Ольга ВОРОБЙОВА


 БІЛЬ

Дивно якось складались відносини у сім’ї Федора Йосиповича Соколова. Здавалось, панує зла-года, любов, повага. Господар, людина освічена, культурна, чемна, працював вчителем у сільській школі. Дружина Антоніна не працювала. Все хворіла, а, вірніше, любила довгенько поспати, поси-діти в холодочку, в обідню пору відпочити на перині. Сусіди не чули скандалів, грубих слів. Зазд-рили так, як це вміють тільки на селі. Частенько позаочі базікали: «Повезло ж Тоньці. Така неві-гласка неосвічена. З нею ж і не поговориш інший раз. А чоловік – красень, на всі руки майстер. Тільки зійде із землі сніг, іде будувати односельцям будинки і працює, не покладаючи рук, до пе-рших морозів. Як тільки співміщає школу і підробіток.
Другі, навпаки, захищали Антоніну, доводячи своє: «На неї ж вся домашня робота, діти».
Треті теж не заставляли довго чекати: «Розумна жінка, коли зерна повна комірка. Спробувала б з наше: чоловік то п’є, то гуляє, то вдома не буває».
Чи доходили плітки до сім’ї, ніхто не знає, бо візьми в селі кожну сім’ю, обсудять, добавлять, прибрешуть, та таке, що і в подумках не було.
Стриманою, але впертою була Антоніна, про таку часто кажуть: «Сама собі на умі». Федора не кохала, а вийшла заміж, бо треба було гріх прикрити. Кохала в молоді роки Яшку Заруднього, час-то дорікаючи чоловікові: «Якби не Галька, не пішла б за тебе». Той, сміючись, відповідав: «Та ні, моя люба, не захотів він на тебе дивитись, бо інша його з розуму зводила».
Росло в сім’ї двоє дівчаток. Старшенька, Галинка, була схожа на татка, роботяща, мов бджілка. Її можна було скрізь бачити: на городі з сапою, лопатою, на подвір’ї з мітлою, біля плити все то-рохтіла чавунцями, прала, прасувала білизну, білила, порала поросят, корову. І все бігом, бігом. Люди говорили: «Оце б таку невісточку. Що непосидюча, що розумна, що гарна. Вся у Федора Йосиповича».
Антоніні ці слова не подобались, але мовчала. Не було жалю до старшої.
Меншенька, Ніночка, була схожа на неньку, але висока – в татків рід. Капризна, хитра, не при-веди тебе Господи. Ось цю донечку ненька любила, ніжила, пестила. Цукерки, печиво – тільки для Ніночки. Краща сукня – Ніночці. Прийде зі школи – спить. «Хай поспить. Натомилась бідненька. Їй ще уроки треба вчити. Галино, не торохти, бо ненароком розбудиш. Іди краще попорай поросят, гусей, поки дитина відпочиває», – цикала Антоніна на старшу.
Підростаючи, Галина розуміла, що не любить її ненька. Якось боляче було, але татко говорив: «Терпи, доню, такий характер у нашої неньки». Терпіла, тільки інколи плакала в темному куточку чи під старою грушею, яку потайки називала своєю матінкою. Дідусь Йосип любив її і частенько частував цукерками, печивом.
Виросла Галина, поїхала до міста, вступила до медичного інституту. А на душі – тягар. У віль-ний час все думала: «Як там таточко? Нелегко йому з матінкою. Ой, як нелегко! Виходити заміж, не кохаючи, все рівно, що жити, не дихаючи».

* * *

Закінчила Галина інститут, отримала призначення в шахтарське селище терапевтом. Там і зу-стріла своє перше кохання. Та не сподобався Іван неньці. «Вибрала, що під тином валялось і ніко-му не потрібне було. Хто він? Простий шахтар, а ти – лікарка, бери приклад з Ніночки. Вона зу-стрічається з парубком із заможної сім’ї, він вчиться в інституті. Ніночка, слава Богу, закінчує технікум, поберуться, ото пара буде» – дорікала матінка Галині.
– Не слухай її, доню. Коли кохаєш, буде у сім’ї злагода. Виходь заміж. Все втрясеться згодом, пере-мелеться. А що шахтар, нічого. Був би людиною.
Та коли дійшло до заміжжя, Антоніна вчинила такий скандал, що сусіди прибігли до воріт, так як думали, що Федір Йосипович вбиває її, бо вона кричала:
– Ріже мене прямо в серце, вбиває. Знай, Галько, не буде тобі щастя без мого благословення.
– Чого валуєш? – обізвався сусід Сергій Костянтинович. – Хто тебе ріже? Хто вбиває? Не сором сім’ю.
– Не твого ума діло, – спокійно відповіла Антоніна і пішла в хату.
– Оце і сцени не треба. Жива артистка, – не вгавав сусід. – Дивись, голос прорізався.
Із хати вибігла Галина, за нею – Федір Йосипович.
– Доню, не звертай уваги. Вона заспокоїться.
Але Антоніна не вгамувалась. І тепер уже перекинулась на чоловіка:
– Ти непутящий і донька твоя така ж.
– То це я непутящий?! – не стерпів Федір Йосипович. – Що ж, шукай путящого. Довго я терпів, Ан-тоніно, твої вибрики. Більше не можу. Поживу поки що в кухні, тобі залишаю будинок. Живи, як зна-єш, путяща.
– Ти ж дивись, який розумний. Знайшов когось? Так і скажи.
– Не маю часу шукати. Ніколи за роботою.
Та сім’я є сім’я. Чого не скажеш зопалу. Приїхали Галина, Ніна і помирили батьків. Чи надовго? І самі не знали.
Вийшла Галина в садочок, припала до старенької груші, гладячи її шорстку кору і з болем вимови-ла:
– Старієш, моя люба, хто мене тоді тут пестуватиме. Татко, дивлюсь, замкнувся в собі. То хоч я до-помагала йому по господарству, а віднині все лягло на нього: школа, домашня робота, підробіток.
Дерева, трава, квіточки кажуть не чують і не бачать, але це не так. Груша, немов зрозуміла її біль і залопотала листям, скидаючи додолу солодкі грушки.
– Дякую, дорогенька.
Здригнулась від дотику руки. То татко підійшов і погладив плече.
– Все буде гаразд, доню, не сумуй. Коли будемо справляти весілля?
– Яке там весілля. Розпишемось, ото і все весілля.
– Хотілось би так, як у людей.
– Ви ж, тату, бачите: не вийде так, як у людей. Ви думаєте я не знаю, що з ненькою прожили за-ради нас. Характер у неї – не приведи Господи. Що я не бачила, коли вона місяцями не розмовляла до вас.
– Нічого не поробиш.
– Галько, Федоре, йдіть до хати, – почувся голос з ґанку. – Де ви там заховались? Ніночка має до вас розмову.
– Пішли, доню. Хоча й наперед знаємо ту розмову, – посміхнувся Федір.
Ніночка сиділа за столом і заклопотано в’язала вузлики на бахромі скатертини.
– Що за розмова, доню, – запитав з порогу Федір.
– У всіх дівчат в технікумі плаття кримпленові, шапки норкові, пальта із шерсті лами. Я гірше за всіх одягаюсь.
– Ну, скажімо, не гірше, – заперечив Федір Йосипович. – Галинка – лікар, але, як бачиш, не має ні кримпленів, ні норкових шапок, ні пальта з лами.
– Я так і знала, – розплакалась Ніна.
– Чому плачеш, Ніно? – втрутилась в розмову і Галина. – Ти пам’ятаєш, що я, коли вчилась, у батьків не просила грошей. Працювала санітаркою в лікарні, на цьому й тягла інститут та плюс стипендія.
– Ти хочеш, щоб і я працювала? Не діждешся, – заволала та.
– Я нічого не хочу. У татка костюма новенького немає, а скоро перше вересня. Скільки й пам’ятаю, в одному й тому на роботу ходить.
– До кого йому наряджатись.
– До учнів. Я грошей не дам. Скільки можна. Ти не хочеш вчитись, навіть стипендії не отриму-єш.
– Оце вже не твоя, Галько, справа. У них викладачі знаєш там які? – заступилась ненька.
– Знаю, сама вчилась. В інституті вчилась, а не в технікумі. Мені досить того, що купляю собі одежину, таку точно купляю і Нінці.
– Дорікнула, – не вгавала сестра, – не візьму більше від тебе нічого.
– Жалю мало, легше на кишеню буде.
– Ви, тату, теж грошей не давайте. Хай вчиться, а не наряджається. Я інститут закінчувала з двома ситцевими сукнями і жива зосталась.
Розмова закінчилась так же швидко, як і розпочалась. Правда, ненька намагалась ще ввечері пе-реконати Галину, але та уперлась і зопалу сказала:
– Заміж я збираюсь, мамо, треба і собі щось купити.
– За того?
– Так, за Івана.
– В село з ним не приїжджай. Нічого нас соромити.
– Добре, – сказала Галина. – Мені хоча б можна приїздити?
– Ти навідуй, як не є – дочка.
– І на тому спасибі.
Ще сонечко не зійшло, як підхопилась Галина, допомогла татові по господарству. Коли сіли пе-репочити, сказала:
– Таточку, я відклала у знайомої продавчині костюм, але треба б приміряти. Давайте сьогодні поїдемо. Костюм дорогий, не ризикнула без вас брати.
– Ти ж бачиш, гроші Ніні потрібні. Скоро ж на сесію їхати.
– У Ніни все необхідне є. Ви погляньте, в неї сукні, пальта і зимове, і осіннє добротніші, ніж у мене. Їдемо і годі. Пішли збиратись в дорогу, поки наші панянки сплять і не зчинили галасу. Хай ненька із своїх схованок дає їй.
– Не знаю, чи хватить у мене грошей?
– Я добавлю, якщо не вистачить.
Зібравшись, вони зашвидили на автобус. За ними, було, ув’язався і песик, але Федір Йосипович повернув його додому. Той неохоче сів на стежині і гавкнув тричі зряду.
– Бачиш, проводжає. Все розуміє, але сказати не може.
– Тату, давно хотіла вам сказати, чому потураєте матінці, Нінці. Ви ж бачите самі: гроші вони у вас крадуть, Нінка вчитись не хоче. У неї одне на думці: гульки, наряди. Ви з ранку до вечора пра-цюєте, а шани не бачите. Можливо досить. Пожалійте себе. Хай і наша ненька попрацює. Скільки ж можна їй спати та в холодочку сидіти, склавши руки.
Костюм Федору Йосиповичу підійшов. Галина не сказала, що раніше купила дві сорочки, туфлі, плащ. Приміряючи обнови, він заплакав і крізь сльози видавив:
– Доню, краще б собі щось купила.
– Прийде час, куплю. Ми, тато, через місяць з Іваном розписуємось. Приїдете?
– Звичайно.
– Неньці не говоріть, бо знову зчинить галас. Більше на підробіток не ходіть. Досить. Пожалій-те самі себе, беріть приклад з неньки.
Вийшла Галина заміж. Спочатку ненька не хотіла визнавати Івана зятем, але згодом змирилась, бо частенько він возив в село вугілля, дрова, будматеріали, допомагав у весняну, осінню пору на городі, сапав гектари в полі.

