляда,
Все вмістилося в сивій торбині –
Сльози, радість, печаль та біда,
Зойк барвінку й зітхання калини.
Це багатство – за чорні часи.
Відтепер би пожити добряче!
Та уже з колядою мій син
У шибки шкряботить нетерпляче.
Чи йому про торбину збрехать,
Що, мовляв, загубив безшабашно?
І не можу її не віддать,
І віддати маленькому страшно.


Вишня хустку зелену пов'язує,
Розкидає довкіл пелюстки.
Упіймавши мотузку у пазурі,
Кажанами висять шахтьорки.
Й сам не знаю, чому раптом зрадницьки
Закрадається в душу печаль,
Маму рідну, содцаточку страдницьку,
До нестями стає мені жаль.
Мо', тому, що могилами тоскними
Юні дні уросли у війну
Й нині гибіє в полі колгоспному
За чиюсь довоєнну вину?
І шепчу забобонно-тихесенько;
«Поле, хмаро, тополе, трава,
Хочу я, щоб матуся ріднесенька
Зоставалася завше жива!»
Ті слова за літами неґречними,
Що спили материнську свічу,
Ніби стали тепер недоречними,
Тільки я їх шепчу і шепчу...


У кожного доля – як небо,
А в нім – що не крок, то зоря.
А значить, ліпити не треба
В собі ні раба, ні царя,
Бо й небо, і зорі – нетлінні,
Як дух незнищенний пашниць,
Де світиться наше сумління
Очима козацьких криниць.