Олексій Усенко, Олександр Боженко

  м.Суми  

   Книга Олексія Усенка і Олександра Боженка «Мій рідний край, моя земля… Суми» розповідає про історію розвитку Сумщини, Сум  і деяких обслуговуючих галузей міста: пасажирського транспорту, водо- та енергопостачання, об’єктів культури та інше. Розділи супроводжуються фотографіями.

    Автори привертають увагу читачів до вічно злободенних тем: добра і зла, любові до рідного краю, природи та людей.

                                                               Від авторів

    Історія… Скільки в одному цьому слові зібралося людей і подій, мрій, прагнень і звершень… Скільки невідомих людських тіл заховано в нашій прекрасній землі, политій кров’ю, своєю і чужинською. І ніхто вже тепер не вирахує, чиєї більше: на території Сумщини сходилися шляхи з різних країв. Кого тільки не проносило тут вітрами тисячоліть, але, мабуть, більшість із незваних гостей приходили не з добрими намірами. Проте, як кажуть українці: «Збережи, Боже, від своїх, а від ворогів одіб’ємося!» Наш край постійно бачив братовбивчі війни княжих ратей, які проливали кров ратників заради загарбання володінь своєї рідні. А потім на початку XIII ст. монголо-татарські орди надовго перетворили щедро политу кров’ю землю на пустелю, яку тривалий час називали Диким полем. І лише з середини XVII ст. тут стали селитися люди. На жаль ми ще не все знаємо про заселення Слобожанщини, у тому числі і про заснування нашого рідного міста. Ми не знаємо, навіть, коли прибув зі своїми козаками Кондратьєв, достеменно не знаємо його прізвища.  Крізь тенета віків ще не всі факти дійшли до нас, тож у цій галузі науки є багато світлих плям, які треба заповнювати науково підтвердженими фактами з минулого. Тож недарма щоденно трудяться  історики, археологи, місцеві краєзнавці, добуваючи   по крихтах нові і нові факти про наших пращурів. Життя швидкими темпами рухається вперед,  і кожного дня ми дізнаємося про нові відкриття з минулих його сторінок. А прожиті дні, неділі, місяці і роки становляться вже новою, нашого покоління, історією. Тож її також треба закарбовувати в літопису, щоб не загубилися для потомків славні події та імена.

    Співавтор цієї книги Олексій Дмитрович сам автомобіліст, відпрацював у Сумах   на автомобільному пасажирському транспорті 40 років, зараз – на заслуженому відпочинку.   Якось йому захотілося згадати, з чого ж розпочиналося в Сумах перевезення пасажирів, знайти матеріали по розвитку на Сумщині автомобільного пасажирського транспорту.  Про історію міста Суми є багато матеріалів, хоча вони в розрізненому стані. Однак, на жаль, про автомобільні пасажирські підприємства він  не знайшов нічого. Тож йому стало прикро: як же так сталося, що в Сумському обласному автоуправлінні працювала ціла галузь автомобілістів – майже 15 000 спеціалістів, і про них забули? А як же будуть пам’ятати і що скажуть колись їх онуки?  Тож йому захотілося ще написати й про те, як автомобілісти трудилися, згадати самовідданих працівників, які йшли по життю поруч з ним і прив’язати деякі галузі, в тому числі і автомобілістів, до історії розвитку Сум.

   Ми намагалися писати так, щоб зібрати докупи цікаві розрізнені факти з історії рідного краю, розповісти про знаменитих людей, які творили цю історію і про яких не можна забувати. Нам хотілося, щоб читачі пам’ятали свої корені,  любили свій край і гордилися ним. Тут завжди жили прекрасні люди. Вони творили історію. За свою землю, за майбутні покоління віддавали життя  і залишили по собі  добру пам’ять.

    «…Прошу любить друг друга и любить город Сумы так, как я его любил».  Так нам заповідав наш земляк Іван Герасимович Харитоненко.

                                    СУМИ В ПЕРІОД ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ

                          Уривок з книги "МІЙ РІДНИЙ КРАЙ, МОЯ ЗЕМЛЯ… СУМИ"  

    Віроломний напад фашистської Германії на Радянський Союз 22 червня 1941 року перервав мирне життя міста. 

    Очевидці розповідали, як розвивалися на той час події в нашому обласному центрі: тоді, в те літо 1941 року, люди в глибокому тилу мали туманне уявлення про війну. Діти, які надивилися переможних реляцій про неї, були впевнені, що німецька армія скоро буде розгромлена і війна перейде на територію Германії. Та й не тільки діти – багато дорослих також вважали, що до жовтневих свят війна закінчиться в Берліні.

    Суми нагадували розтривожений вулик. По вулицях проходили підрозділи солдат у новому обмундируванні. Молоденькі лейтенантики, нещодавно випущені із скоростиглих офіцерських курсів, хизувалися перед дівчатами, які заполонили тротуари в центрі міста і не відводили від парубків очей.  Дзвінкими юнацькими  голосами молоді офіцери подавали команди, намагаючись показати себе бравими воїнами, наче вже неодноразово побували на фронті. У кожного з них і в молодих людей, які стояли на тротуарах та спостерігали за  чіткими кроками військових,  був піднесений  настрій. За військовими йшли з гармоніями, ще в цивільному одязі, новобранці. Вони теж були в піднесеному настрої і напідпитку – мабуть, кожного з них нещодавно проводжали на фронт усім селом.

Тільки літні люди стояли задумливі, без усмішок. Багато з них уже бачили на власні очі ту, громадянську війну, і перенесли те жорстоке лихоліття на своїх плечах. Можливо, навіть, уже  пройшли через тяжку втрату рідних та близьких.