* * *

Закінчила Ніна технікум, вийшла заміж. Цього зятя Антоніна любила, навіть обручки на весілля купила, бо його батьки, хоча і заможні люди були, не дали грошей ні на весілля, ні на обручки – Нінка не подобалась. А пестила так уже ж Сергія, мов свою рідну дитину. Як приїде в гості, не знала, де й посадити, чим почастувати. Все діставала із своїх схованок гроші і, даючи, щоразу го-ворила:
– Гальці, таткові не говоріть, краще буде, коли не знатимуть.
І у Галини, і у Ніни народилось по двоє дітей. Та знову ж таки дідусеві та бабусі допомагали по господарству діти Галини та Івана. Приїде Ніночка з родиною, похизується у дорогій сукні і ні за холодну воду, може, щоправда, сказати:
– Настрою немає сьогодні до праці. Ми приїхали відпочити, бо за тиждень натомились.

* * *

Надірвав здоров’я Федір Йосипович, тяжко захворів, за три місяці згорів. Смерть рідної людини пережили без скандалу, мирно, здавалось, горе зблизило матір та доньок. Через два тижні Антоні-на сказала Галині та Івану:
– Не в змозі я з телицею панькатись, треба б зарізати. Ви приїдете раз на тиждень, а Ніночка раз на півроку. Тяжко, вік не той. І з коровою треба щось робити. Свиней я попродала. І спадщину треба ж переробити.
– Мамо, Ніна не працює. Хай приїде і допоможе вам, – відповіла Галина.
– Ти що? Сергій працює, у нього досить відповідальна посада, треба своєчасно зварити, подати на стіл. Кожного дня пере йому сорочки. Він же двічі не одягає одну й ту, все-таки – мер міста.
– Мамо, я на роботі від зорі і до вечора, чоловік працює. В нього тяжка робота, це не з ручкою сидіти за столом, як Сергій сидить, а Ніна у ліжку валяється, все романи читає та смалить одну си-гару за другою.
– Не чіпай її. Ти нас з Ніночкою ніколи не любила.
Ось за любов помовчіть краще. Не роздмухуйте вогнище. Давайте документи на будівлю. Ваня відвезе мене додому, завтра приїде і займеться продажем. Йому ж треба відпустку, мабуть, взяти, бо з роботи виженуть.
Антоніна побігла за документами на будинок. Віддаючи їх Галині, промовила:
– Ти, мабуть, оформляй таткову частку на Ніночку, а після моєї смерті мою частку оформиш на себе. Грошей у мене немає на перероблення. Свої заплатиш, а там якось буде.
Довгим поглядом подивилась на неї донька і, нічого не сказавши, звернулась до Івана:
– Ти попорався, Ваню, поїхали.
Дорогою той запитав:
– Ти що, дійсно будеш на Ніну оформляти таткову частку?
– Ні, на неньку.
– Не хотілось брати зараз відпустку, хотілося б поїхати десь, відпочити.
– Впораєшся з господарством і поїдеш.
– З тобою хотілось поїхати.
– Колись поїдемо. Оцьому всьому не буде кінця і краю. Ваню, мені у травні ніхто не дасть від-пустки, в мене за графіком – у грудні.
– Добре, заспокойся. Я постараюся домовитись. Думаю: на тиждень і так відпустять. Дам «на руку» начальнику дільниці.

