Василь Кучер                                               Оповідання

ПІСНЯ З-ЗА ОКЕАНУ

Сирий морок дихає в Оленчине обличчя могильним холодом. Вона, одягнена в довгу, білу сорочку, стоїть в безкраїй шерензі таких же як і вона, одягнених в біле жінок, що копають лопатами землю. Від холоду і напруги Оленка цокає зубами і намагається щось розглядіти в темряві.

-Де я?.. – стривожено думає вона.

-На цвинтарі! – відповідає на її думку чийсь голос.

-А навіщо тут оці жінки, – дивується Оленка.

-Вони риють могили своїм діткам, – відповідає їй все той же голос.

-Чому ж я тут?.. – запитує вона.

-А хіба не бачиш? – чує відповідь.

Оленка з жахом узріла перед собою устромлену в землю лопату.

-Саме так! – підтвердив голос.

-Ні!.. Ні!.. Я не буду! – нестямно кричить вона, вириває з землі лопату і жбурляє її в темряву. Лопата летить кудись в тартар, дзенькаючи об каміння.

Морок перед нею стає світлішим і звідкілясь до Оленчиного слуху доноситься пісня. Вона приставляє руки до вух – пісня чується виразніше.

-То це ж я співаю, – це ж мій голос!

-Ні! – каже їй загадковий коментатор. – Це співає твоя донька. Ти народиш її, віддаси їй голос і присвятиш своє життя. Вона виристе і на крилах пісні полетить від тебе. Ти будеш чути її здалеку, бачитимеш рідко.

А тим часом пісня почала віддалятись.

-Не покидай мене, донечко! – кричить їй у слід Оленка і з жахом підхоплюється на постелі з мокрим від сліз обличчям...

Рожевий світанок заповнює кімнату в гуртожитку консерваторії червонуватим промінням. Оленка стривожено оглядає ліжка дівчат. Чи не розбудила вона когось? Чи не кричала насправді? Ні, все спокійно. У сусіднім ліжку спить її задушевна подруга Галя. На її гарному обличчі блукає чарівна посмішка. «Щаслива, гарні сни бачить», - подумала Оленка. О, вона, Оленка, бачила такі сни. З тих пір, як вони зустрілися з Лесиком у коридорі консерваторії, такі сни їй снилися часто. Ось вони разом на квітучому полі. Світить сонечко, голубе, як у Лесика очі, небо. Біля них радісно бігає маленька донечка (чомусь завжди снилася донечка, а не синок). «Татуню, – простягає вона рученята до Лесика, - підкинь мене високо, високо аж до самого неба». Від підхоплює доньку на руки, підкидає її вгору. Вона хапається йому за руки, за шию, весело сміється. Потім Лесик підносить доньку до неї, обох їх обіймає і покриває їхні обличчя поцілунками.

Вечорами, в хвилини ніжності, Оленка розповідала Лесикові свої сни. Він щиро сміявся і запевняв її, що вона бачить віщі сни, що так воно і буде. «Ми закінчимо консерваторію, одружимось. Ти народиш доньку, а потім синочків і заживемо ми довго й щасливо, як у казці», - мріяв він.

Оленка поглянула на фотографію Лесика, прикріплену біля її ліжка. На ній він зображений зі своєю нерозлучною скрипкою. Тонкі, довгі пальці обхопили потрібні струни на грифі, а смичок зараз торкнеться їх і зазвучить чарівна мелодія. Оленка часто дивилась на цю фотографію й тоді, майже завжди, приходила їй на пам'ять строчка з пісні: «Я полюбила молодого скрипаля», щасливо думала вона в такі хвилини, але зараз жорстока дійсність болісно бентежить їй мозок, ніби гострим ножем торкається серця.

Вчора, після хвилювань і роздумів, вона, таки, наважилась піти в жіночу консультацію. Гінеколог, схожій на тата чоловік, ретельно оглянув її і сказав:

– Ну, що ж молода та чарівна, поздоровляю тебе, скоро ти будеш матір’ю, ти – вагітна. Жінкам природою й Богом дарована свята можливість народжувати людство. Ми, лікарі, від медицини, а святі отці від Бога раді бути причетними до цього процесу.

Він по-батьківські поклав руку на її плече й спитав:

– Ти, я бачу, не дуже рада моїй звістці, боїшся? Не бійся. Ти молода, здорова, ми, лікарі, будемо поруч з тобою – все буде гаразд, а тому не хвилюйся, краще подаруй радість чоловікові й своїм рідним.