* * *

За тиждень Іван впорався в обійсті тещі. Галина переоформила пенсію татка на неньку, а через шість місяців привезла і документи на будинок. Як поглянула ж Антоніна, що зроблена чоловікова частка на неї, а не на Ніну, впала в істерику.
– Не галасуйте, люди почують, – сказала Галина. – Без заповіту ніхто не оформить вам на Ніну. Оформляють тільки на дружину.
– В тебе ж у районі зв’язки.
– То й що, що зв’язки. Тут діє закон, а не зв’язок.
Це ти навмисне так оформила, щоб Ніночці нічого не дісталось.
– У вашої Ніночки, це що я тільки знаю, у місті чотири квартири, два будинки, в Криму дві дачі, а скільки ще, що я не знаю…
– Не твого ума діло.
– Воно-то так, тільки я щось з усім цим возилась, а не Ніночка, причому, зазначу, за свій раху-нок.
– Ти моя донька.
– А Ніна чия? Кінчаймо галасувати, пішли картоплю перебирати. Ваня в підвал знесе.
– Ви з Іваном, мабуть, перебирайте, бо в мене від твого галасу розболілась голова.
Тільки-но Галина переодяглась, як чує: під’їхала машина, входять в хату Ніна з чоловіком і ді-тьми.
– Як добре, що ви приїхали, картоплю швиденько переберемо, бо ми з учорашнього дня ніяк не можемо попоратись, – зраділо вигукнула Галина.
– Ти що? Ми на годину-другу завітали, втомились в дорозі. Яка там картопля! Мамо, гостей зу-стрічайте. Де ви там є? – покликала Ніна неньку.
– Ой! Мої ж ви діточки дорогі, як же я за вами скучила. Рахувала деньочки. Це ви як були на та-ткових сороковинах. А в мене тут стільки всього.
– Розповідайте, що тут у вас, – втрутився в розмову Сергій.
– Проходьте, сідайте. Я швидко обід підігрію. Як знала, що приїдете, в п’ятницю хліб, пиріжки пекла.
– Звісно любимого зятя чекали, – засміявся за спиною Іван, – нас пиріжками не частували.
– Забула я. Отож, поставила в комірчину і забула.
– Мамо, нам треба додому їхати. Подзвонив товариш, на шахті аварія, – похапцем сказав Іван. – Вибачте, Ніно, Сергію. Терміново викликають.
– А як же картопля? – розгубилась Антоніна.
– Я думаю, гості пообідають і хутко переберуть, внесуть у підвал. Сергію, ми десь до двох тиж-нів не приїдемо, бо і свою роботу треба підігнати, так що допоможіть доробити те, що ми не всти-гли.
– Ми не планували брудну роботу робити, одежі не взяли, – втрутилась в розмову Ніна.
– Теща знайде щось, а ні – нашу одягайте. Галю, ти вже переодяглась? Швидше.
– Можна було б перебрати, а тоді їхати, – сказала Антоніна. – Ніде твоя шахта не дінеться.
– Не забувайте, що я – бригадир.
– Куди ж чи й не шишка, – не вгавала старенька.
– Шишка, не шишка, а за цю роботу відповідаю я.
– Отак завжди. Приїдете, похапцем-похапцем і тікаєте.
– Досить вам скаржитись. Ваню, я готова, поїхали.
Коли Галина з чоловіком поїхали, Антоніна виставила на стіл все, що тільки було в підвалі, в холодильнику. За обідом Ніна почала здалеку:
– Мамо, як ви на те дивитесь, якщо продати будинок і переїхати, скажімо, до Галини.
– А чому до Галини?
– У нас міста мало.
– Як мало? Здається у тебе двоповерхова квартира та й не одна?
– Перестаньте. До нас ходять поважні люди, ми частенько їздимо у справах.
– То й добре, буду за сторожа.
– Думайте, що кажете. Який з вас сторож. Горе одне. Зараз у місті квартири дешеві, а в селі бу-динки дорогі. За виручені кошти я зможу купити щонайменше десять квартир. Наш Костик продав свою з боргами за чотириста доларів. Мамо, не тягніться. Через рік-другий вас все рівно треба бу-де відправляти до Галини. Будете у неї, мов пані. Тільки прошу: Галині поки що ні про що не го-воріть.
– Коли такі дешеві квартири, навіщо їх купувати? – не вгавала мати.
– Через два-три роки вони так підстрибнуть в ціні, що ахнете. Та, що коштує нині чотириста доларів, буде – двадцять-двадцять п’ять тисяч доларів. Зрозуміло?
– Роби як знаєш, тобі видніше. Галині думаєш щось давати?
– Навіщо розпилювати. Одному так одному, а то ні туди ні сюди. Що ж там залишиться? Я ще хочу собі і Яні по норковій шубі купити. Вона ж академію таки закінчує. Та й пам’ять нам буде.
– В неї, здається, є дві. Я ж грошей давала, коли поросят, корову, телицю продала.
– Є дві, а буде ще і третя.
На цьому розмова закінчилась. Картоплю так ніхто і не перебрав. Іван згодом приїхав, перебрав і зніс у підвал. Наводячи порядок на городі і в садочку, застудився. Грип дав про себе знати. Через два місяці він помер.
Тяжко Галина пережила смерть татка, а смерть чоловіка зовсім вибила з рівноваги. На похоро-нах не плакала – горе каменюкою лягло на серце. Чула, як позаду шепотіли: «Яке кріпке серце і не заплаче». Повернулась, подивилась на тих, хто говорив болючі слова, і сказала: «Поговоріть про щось інше, не завдавайте ще більшого болю». Після похорон було ще гірше. Бачила Івана скрізь: за столом, у кріслах, на подвір’ї, в садку. Вночі бродила вулицею, здавалось, так краще. Не хотіла повертатись в оселю. Вдень було якось легше – відволікала робота. Та зживається людина з біллю, горем. Зжилась і Галина.
В кінці березня Ніна перевезла до неї неньку, сказавши:
– Тобі легше буде горе пережити. Ось і неньку я влаштувала.
– А як же будинок у селі? Там же все розтягнуть, – зауважила Галина.
– Ми його продали, – відповіла та.
– Чому мене не запитала? Я думала: перейду на пенсію і переїду в село, як не є – це батьківське подвір’я. Воно для мене дороге.
– Таке скажеш, що там робити вам.
– Що ж, після бійки руками не махають, – тільки й сказала Галина. – Але все-таки треба було б порадитись.
Ніна поїхала і півроку не давала про себе знати. Якось Галина запитала у неньки:
– За скільки ж будинок продали? Кому?
– Яка тобі різниця, кому продали, за скільки, – відповіла та. – Дякуй Богові, що не сама тепер живеш.
– Виходить: я – не спадкоємниця.
– Я помру і діліть тоді спадок.
– Ніхто, мамо, його не розділить.
– Ніні треба купити… – та й запнулась.
– Що купити? Чому замовкли?
– Доньку довчити.
– А мені не треба.
– В тебе все є.
– Здається, у Ніни більше в декілька разів.
– Дорікаєш. Ось приїде Ніна, до неї поїду жити.
– Як вас хто візьме.
– Візьмуть. Ніна не ти. Мою пенсію отримуєш і нічого не складаєш.
– Мамо, у вас пенсія мізерна. Добре, будемо жити на мою заробітну платню, але цукерок, печи-ва, які ви так любите, вже не буде.
– Дорікнула.
– Ні, я правду сказала, грошей не буде вистачати.
На цьому розмова скінчилась, ніхто до неї більше не повертався. Пройшло п’ять років. Галину спіткали хвороби. Перенесла одну за другою чотири операції, тромбофлебіт легенів, інфаркт. Якось завела розмову з ненькою:
– Мамо, попадається гарна квартира в Криму, на березі моря. Приїде Ніна, попросіть її позичи-ти нам грошей. Я продам будинок, збіжжя, машину. Якось викрутимось. Донька обіцяла допомог-ти. Самі бачите: у своєму будинку тяжко мені справлятись. Вані немає, все, як на гріх, валиться. Треба прикладати до всього чоловічі руки.
Замовчала Антоніна, нічого не відповівши. Коли приїхала Ніна, шепнула:
– Галька хоче грошей позичити у тебе, не давай.
– Навіщо їй гроші?
– Квартиру хоче в Криму купити.
– А більше нічого не хоче?
За обідом завели розмову. Першою почала Антоніна:
– Ніночко, Галя хоче позичити у тебе грошей.
– Навіщо?
– Хочу квартиру купити, – відповіла Галина.
– Немає у мене їх. Всі на депозити поклала. Живеш то й живи.
– Здоров’я у мене немає у приватному будинку жити. Чого тільки коштує взимку плитку топити та сніг кидати.
– Чим віддавати будеш?
– Будинок продам, машину.
– А неньку де?
– Поживе у тебе, поки влаштуюсь на новому місці, роботу знайду. Тоді заберу.
– Аякже, жди, поки забереш. Вона так і прикисне. Не позичу. І годі про це вести розмову.
– Тоді віддай частину грошей за будинок. Я також спадкоємниця.
– Ти що? Я ж тобі давала половину грошей.
– Коли?
– Як коли?! Що? Запам’ятала? Як в Харків їздили.
– Якщо так, хай це буде на твоїй совісті. Мені люди позичать, але запам’ятай: Бог тебе накаже.
– Як знаєш, та я не позичу.
Розлючена Ніна пішла з хати, не сказавши навіть «До побачення». Ненька побігла за нею вслід і крикнула:
– Постій, кажу, маю важливу розмову. Галька покупців знайшла на будинок, виїде вона, при-шли Костика, я перину віддам свою.
– Навіщо мені ваша перина? Пилюгу збирати?
– В ній зашиті гроші.
– Які гроші? Про що ви?
– Бабуся померла, від неї залишилось. Дядько твій, Василь, помер. А його дружина у роки війни де була? То-то, в Німеччині. Марки в перині зашиті.
– Як так?
– Ось так. Коли Мар’яна померла, він показав, де ховає свій скарб, а коли він помер, я і забрала його схованку. Ніно, там багато грошей. А зараз візьми ось моє накопичення. Тут пенсія моя за три роки.
– Добре, пришлю Костика, але десь через місяць, щоб не так наглядно було. До побачення. Бе-режіть перину, та Гальці не говоріть, а то я знаю вас.
– Ти що?
Ніна подобрішала, поцілувала неньку і, сівши в державну автівку, полегшено зітхнула, сказав-ши водієві:
– Яка у мене ненька тільки розумна. Галька надумала в Крим переїздити. Квартиру надибала, а грошей немає. Хотіла в мене позичити. Я що? Дійна корова?
Водій знав характер своєї пані, а тому змовчав. Він поважав Галину за людяність, щирість.
За два місяці Галина розпродалась. Постало питання, де житиме ненька.
– Мамо, через тиждень я їду в місто, пригледіла квартиру однокімнатну, щоправда, грошей не вистачає. Та люди обіцяли перезайняти. Поживіть у Ніни, влаштуюсь – заберу.
– Що? Ми в однокімнатній будемо жити?
– На двокімнатну грошей багато треба. Нічого не поробиш. Та й комунальні послуги менші платити. Я подзвонила Ніні, вона завтра за вами приїде.
– Добре, піду пакувати свої речі.
– Я допоможу вам.
– Ні, я сама, бо ще щось забудеш.
– Самі, то й самі.
Приїхала не Ніна, а Костянтин. Галині дивним здалось, що він щось довго шепотів з бабцею, обіймав її, цілуючи руки.
– Ти дивись, не спілкувався ніколи, а це такі почуття проявляє, – подумала Галина.
Та знав Костянтин, чому обіймав бабусю – гусяча перина з грішми гріла душу, погляд, не дава-ла спокійно всидіти на місці.
Поїхала Антоніна до любимої доньки, взявши дорогоцінний скарб, тішачись в подумках:
– Заживу тепер, мов королева. У Ніночки такі хороми, що уві сні нікому не снились. Ще б пак – місто в зятевих руках, всі несуть, везуть, знімають шапки, мало на коліна не стають. А що у Галь-ки? Пісний борщ та суп. Одна відрада – чай з маслом, цукерками та печивом, молоко та сметана. Вік майже прожила і путящого нічого не нажила. Така ж, як і Федька, чесна. А що чесність їм да-ла? Одне – бідність. У Ніночки зовсім інакше: у неї і квартири, і будинки, і дачі, і золото, і ще ба-гато такого, чого я не знаю. Хоч на старості поживу, як люди живуть.
Але вже через тиждень зрозуміла: нераді їй у сім’ї Ніночки. Кепкують з неї, шпиняють: не там сіла, не те з’їла. Щоб нікого не бачити, з самого ранку вдягалась і йшла в парк, там і сиділа без обіду до вечора. Перехожі часто-густо частували печивом, цукерками. Тільки тепер зрозуміла, як образила Галину. Якось сказала Ніні:
– Ти б з Галиною спадком і тим, що в перині було, поділилась.
– Що з возу впало, те пропало, – відповіла та. – Раніше треба було думати.
– Ти хоча б давала мені з моєї пенсії на цукерки та морозиво.
– Їжте те, що вам на стіл ставлять. Я вам не Галина. Та й чому це вона за вами не їде? Підкину-ла мені і руки вмила. Треба сказати Сергію, щоб подзвонив їй. Хай приїде і забере.
– Мені соромно їхати до неї, адже я тобі все віддала, а ти – невдячна, – заплакала ненька.
– Не віддавали б, хто вас просив. Хіба то гроші, то копійки.
Стислось материнське серце, заплакала перший раз у житті. Та й пішла у парк. Тільки тепер зрозуміла, що образила, обділила Галину. Сиділа і шепотіла:
– Прости мене, дочко. У тебе я була господинею, ніхто мені не дорікав, де я стала, де сіла, що зробила, що з’їла. Ти сама їла борщ, суп, а мені цукерки, печиво, масличко, молочко, сметанку ку-пувала. Як би ж то назад все повернути. Тільки в подумках можу про щось тебе просити. Полетіла б до тебе, та соромно мені. Чому ж ти не їдеш? Що з тобою?

* * *

Снились Галині негарні сни, погане передчуття краяло серце. Та нічого не могла поробити, бо лежала в лікарні – другий інфаркт звалив з ніг. Саме тоді і подзвонив Сергій, почавши розмову з докорів. Лише й сказала:
– Підлікуюсь, приїду, не хвилюйтесь там.
Розсердилась Ніна, зопалу сказавши:
– Не на те вона в місто виїжджала, щоб стару забирати. Це мій довічний тепер тягар. Оформляй, Сергію, матір в територіальний центр з реабілітації бездітних пристарілих.
– Галині будемо говорити? – запитав той.
– І що? Що скажемо? Хто вона така? Жди, поки від інфаркту відійде. У мене вже сили ніякої немає з нею возитись, сама хвора.
Через тиждень старенька вже була у територіальному центрі для бездітних. Раєм там показа-лось їй життя. Їсти дають своєчасно, ніхто не кричить. Та одне лихо: бувші в’язні та бомжі не да-ють спокою – крадуть харчі, сяку-таку одежину, копійки. І все було б гаразд, коли б не прикрий випадок. Якось, коли дві старенькі, що жили з Антоніною в кімнаті, пішли десь у своїх справах, зайшов чолов’яга і поліз в одну із тумбочок. Антоніна сказала:
– Здається, ти не клав туди нічого, чому шастаєш?
Не сподобались слова чоловікові, він підійшов до неї і штовхнув з такою силою, що вона впала і зламала шийку стегна. Ця травма прикувала стареньку до ліжка. Лікарі тільки розводили руками, говорячи:
– В такому віці не оперують.
Хоч крути, хоч верти, а треба Галину сповіщати. Переборовши зверхність, Ніночка подзвонила, сказавши:
– Приїзди, бо мати у тяжкому стані. Не буду ж я за нею ходити.
Не долікувавшись, поїхала Галина до рідної людини. Та коли побачила, куди привела її Ніноч-ка, сказала:
– Як ти могла здати неньку сюди? Чому ж, коли в тебе немає сили за нею ходити, не найняла людину, щоб її доглядали вдома, адже ти не бідуєш, як я.
– Розумниця яка. Вона завоняла мені всю квартиру.
– А гроші, які загребла, не воняли? Пахнуть? В тебе ж є пусті квартири.
Місяць не відходила Галина від неньки. Та недуга взяла верх. Якось вранці зрозуміла: ненька живе останні години. Подзвонила Ніні:
– Ніно, прийди, матінка сьогодні помре.
– Слава Богу, що відмучилась і руки розв’язала, – відповіла та.
Не прийшла Ніна, не подивилась на рідну матір, не провела ласкавим поглядом в останню до-рогу. Надвечір Антоніна померла. Скупа сльоза скотилась на подушку.
Галина сиділа над померлою і все життя, мов на екрані, постало перед очима. Та мати є мати. Як дітей не вибирають, так і батьків не вибирають. З тугою ще раз подивилась на рідне обличчя. Закрила повіки, підв’язала хусткою підборіддя, склала на худих грудях руки і з болем сказала:
– Ось і все. Одна ниточка пов’язувала родинні стосунки з сестрою, і та обірвалась.
Набрала номер телефону сестри:
– Ніно, неньки немає, померла.
– То й що? Не вона перша і не остання помирає. Рано чи пізно всі там будемо.
– Ти прийдеш?
– Нічого мені там робити. Зараз пришлю Сергія та доньку. Чекай їх там.
– Як знаєш.
Заплакавши, подзвонила своїм дітям, сусідам в селище, де не так давно мешкали з матінкою. Гірко, тяжко, ні з ким поділитись болем. Хоч і старенька вже, та жаль свою кровинку.