– Я не одружена, ми обидва студенти консерваторії…

– Так, розумію! Ну, обоє, принаймні, ваші батьки будуть ради, вони і повинні, і я сподіваюсь, нададуть вам свою допомогу.

– У нас немає батьків: мої загинули в автокатастрофі, а він і зовсім з дитячого будинку…

– Шкода! Тоді вирішуй разом зі своїм коханим. Якщо іншого виходу не знайдете, то приходь тоді до нас, тільки не зволікай!

Оленка крізь сльози дивиться на фотографію Лесика. Його голубі очі, мов весняне небо,  дивляться в далечінь, ніби хочуть побачити там свою долю, а тонкі пальці, Оленці крізь сльози, здається тремтять на грифі скрипки.

«Що будемо робити, Лесику, як нам жити далі? Коли, мій коханий, я зможу сказати тобі свою правду?» - беззвучно звертається вона до його зображення.

«Тільки не сьогодні! – блиснула в її голові думка.

 - Сьогодні відбіркове журі в групі скрипалів буде відбирати кандидатів для участі в конкурсі. Я не повинна виглядати нещасницею. Це може зашкодити Лесикові в такий відповідальний для нього час».

Увечері вона, серед усіх зацікавлених, з букетом квітів в руках, чекала коханого біля дверей консерваторії. Він ще на виході побачив Оленку. Веселий і щасливий кинувся їй назустріч. Вони обнялися. Оленка обцілувала його щасливе обличчя й подала в дарунок від свого серця квіти…

В кафе, куди вони зайшли відмітити удалу подію, Лесик не переставав говорити про майбутній конкурс, про журі, про те, як головуючий потиснув йому руку й сказав: «Так тримайте, молодий чоловіче, у вас є можливість в майбутньому стати українським Паганіні!».

Оленка дивилась в його сяючі від щастя очі, на його ніжні руки, які видобувають зі скрипки чарівну музику, подумала: «Якщо він дізнається про мою вагітність, то - вона відчувала це душею – кине все і піде на будь-яку роботу, аби забезпечити її з немовлям всім необхідним. Тоді руки у нього огрубіють. Він не зможе грати на скрипці. Пропаде його талант і він ніколи не відбудеться як музикант… Я не можу цього допустити! Я повинна негайно зникнути з його життя!!!»

Ця думка з’явилась у неї так блискавично, несподівано й переконливо, що вона заплакала…

– Ти що?!. – захвилювався Лесик, – чому ти плачеш?

– Не хвилюйся, любий, – усміхнулась крізь сльози Оленка, це я так, уявила тебе на сцені, зі скрипкою, у фракові, білій сорочці з «бабочкою», відчула бурю аплодисментів в повному залі. Це буде насправді, мій коханий, я вірю в твої здібності.

На цьому закінчувався текст сповідальниці – доньки Олеся Григоровича – про свою маму, якого він мені переслав по електронній пошті.

Я вимкнув комп’ютер, відхилився на спинку стільця, закрив очі, і так, ніби це було тільки вчора, а не рік тому, пригадав нашу зустріч з цією доброю, талановитою людиною.

Минулого літа, після відпочинку на морі в Криму, я повертався до дому на свою Дніпропетровщину. В Сімферополі сів на поїзд «Сімферополь-Київ», зайшов у своє купе, поклав речі під сидіння, а на столику, як завжди, залишив блокнот, ручку та кінокамеру. В двері постукали. В супроводі провідниці в купе увійшов високий, худорлявий, з голубими очима чоловік. Він привітно посміхнувся до мене й сказав:

– Якщо не буду Вам на заваді, то я стану Вашим супутником.

– Завжди радий добрим людям, – піднявся я йому назустріч.

– Тоді давайте знайомитись, я – Олесь Григорович – музикант.

Я назвав себе.

– А професію можете не говорити, – він поглянув на мій столик і сказав, – Ви – журналіст.

Я заперечливо покрутив головою.

– Ні?! – здивовано вигукнув він, – тоді бери вище – Ви – письменник.

– Скоріше аматор цієї важливої справи, – відповів я.

– Архіважливої справи, – поправив мене Олесь Григорович, – пам’ятаєте, ще колись Сталін справедливо називав письменників «інженерами людських душ», а душі наші, погодьтесь, особливо зараз, ой як треба будувати та перебудовувати!

Він швидко розмістив свої речі, сів напроти мене й запитав:

– А Ви вже обідали?

– Ні, ще не встиг, – відповів я.

– Тоді, якщо не заперечуєте, давайте пообідаємо разом, тим більше, що у мене для цього є привід – по сто грамів справжніх американських віскі. Донька привезла мені із Нью-Йорка.