* * *

Тупим поглядом дивилась на Сергія, який похапцем збирав і пакував речі померлої. Галина не витримала і сказала:
– Навіщо вони вам, залиште в центрі, радість буде бездітним.
– Ненька наказала все забрати і принести додому, – відповіла Яна. – Тут є гарна одежа.
Дві бабусі, що сиділи біля померлої, переглянулись, встали і зашвидили з кімнати. І вже чути було, як в коридорі, де зібрались мешканці центру, говорили про бездушність і жадобу родини Ні-ночки. Що ж, чужі роти хусткою не зав’яжеш.
Дочекавшись, доки оформлять всі документи і заберуть небіжчицю до моргу, Галина вийшла і пішла в ніч, думаючи:
– Живеш і не знаєш, як складеться твоя доля. В кого будеш старість доживати, хто закриє тобі повіки, проводжаючи в останню дорогу.
Тільки тепер зрозуміла, як влада, багатство нівечать людей, обплутуючи їх пазурами жадоби, невдячності, розривають родинні стосунки. І не дивно, що брат вбиває брата, сестра топче гідність єдиної сестри, оббираючи її до нитки, діти кривдять рідних людей – батьків, які дали їм життя, пе-стували, вивчили. А хто для них вони з роками? Люди, які заважають в багатих з дорогими мебля-ми квартирах. Їх треба здати в будинки пристарілих, тішачись у подумках: «Їм там краще буде. Ми ж будемо їх навідувати».

СВЯТО ДОЛІ

– Ехе-хе-хе-хе… Не дає Бог смерті. Вже всі мої однолітки давно померли, а я скриплю, немов ота старезна груша, що стоїть в кінці городу. Покійна ненька говорила, що її посадив татко в день мого народження, щоб я росла разом з красунею і не знала горя, нещасть, була кріпкою, здоровою, щоб ненароком не зурочив хто, – зітхаючи думала стоп’ятилітня бабця Ониська, схрестивши на колінах худі, обтягнуті шкірою руки. – Скільки ж літ і зим пройшло. Все було: і горе, і радість, і сльози, і сміх. Померли діти, а я живу. Одна відрада: пра-правнучка Олечка. Добре, що сама ще собі раду даю. Правда, сили немає викопати картоплю, та з Олечкою, думаю, впораємось. Вона копатиме, а я якось уже визбираю. А в молоді-то роки не втомлювалась, хоча від зорі до темної ніченьки працювала. Оце і Олечка така. Вся в мене. А красуня – відбою від парубків немає, та що ж, не прийшов ще ніхто до душі. Кепкує тільки. Я теж такою була. І кого покохала? Першого на селі гультяя. А ненька з татком говорили: «Не нехтуй своєю вродою. Ти ж мов троянда, зірве він тебе і розтопче чоботом». Не послухала, бо кохала. Він, супостат, через рік взявся за своє. Сплив-ла, як весняна вода, врода. Вдень за двох працювала, а вночі давала волю сльозам, бо ніхто не зі-грівав ні ласкою, ні поцілунком, ні обіймами, хіба що подушка та рученята малих дітей, а їх п’ятнадцятеро було. Восьмеро ще немовлятами померли, а семеро не дожили і до п’ятидесяти. Тільки й роду, що правнучок та його донечка Олечка. Прибіжить, пощебече, обійме, заспіває і на серці полегшає.
Думки перервав дівочий голос:
– Добрий день, бабуню.
– Олечко, любонько, я оце про тебе якраз думаю.
– І що думаєте?
– Яка ти у мене красуня.
– Таке скажете. Як всі дівчата.
– Та не говори. Не порівняти ж з тобою Оксану Сокулевську.
– Бабуню, Оксана – гарна дівчина, чуйна, розумна. Не всім же красунями бути. В неї душа, мов у янгола.
– А хлопці-то дивляться на вродливих, струнких.
– Вона теж свою половинку знайде.
– Дай-то Боже, дай. Ти б пішла у садочок і назбирала груш, кляті оси повиїдають їх, одні шкір-ки залишаться.
Олечка побігла, співаючи улюблену пісню «Як побіжу у садочок…» Повернулась зі сльозами на очах.
– Що з тобою? Що, любенька?
– Оса за губу вкусила. Як-то піду на танці. Погляньте, губу дме.
– До вечора стухне. Приклади холодної мокрої глини.
– Де ж я її візьму?
– В сарайчику, в куточку. Я ходила в яр і принесла, бо знала: поспіють груші – лихо буде. Я, перш ніж з’їсти грушу, обдивлюсь її з усіх боків, а ти ж – швидше в рот.
Витерши грушу долонями, бабця сердито закричала:
– А щоб ти далеко полетіла. І мене, клята, вкусила, правда, за пальця.
– Чому ж не обдивились? – засміялась дівчина.
– З тобою розмовляла – розуму вчила, а сама в халепу попала. Чого стоїш? Неси вже глину.
Ольга побігла за глиною. Принісши, сіла поруч з бабцею. Так і сиділи з годину, раз по раз мі-няючи холодну примочку.
– У мене вже не болить, – першою мовила бабця, – і не напухнуло.
– І в мене перестає.
– Поглянь: кульбаба «втягує голову в плечі» – буде дощ. Та й конюшина стулює листочки, на-хиляється додолу.
– Таке скажете.
– Ти слухай мене і вчись. Сьогодні вранці трава була суха.
– Як-то суха?
– Не покривалась росою, тож надвечір обов’язково піде рясненький дощик. Це липневі прикме-ти.
– І все-то ви знаєте.
– Я ж сто років з гаком прожила.
– Бабунечко, завтра Івана Купала. Ми збираємось вогнище розпалити і стрибати через нього. Розкажіть про це свято.
– Івана Купала – народне свято. За повір’ям в цю ніч трава, кущі, дерева, тварини ведуть між собою бесіду, сповнюючись цілющою силою. Люди ж очищають думки і плоть, проходячи через вогонь і воду. Ось чому через вогнище потрібно перестрибнути і в річці скупатись, тільки не ски-дай з себе одягу. Потім можна сплести віночок із магічних трав і пустити за водою, щоб дізнатись, де свою долю знайдеш. Хто не боїться, йде в ліс і шукає цвіт папороті, який приведе до магічного скарбу.
– А що? Тільки в цю ніч йдуть в ліс?
– Він цвіте тільки в ніч на Івана Купала. Цей цвіт подарує безсмертя, допомагає знайти скарб, але коли вертаєшся додому, нізащо не оглядайся, бо відьми доженуть і все здобуте відберуть.
– А ви ходили в ліс? Дивились на цвіт папороті?
– Ходила та нічого не знайшла. І не раз ходила.
– Страшно було?
– Звичайно страшно. Я ж – жива душа. Мені здавалось, що за кожним кущем, деревом ховають-ся відьми і відьмаки.
– Ти що це розпитуєш? Чи не збираєшся йти до лісу?
Ольга, мовби й не почувши, перевела розмову на інше:
– Ви що, сьогодні ганчір’я прали?
– Я ж говорила, що надвечір дощ буде. Дивись: обрій спалахує, хмари сунуть. Хоча б завтра не було дощу, а то горіхи не вродять, а ті, що зачепляться, порожніми будуть. Гляди, в ліс не йди. Кажуть, що вовки бешкетують. У Лізки Лисовської корову роздерли, – застерігала старенька.
– Я не чула, – відізвалась дівчина.
– Сходи і запитай, якщо не віриш.
– Тож, відставляємо похід в ліс.
– Я вгадала? Збирались? – скоса поглянула на онуку Ониська.
– Від вас, бабуню, нічого не приховаєш.
Далекий грім заставив стареньку піднятись, і вона, спираючись на палицю, пішла до хати, нарі-каючи на старість-нерадість.
Ольга познімала сяке-таке ганчір’я з тину і зашвидила за нею.
– Бабуню, ви б полежали.
– Ти що, ще засну. Що ж ніч тоді буду робити. Змолоду не лягала вдень спати, а зараз посиджу, подеру пір’я.
– Воно вам потрібне? Перина є, подушки є. У мене також цього добра вдосталь.
– Не буду ж я пір’я викидати. Що люди скажуть? Та й нудно без діла сидіти.
– Ви своє відпрацювали, посидьте, полежте.
Перші краплі дощу забарабанили у вікна. Шалена гроза пронеслась над селом. Не знали ще Ониська та Олечка, що блискавиця навпіл розірвала стару грушу. Загавкав Рябко і, незважаючи на дощ, побіг в кінець городу. Сів осторонь і дивився, як вогонь зализує рани дерева. А що він міг подіяти? Підняв догори писок і завив, оплакуючи красуню. Зіскочивши, подався до хати і тепер уже дер лапами вхідні двері і, скімлячи, просив бабцю вийти на ґанок і подивитись, як доживає останні хвилини її втіха і радість, спогад про дитинство, юність.
Олечка відкрила двері:
– Що, злякався грози? Забігай швидше, бачиш: дощ забиває.
Та песик ще дужче заскімлив і, розвернувшись, побіг в кінець городу. Тільки тепер дівчина по-мітила, як палає груша.
– Господи! Навіщо ж так, – скрикнула вона і подалась за Рябком.
Дощ лив, мов з відра. Сукня намокла і щільно обтягла дівоче тіло, але Ольга ще довго стояла і плакала від безсилля, що нічим не може зарадити, допомогти груші. Відчуття холоду заставило повернутись в хату.
– Де це тебе носило? – гримнула бабця.
– З грушею прощалась.
– Як-то прощалась?
– Згоріла наша улюблениця. Блискавиця вдарила, – заплакала дівчина.
– О Боже! Поганий знак. Мабуть, і мені треба збиратись в дорогу.
– В яку-таку дорогу, бабуню?
– З якої нема вороття.
– А хто на моєму весіллі буде співати?
– Та діждусь я твого весілля, діждусь. Не тільки заспіваю, а ще й затанцюю. Грушу шкода. З нею пройшли мої роки. Вона – згадка про батьків, біль і сум за єдиним невірним коханням. Було немає Івана день-два, тиждень-два, піду до неї, прихилю голову і плачу, а вона шепче листям: «Не плач, Онисю, він нагуляється та й прийде додому. Терпи, люба, така твоя доля. Сама вибирала». Як хотіли батьки, щоб вийшла заміж за Максима Скиданівського. Ні, плакала, благала батьків: «Не віддавайте за нелюбого». А він же проти Івана красенем був.
– Бабуню, а мій пра-прадідусь теж красенем був?
– Для мене так, а коли зі сторони поглянути, то, як всі люди.
– Тоді я вас не розумію. Максим – красень, а не до душі вам був.
– Це, моя люба, хто кому до душі припаде.
– Отож і мене не лайте, коли когось покохаю, а вам не сподобається.
– Я так тобі скажу: ти краще прислухайся у виборі парубка до батьківської поради. У них «вітер в голові пересвистів», а тому порадять когось з пристойної сім’ї. Бачиш, я не послухала своїх ба-тьків і що з того вийшло: знівечила собі життя. Максимів пра-правнучок Василь гарний з себе, ко-пія пра-прадіда.
– Люди кажуть, що і я – ваша копія.
– Може й так. Рано спливла з мене врода: діти, тяжка робота в полі, вдома. Оце б тільки жити, та сили тієї, молодої, немає.
– Як-то вам вдалось так зберегти очі, зуби? У вас же тільки двох зубів немає.
– Що від природи заклали батьки, а що і від догляду за ротом. Я ж ніколи не пила гарячущого чи холоднющого, чистила зуби не пастою, а содою з додаванням солі, золою, а влітку яблуком, грушею.
– Якою золою?
– Дрова горять – зола залишається. Піду, я мабуть, подивлюсь на грушу.
– Ви не дійдете туди. В багні загрузнете.
– А ти навіщо. Проведеш.
– Які ж ви вперті.
– Ми родичі з тобою, – засміялась бабця.
– Ну, добре. Черевики знімайте. Давай мені ще одну ногу.
– Що?
– Палицю, кажу, давай.
Рябко, побачивши на ґанку стареньку, завиляв хвостиком і заскімлив. Тричі гавкнувши, побіг, раз по раз озираючись, до груші.
З горем навпіл добрели на кінець городу. Груша ще диміла, в борозенках кори стікав чи то її сік, чи дощова волога.
– Плаче бідненька.
Бабця Ониська підійшла до обгорілого дерева, приклала долоні і теж заплакала:
– Прощай, моя люба красунечко. Олюню, біжи за сапеткою, торбами. Треба з розкиданих гілок груші обірвати, висушимо, добрячий узвар буде.
Рябко ніби цього й чекав, відразу кинувся збирати докупи гілки, що лежали на добрячій відста-ні. Яка не піддавалась, гарчав, гавкав, повертав голову до старенької і скімлив.
– Та не піднімеш, не дотягнеш ти її. Кидай, кажу, тягни ту, що поменше. А ні, збігай за Арте-мом, клич їх, хай і собі нарвуть.
Рябко зірвався з місця і побіг городами за Ольчиним татком і ненькою.
– Не розмовляє, а все, собача твоя душа, розуміє.
Через деякий час вже чути було голоси Артема і Зінаїди на подвір’ї:
– Що тут у вас трапилось?
– Йдіть сюди, грушу треба обірвати, – крикнула Ольга.
Возились біля гілля до пізнього вечора.
– Що ж з ними робити? – розвела руки Зінаїда.
– Як-то що? Помиємо, покришимо.
– Їх тут цілий віз.
– Не хочеш возитись, ми з Олюньою впораємось і без вас, – сказала старенька. – Я лише трішки перепочину. Артеме, води в корито, ванну наноси. Ти, Зінко, йди, серіал свій дивитись.
Коли Зінаїда пішла, сказала пошепки Артему:
– Ну і лінькувата вона в тебе.
– У неї багато роботи вдома.
– Знаю я її роботу.
Ольга принесла з городу останні торбини й здивувалась:
– А де ж мама? Невже додому пішла? Отак завжди.
– Бабуню, у люлю йдіть. З вас досить на сьогодні. Ми самі з татком упораємось.
До півночі все було зроблено. Оля запалила свічку на горищі. Артем подавав їй відрами груші, а вона розгортала їх на простелених ряднинах.
Впоравшись, Артем пішов додому, а Олечка прилягла поруч з бабцею, прошепотівши:
– Все, бабуню, зроблено, зорюйте.
Старенька чула, але не відізвалась, бо жаль було онуку.
– Тож, хай поспить, натомилась.
Зі сходом сонечка Ольга прокинулись і побігла на город, щоб знести гілля у двір.
– Татко згодом порубає, буде чим плиту топити, – подумала вона.
Коли дивиться, йде городами Василь. Серце мало не ви-скочило з грудей. «Ну й гарний же», – зазначила сама про себе. – Але ж дівчині негоже зізнаватись першій, що давно лежить душа до нього».
– Добрий день, Олю!
– Добрий, якщо й насправді він добрий, – зніяковіла вона.
– Давай допоможу, бо, бачу, вже натомилась. Треба ж, отакої красуні не стало.
– Не говори.
Василь брав гілля потовще, що не під силу було нести дівочим рукам, плечам. Впорались шви-дко.
– Давай, неси сокиру, я порубаю на дрова.
– А може завтра, – завагалась Ольга. – Ми з Оксаною збирались після обіду за волошками збіга-ти в поле. Та й свято сьогодні.
– Можна і я з вами піду, – напросився Василь.
– Звичайно, охотніше буде.
Коли чують Оксана гукає:
– Олюню, ти готова, пішли.
– Дай дух переведу і підемо. Ти не проти, якщо з нами Василь піде.
– Хай іде. Веселіше буде.
– Бабуню, – загукала дівчина, – я в поле піду, волошок треба нарвати, бо вінки сьогодні будемо на вечір плести.
– Біжи та ненадовго, – відізвалась Ониська, вийшовши на ґанок. – Та ти вже й гілля переносила.
– Василь допоміг, а так би до обіду тягала. Погрожує завтра перерубати на дрова. Ви ще полеж-те, бабуню. Ось і татко якраз йде.
– Тату, ми з Василем гілля переносили, так що залишилась суто чоловіча робота – перерубати.
– Я сніданок приніс.
– Неси в хату, нагодуй бабцю, я перекусила се та те.
Молоді подались в поле. Ольга соромилась поглянути на Василя, та краєм ока бачила, що він кидає на неї погляд.
– Розповісти вам легенду про волошку? – звернулась до супутників Ольга. – Мені бабця якось повідала її.
– Розповідай, – в унісон відізвались супутники.
– Якось парубок Василь косив у полі жито. Саме тоді серед посівів бавились русалки. Одній з них сподобався хлопець, і вона зачарувала його. Сміючись і забавляючись, завела хлопця на край поля і почала кликати за собою у річку, але він не захотів покидати рідну землю. Розсердилась ру-салка і перетворила його на польову квітку. Відтоді русалки бавляться у хлібах, плетуть вінки з волошок і прикрашають свої голівки, раз по раз закликаючи до себе молодих хлопців. Люди на-звали цю чарівну квітку «васильком», тобто іменем Василя. «Васильок» – російська назва волош-ки. Це, звичайно, польовий бур’ян, але без неї пшениці чи житу не солодко. Як показав досвід, са-ме блакитна волошка сприяє росту цих культур.
– Здається, не ми одні прийшли в поле, – сказала Оксана.
Дійсно, то тут, то там виднілись постаті дівчат, що вишукували межі пшениці квітку.
– Запізнились, – промовила Ольга.
– Пішли он в той кут. Там нікого немає, – запропонував Василь. – На тому тижні на велосипеді проїздив, там їх багато.
Дійсно, за декілька хвилин нарвали стільки волошок, що самі здивувались.
– Може відпочинемо? – мовив Василь.
Розуміючи натяк юнака, Оксана випередила подругу:
– Мені конче потрібно додому. Ви залишайтесь, а я побігла. Увечері збираємось.
Ольга було запротестувала, та блакитні, мов ті волошки очі з-під чорних брів, благали залиши-тись.
– Добре, відпочинемо, бо ми з тобою зранку, немов ті їжачки, не присідали.
Дівчина, не знаючи про що говорити, розпочала плести вінок, а Василь подавав їй квітку за кві-ткою. Доплівши, покрутила у руках і примостила вінок на голову хлопця, а той лише посміхнувся.
Ой, у тебе очі, мов ці волошки. Як гарно.
– А тепер я сплету тобі вінок. Згодна?
– Так.
– Тільки я вплету ще й ромашечок. Як же без них.
Ольга замилувалась умілою майстерністю Василя і подумала:
– Руки з того місця, що і треба ростуть.
– Ось, готовий віночок. Підставляй свою чарівну голівоньку, моя русалко. Зачарувала ти мене наяву, а не в повір’ї.
– То, може, стрибнеш зі мною у воду?
– Покличеш – стрибну.
– Ні, на неньці-землі краще.
Василь обережно надів вінок на голову дівчини, і губи, мимоволі молодят, зустрілись у поцілу-нку. І тільки липневе небо, блакитні волошки та налитий стиглий колос пшениці спостерігали за цнотливим коханням. А Василь цілував і цілував свою тепер уже Ольгу і шепотів:
– Яка ж бо ти гарна. Вийдеш за мене?
– Так, – не вагаючись відповіла вона і припала до його грудей.
– Тож, можна й сватів присилати?
– Так. Пора додому, бабуся там хвилюється, побігли.
Вони підхопились і, взявшись за руки, побігли навпростець до села, радіючи своєму щастю, першому коханню.
– Бабця «задасть мені на горіхи», – сміялась дівчина.