– Ваша донька була в Америці? – поцікавився я.

– Авжеж, вона там народилась і живе до цього часу, а от я так ніколи й не був в Америці, – зізнався він, швидко глянув мені в очі й додав, – не вийшло.

Я щиро зацікавився цією його фразою й хотів розпитувати далі, та подумав, що це буде не тактовно з мого боку по відношенню до мого нового сусіда, стримався.

Ми накрили на столик їжу, налили в дорожні стаканчики віскі, випили по-першій за наше знайомство. Під час обіду Олесь Григорович побіжно поглянув на мене й сказав: «Я помітив, що в розмові моя остання фраза про Америку зацікавила Вас. Мене це не здивувало. Ви людина творча, а тому, маєте зацікавлену вдачу. Я переконаний, що письменник іншим бути й не може, а тому вірю та хочу розповісти Вам печальну історію свого особистого життя».

«Ще в ранній юності, – почав він, – коли я навчався в консерваторії, мені пощастило влюбитися в дівчину – студентку консерваторії. Вона відповіла на моє почуття такою ж щирою, кришталево чистою, справжньою любов’ю, яка ніколи пізніше мені в житті не зустрічалась. Я був радий бачити свою Оленку кожного дня, відчувати її любов, тепло й ласку. Наші душі завжди були відкриті одне одному і це зігрівало нашу любов.

Та ось, одного разу, коли я щасливий повертався з конкурсу, в якому брав участь, моя Оленка вперше в нашому житті не зустріла мене на пероні. Замість неї я побачив з квітами в раках її подругу Галю. Схвильований я підбіг до неї:

– А де Оленка?.. Чому не прийшла вона?..

– Її немає, – опустила очі Галя.

– Як немає?!. – похолонуло у мене на серці.

– Куди ж вона поділась?!. – ухопив я Галю за плечі.

– Та ти не хвилюйся так. Вона жива!.. Просто кудись виїхала…

– Куди виїхала?!. Навіщо?!. – допитував я Галю.

– Я, справді, більше нічого не знаю. – оправдовувалась вона, – Її немає ні в консерваторії, ні в гуртожитку. Комендант гуртожитку сказала, що Оленка зібрала свої речі, викликала таксі й поїхала, а їй сказала, що переїздить жити в інше місце.

Три доби я не міг ні спати, ні їсти. Днями їздив і телефонував до всіх знайомих, куди, за моїми догадками, могла поїхати Оленка, - та все марно, ніхто нічого не знав. А ночами я будував і відхиляв десятки версій чому й куди вона поїхала.

Тільки третього дня я отримав від неї листа:

«Дорогий, коханий мій, Лесику, – писала вона, – посилаю тобі листа з дороги. Я й тепер тебе дуже люблю та бажаю тобі щастя. Поїхала я від тебе, бо наша доля не дозволяє нам жити разом, а тому, дуже прошу тебе, не шукай мене, будь ласка, бо моє рішення обдумане й остаточне!..

Я буду далеко від тебе й можливо, ніколи не повернуся, але не звинувачуй себе, бо ти ні в чому не винний. Не ображайся, що я сама за нас обох так вирішила.

Дуже хочу, щоб ти став хорошим, талановитим музикантом, одружився й був щасливим у своїй сім’ї – оце така моя воля. Не переживай за мною – я здорова й не божевільна.

                                      Цілую тебе міцно й бажаю добра на все життя.

                                                                           Оленка.»

Цей лист, в якійсь мірі, заспокоїв мене. Принаймні я знав, що вона жива, здорова й знаходиться в здоровому глузді. Та я дуже любив Оленку, а тому намагався все-таки її знайти.

На мій запит в органи влади відповіли, що вона виїхала в США по офіційному запиту її родичів. Ні адреси, ні будь-яких інших даних не повідомлялось.

Час проходив. Я став музикантом. Одружився з Оленчиною подругою Галею, та про Оленку ніколи не забував. Згадка про неї зігрівала мою душу теплом.

Та тільки тепер, коли я дізнався від своєї доньки про те, що спонукало мою Оленку відважитися на незрозумілий мені в той час вчинок, я був вражений до глибини душі відповіддю на запитання «Чому?», яке я ставив перед собою все своє життя…

Виявилось, що поступила вона так не заради себе й, навіть, не заради дитини, що мала народитись, а для того, щоб дати можливість (волю) людині, яку вона полюбила всією душею, дати цій людині можливість реалізувати свої здібності, відбутися в своєму житті як музиканту. І цією людиною виявився я!