* * *

Тільки-но Ольга переступила поріг, як, дійсно, почула:
– Де тебе лиха година носить? Я вже не знаю, що й думати. Біжи додому, татко чекає на тебе.
– Я що, не вдома?
– Ото й погано, що маєш їх два.
– Бабуню, я така щаслива, – цілуючи стареньку, прощебетала Олечка.
– Чому б це? Мабуть Василь «розтелився»?
– Ви вгадали.
– Довго ж він мовчав.
– Та боявся, що засмію.
– Ну й дурень.
– То я побігла.
– Біжи вже. Ночувати де будеш?
– Як де? У вас.
– На свято йдеш?
– Звичайно.
– Тільки недовго, чуєш?
– Ви таке сказали. Сьогодні ж Івана Купала. До перших півнів будемо гуляти. Росою ж треба вмитися.
– Розуму не прогуляй, – позіхаючи, наставляла старенька.
– Добре, – засміялась дівчина і вибігла із кімнати.
Вслід почула:
– Гляди, в ліс ні ногою, то тільки подейкують про червоний цвіт папороті. Не цвіла вона і не буде цвісти ніколи.
– Гаразд, – крикнула дівчина уже із сіней, – не хвилюйтесь.

* * *

За селом, недалеко від неглибокої річки, зібрались парубки і дівчата, стягуючи сухе гілля, бур’ян. Серед натовпу хлопців Ольга помітила статурну постать Василя. Без особливих зусиль він, немов сірники, ламав товсті гілки і складав їх докупи. Щоб привернути його увагу, вона крикнула:
– Всіх зі святом Івана Купала.
Василь поглянув в її бік і погукав:
– Йди до нас.
Дівчина, не вагаючись, побігла до парубків і весело защебетала:
– Та у вас вже все готове.
– Ми ж не такі соні, як дехто, – пробасив високий Тарас, що потайки давно кохав Ольгу, але на взаємність і не розраховував, бо знав, що її кохає Василь. Куди йому до нього, він – красень.
– Олю, давай, збирай гілля, бур’ян, щоб вогнище відразу зайнялося, – наказав Василь.
– Що ти?! В мене робота своя. Треба твого бриля уквітчати квітами, – засміялась дівчина. – Підставляй голову.
Ольга з любов’ю ладнала на бриль любисток, боже дерево, сокирки, барвінок, волошки, м’яту, приспівуючи:
Який же ти гарний,
Любий соколочку.
Який же ти ладний,
Милий голубочку.
Сьогодні «Марена»
Пісню заспіває,
Кропива зелена
Пари поєднає.
Пісню підхопили дівчата, підходячи до своїх коханих і уквітчуючи кашкети квітами, приказу-ючи:
– Будь вродливим, мій голубе, шанобливим, мій соколе, бо кохаю я тебе, мов сонечко золоте.
Тарас стояв осторонь і думав:
– Чому я такий невдаха? Хоча б якась дівчина підійшла.
– Тарасе, – почув парубок, – підставляй голову, кашкет буду прикрашати.
Від несподіванки він здригнувся та голову нахилив. І умілі руки Оксани чіпляли волошки на старий кашкет, а він сидів і боявся навіть поворухнутись, щоб не злякати дівчину.
Ольга, причепуривши Василевого бриля, відійшла, подивилась на вмілу роботу і сказала сама собі:
– Ну й красень.
Поглянувши на Тараса, засміялась:
– Тарасе, що зробила з тобою Оксана? Ти розквітнув, мов пшеничне поле. Яка краса!
Парубки і дівчата водночас повернули голови і понеслось з усіх боків:
– Як гарно! Шапка волошок впала з неба.
– Оце робота, так робота!
– Не впусти своє щастя, Тарасе, бо ненароком змиє його «купальська вода».
– Нехай вас умиє «іванівська роса».
Хтось із дівчат заспівав:
Вже сонечко сіло,
Мороком все вкрило.
Підемо до річки,
Повмиваєм щічки.
Скинувши сукні, дівчата в сорочках зайшли у воду, а хлопці, не знаючи як бути, стояли осто-ронь і милувались коханими. І коли ті вискочили із води, зняли з себе сорочки, штани і боязко увійшли у воду.
– Дівчата, а вони розумніші за нас, – засміялась чорно-брива Ганна. – Не захотіли мочити оде-жу.
– Це нам не можна скидати сорочки, щоб не зурочив хтось, а їм можна, – вставила слово Ольга, викручуючи низ сорочки. – Щось холодно стало.
– Ми б ще в сукнях покупались. Ото дурненькі, мов сало без хліба. Хлопці розумніші за нас, – цокаючи зубами, говорила Одарка.
– Так побігли на пагорб, хороводи водити, вогнище розпалювати. «Марена» чекає на нас, – кри-кнула одна з дівчат.
Дівчата натягли на мокрі сорочки сукні, одягли тепленькі кофтинки і, не дочекавшись хлопців, підтюпцем подались на пагорб, де заздалегідь була встромлена гілка із вишні, прикрашена віноч-ками, стрічками, так звана «Марена». За ними зашвидили і парубки, підхопивши бур’ян, гілля, дрова.
– Яка розкішна «Марена». Хто постарався? – запитала Ольга.
– Василь, – відповіла якась дівчина, – для тебе старався.
– А чому для мене? Для всіх.
– Не скажи.
– Дівчата, нумо в танок грітись, бо ви мов курки тряситесь. Придумали в сорочках купатись, – сердився Василь.
Підійшовши до Ольги, накинув на неї піджак.
Взявшись за руки, парубки і дівчата в такт ходи заспівали:
«Марено», «Марено»,
Дай спокій дівчині.
«Марено», «Марено»,
Дай силу хлопчині.

В «купальськіїх водах»
Ми знайдемо долю,
В «іванівських росах»
Умиємо вроду.

І підем додому,
Узявшись за руки,
Понесем до двору
Віночки із рути.
Ой, дівчата, сумує наша «Марена» без «Купала», – закричала Ольга. – Де він забарився? Несіть його швидше і ставте в коло.
Тарас побіг за солом’яним опудалом, вдягненим у жіночу сорочку. Дівчата уквітчали його го-лову вінком, почепили на шию намисто з квіточок. І знову полилася пісня:
Ой, на Івана,
Ой, на Купала
Дівчата співають,
Парубки дрімають.

Ой, на Івана,
Ой, на Купала
Дівчата сміються,
Кругом хлопців в’ються.

Ой, на Івана,
Ой, на Купала
Зловимо дівчину,
Прив’яжем до тину.

Ой, на Івана,
Ой, на Купала
Дівчина сумує,
На хлопця чатує.

Ой, на Івана,
Ой, на Купала
Йванко нагулявся,
Та в дурнях зостався,

Бо стрімка вода
Вінок понесла
Далеко за гори,
Аж у Чорне море.

Там його спіймав
Якийсь бусурман.
Дівчину шукає,
Усім приміряє.
Хлопці, милуючи своїх коханих, беруть їх на руки і по черзі підносять до «Марени» та «Купа-ла», жартома приказуючи:
Подивись на любку,
На сизу голубку.
Вона в мене гарна,
Мов зіронька ясна.

Не знайти «Марені»,
Русалці-богемі,
Хлопця молодого,
Хвацького, стрункого.
Дівчата пручаються і, сміючись, кричать:
– Чи не пора «Купала» спалити, а «Марену» втопити?
Чорночубий Іван обкладає соломою, бур’яном, кропивою, гіллям опудало і запалює.
Тарас, ніяковіючи підходить до Оксани і бере її за руку:
– Що? Стрибнемо разом? Відкриємо почин. Тож, обміняємо шапку на віночок?
– Я згодна, – шепоче дівчина.
Тарас знімає з голови дівчини вінок і кладе собі на голову, а на дівчину одягає свій кашкет, уквітчаний волошками. Парубок і дівчина сміливо розігнались і… перестрибнули. За ними злетіли над вогнищем Василь та Ольга. Вереск, сміх, ойкання чути далеко. Настрибавшись і намилував-шись одне одним, один з хлопців схопив в руки «Марену» і, піднявши її догори, щоб було видно всім, побіг до річки. На березі зупинився і обдивився довкіл.
– Де б взяти каменюку, щоб прив’язати до гілки, бо не піде на дно, спливе, – міркував хлопець.
Каменюки, як на гріх, ніде не було.
– Шукайте якийся тягар, – крикнув він до тих, хто підбіг.
– Здається, біля багаття цеглина лежала, – зауважив Василь.
– Неси, чого стоїш.
– Кидай так.
– Ти що? Треба, щоб не попливла, а втопла, бо ж «Марена» – це старша русалка, за якою приле-тить вихор і збурить воду.
Василь побіг за цеглиною, тихенько приказуючи:
Прив’яжу цеглину
На «Марену»-вишню,
Нехай на дні річки
Рахує потічки.
– Ось і цеглина. Руками не взяти – гаряча.
Назбиравши довкіл кропиви, хлопець схватив цеглину і, не озираючись, побіг до річки.
– Приніс? Давай сюди.
– Вона гаряча. Опусти спершу у воду.
Коли все було готове, Кирило підняв «Марену» вгору і кинув у воду. Вона вмить потонула під спів дівчат і парубків:
«Марену» втопили –
Шкоди наробили.
Нехай там нудьгує,
За вихром сумує.

Ми ж будем купатись,
Росою вмиватись.
Пари вибирати,
Сонце зустрічати.
Дівчата, знявши з себе парубочі кашкети і схопивши свої віночки з їхніх голів, побігли від хло-пців в кущі. Та юнаки й не перечили, бо знали: кохані будуть ворожити. Вони дістають з-за пазухи заздалегідь приготовлені свічки, запалюють їх і ліплять до свого віночка, пускаючи його на воду. І попливло на спокійній поверхні води багато вінків із золотистими вогниками, віщуючи дівочу до-лю. Дівчата побігли берегом річки і заспівали:
Ой поплив віночок тихо за водою,
Серденько дівоче забрав із собою.
Ой пливи, віночку, до милого в руки –
Не буду я знати туги і розлуки.
Ольга не зводила очей зі свого віночка, бо приліпила аж дві свічки, і його легко можна було розпізнати на дзеркалі води. Та ось подув легенький вітерець, і віночок прибило до берега. Василь миттю схопив його і, щоб не загасити свічки, підніс до коханої.
– Бачиш, наші долі в моїх руках, – зазираючи в очі, прошепотів він і впився в губи довгим поці-лунком.
З усіх боків пронеслось:
– Чий віночок?
– Оксано, де ти? – басив Тарас. – Я спіймав його.
Дівчина не заставила довго чекати і підійшла до парубка, приймаючи з його рук дорогий скарб. Тарас, не вагаючись, цілує Оксану. То там, то тут чути сміх, дівоче зітхання. Де не взявся баян і полилась пісня:
Ой, заграйте нам, музики,
Щоб побігли черевики.
Ой, дівчаточка-зірки,
Потанцюймо залюбки.

Вибивайте, чобіточки,
Гарні в татка сини й дочки.
Цілу нічку гуляють –
День прийде, спочивають.

Тож, танцюйте, босі ніжки,
Хай горять, мов маки, щічки.
Парубки хай цілують,
Цілу нічку милують.
Потягнувся долом сивий туман, запахло полиневою гіркотою і чебрецем. Мабуть, жодна трава не викликає в людській душі такої бентеги і млості, як полин та чебрець. Хіба холодна м’ята може посперечатись.
Василю, – прошепотіла Ольга, – пора збирати «переліт-траву» і вмитися «іванівською росою». Побігли.
Підхопивши дівчину на руки, Василь поніс її у високі трави, які якраз були в порі свого дозрі-вання. Сонні птахи, сполохані людською ходою, злітали і тут же падали, жалібно попискуючи, не-мов скаржились матінці-землі та зеленій траві, що їх потурбували.
Інтуїція підказала парубкові: «Постав її на ноги, не поглумись над дівчиною». Він обережно опустив Ольгу у траву і проказав:
– Шукай «переліт-траву». Тільки де вона? Моя бабуся говорила, що вона має силу переносити-ся з місця на місце, а цвіт у неї такий барвистий, як веселка. Не дається в руки нікому, тож, не знайти тобі її.
Ольга ходила у високій траві, вмиваючи ноги, руки і втираючи цілющу росу в розпашіле від щастя обличчя, а Василь стояв і лише поглядом милував кохану…
– Пішли вже додому, бо обоє до поясу мокрі. Бабця буде сваритися, – схаменулась дівчина.
Взявшись за руки, побрели на стежину, що бігла змійкою в село, стежину, що вела Ольгу та Василя у щасливе сімейне життя.