Тепер я часто думаю, скільки ж треба мати в душі любові, тепла, добра й мужності, щоб, будучи вагітною, не маючи уяви, що чекає її там, в Америці, не знаючи мови, вирішити залишити Україну, кинути консерваторію, в якій вона успішно навчалася, в обмін на волю для коханої людини!

Чи зміг би я, чи хто-небудь із моїх друзів-чоловіків поступити адекватно на її місці? Певно, що ні!

Мене дуже дивує, коли до цього часу знаходяться чоловіки, які дивляться на жінок через призму архаїчного постулату: «Курка – не птах. Жінка – не людина»??? Є ще прошарок «крутих» чоловіків, які стверджують, що їм для розваги потрібні: гроші, вино, горілка й жінки. Як можна в цей сумнівний перелік, як річ, включати жінок? Це – ганьба для суспільства й для людей в цілому!! А ще чоловікам, які в сім’ях тероризують своїх жінок, я б зарані ставив би в паспорті штамп «Сімейним бути не може!». А якщо говорити за великим рахунком, то в міжнародній практиці, я так думаю, законів захищаючих тварин більше, аніж тих, що гарантують права жінок.

Він на кілька хвилин замислився, не кліпаючими очима дивився через відкрите вікно в далечінь, а я бачив і знав, що його думи тепер витають десь далеко-далеко, можливо аж там, за океаном, де знаходилась та жінка, яку він ніколи не переставав любити, й донька, яку він щойно зміг відшукати…

Я поворухнувся біля столика. Він здригнувся ніби після сну:

– Пробачте. Я задумався, – вибачився він.

– Шановний, Олесю Григоровичу, як же Вам удалося відшукати таких дорогих Вам людей? – поцікавився я.

– Не повірите, зовсім випадково, – за весь час розмови тепло посміхнувся він.

Щоб підтримувати на належному рівні свій музичний рейтинг, я, окрім концертів і офіційних музичних заходів, слідкую за музичним життям по радіо й телевізійних передачах.

І, ось, одного разу, по українському радіо я почув українські пісні у виконанні співачки, голос якої я зміг би впізнати, напевне, й через сто років – це голос моєї Оленки… Затамувавши подих, я дослухав до кінця передачу. Ведучий сказав слухачам, що українські пісні виконувала американська співачка, яка ніколи не була в Україні, бо народилась і виросла в США. Зараз же після радіопередачі я зателефонував її ведучому. Він доповнив мені до того, що сказав в ефір: повідомив мені, що співачка молода, що її мати приїхала в США з України, народила її в Нью-Йорку, де співачка живе й до цього часу. Мама навчила її української мови й вивчила співати українських пісень…

Тільки тепер мою нерозумну голову осінило, що Оленка могла поїхати в Америку вагітною й, що молода співачка може бути нашою донечкою!..

Я терміново звернувся в Москву, в редакцію телепередачі «Жди меня». Виявилось, що й моя донька через Інтернет розшукує мене. Зв'язок швидко налагодився й нам організували зустріч у Москві.

Несподівано для мене, Олесь Григорович швидко підвівся й вийшов в коридор вагона, притримуючи хустину біля своїх очей. Через кілька хвилин він повернувся схвильованим, не забувши вибачитись, продовжив розповідь.

– Разом з невимовною радістю від зустрічі з донькою, мене до глибини єства вразила звістка про передчасну смерть моєї Оленки.

Донька розповіла, що незадовго до своєї смерті їй мама все розказала про нас, про нашу любов і життя в Києві, й тоді вони вирішили разом приїхати в Україну. Коли всі формальності поїздки були влаштовані, вона раптово померла… Нажаль, її слова написані в листі до мене: «можливо, ніколи не повернуся…» – виявились пророчими.

А тим часом наш поїзд вже їхав по землі Дніпропетровської області, і я почав збиратись до виходу на своєї зупинці. Ми розстались з моїм щирим супутником як давні друзі.

На прощання я спитав в Олеся Григоровича:

– Чи можу я, з того що Ви мені розповіли, в якійсь мірі, використати в своїй творчості?

– Без сумніву можете. – відповів він, – Більш того, я перешлю Вам електронною поштою спогади моєї доньки про маму, які вона мені подарувала, можливо там знайдете для себе щось потрібне.

А, взагалі, я сподіваюсь, що всі думаючі люди в суспільстві повинні, в залежності від фаху й поклику душі, говорити, писати, творити культуру та мистецтво, в якому б давали відповідь на те, якими зобов’язані бути ми люди: чоловіки й жінки, молодь і діти! Отоді, можливо, зменшиться ота жахлива «шеренга жінок з лопатами», яка ще в юні роки життя снилася моїй Оленці!