    Але все ж  війна була ще далеко на Заході, ніхто і гадки не мав ні про розміщення фронтів, ні про положення на них. Війна уявлялася  в абстрактній формі. За цей час місто стало дуже людним і незнайомим. Вечорами до 23 години, (комендантської години),  на тротуарах було не пройти: наряджені у святковий одяг дівчата, у новенькій формі військові запруджували обидва боки вулиці Леніна і йшли, йшли, йшли.  Веселі розмови, сміх. Молодість є молодість!

Але з кожним днем все частіше і частіше з’являлися ознаки  війни. Усі сумські госпіталі, (а їх було п’ять: у приміщеннях педінституту, хімтехнікуму, у  школах №2 і  №7 та поліклініці  №1),  протягом декількох днів були заповнені пораненими. Біля дверей постійно юрмилися люди, в основному жінки, розпитували, просили звіритися зі списками, чи не надходив такий то. Кожній дружині і матері вважалося, що її чоловік, її син обов’язково попаде на лікування в своє місто.

    Незабаром Суми стали завмирати:  менше посмішок, більше стурбованих облич. Першим приголомшливим ударом для сумчан була смерть майора Саприкіна у госпіталі № 1028 (педінститут). Ніхто спеціально не оголошував про похорони, але до будівлі педінституту почали збиратися   натовпи людей. Вони заполонили весь квартал і всі вулиці, по яких повинні везти тіло воїна до цвинтаря. І коли труну винесли і встановили на кузові автомобіля, вкритого червоною матерією, натовп раптом притих. На якийсь час все завмерло.  А коли машина, під звуки траурного маршу, тронулась, уся маса людей пішла вслід за нею. На очах сумчан сльози. Таких похорон з часів Харитоненка місто ще не бачило: вулиця Леніна  перетворилася в безкрайнє людське море. Вже машина з труною давно пройшла і звуки траурного маршу  були ледве чутні, а люди йшли і йшли, і здавалося, що людському потоку не буде ні кінця, ні краю. Прощалися не тільки з Саприкіним. Всі розуміли, що на цій війні ще багато хто розділить з майором таку долю. Смерть навколо стала страшною бувальщиною. Ось вона, поряд, поряд з дорогими і рідними людьми.  І серця наповнялися смутком…

    Із газет важко було щось зрозуміти про положення на фронтах. А поранені привозили дуже невтішні новини: ми відступаємо… По місту повзли різні чутки. «Мабуть уже здали…». « Немає зброї…». «З  гвинтівками проти танків…».  А чутки одні страхітливіші за інші… Ніякого переконливого  офіційного роз’яснення.

    Перший наліт на Суми відбувся спокійно: німецький бомбардувальник  безперешкодно з’явився над станцією і скинув бомби на цистерни з горючим. Попадання не було, але вбило корову і поранило жінку з вулиці Тополянської, яка її пасла.

    Другий наліт здійснили два нічних бомбардувальники: серед білого дня зробили коло над Сумами і знову безкарно полетіли в бік Білопілля. Уже після того, як літаки зникли, у місті заревіли сирени, сповіщаючи про тривогу. Раптом у цей момент  над містом з’явився ще один зелений літак. І по ньому із заводської водонапірної башти прицільно полосонув зенітний кулемет. Літак знизився і пішов на вимушену посадку на околиці Веретенівки. Казали, що пілот лаявся і плювався у бік бовдурів, які відкрили вогонь по своєму літаку. 

    Але найстрашніша звістка розлетілась по місту через декілька днів – на товарну станцію прибуло декілька платформ і товарних вагонів з людськими тілами. Чоловіки, жінки, старі і діти понівечені, закривавлені, в самих неприродних позах, без рук, без ніг, а то і просто лежали фрагменти  людських тіл. На станції став збиратися натовп людей. Щоб не створювати паніку, вагони та платформи загнали на заводське подвір’я.

    Суми замовкли, зажурилися. Потім  якось поступово зникли з вечірніх тротуарів дівчата, які щовечора прогулювалися там веселими гуртами під ручку з кавалерами. І тільки цивільні пости ходили попарно біля житлових будівель та пробігали автомобілі з зафарбованими фарами.

     Наближалася війна. І не така, яку раніше показували в кіно, де стріляли, убивали тільки на чужій території ,  і добували завжди легку перемогу  в основному «наші»,  а «їхні» – від страху розбігалися без бою, або здавалися в полон. Там  у нас було все – і прекрасна зброя, і танки, і гармати, і літаки, і хоробрі воїни, які ніколи навіть думки не мали про полон. Наближалася незрозуміла, незвична, жорстока  і страшна війна…

     Але все ж таки з перших днів війни сумчани проявили стійкість і непохитну віру в перемогу над жорстоким ворогом. На підприємствах, в учбових закладах, в установах проходили масові мітинги, на яких виступаючі з гнівом таврували ганьбою фашистських агресорів, активно підтримували заклик керівництва країни «Все для фронту!» Все для перемоги!». 

Так, на мітингу робітників і службовців заводу ім. Фрунзе 23 червня 1941 року інженер-технолог І. Т. Романенко сказав:

    - Я добровільно записуюся в Червону Армію. Не пожалію свого життя за Батьківщину!»   А радист Сумської контори зв’язку О. О. Ситов у  газеті «Комуніст» писав:

    - Я готовий кожної  хвилини зняти навушники радиста і взяти гвинтівку, щоб знищувати фашистських розбійників. Але доки ця хвилина до мене не прийде, я буду працювати з повною віддачею сил і здібностей. Я відмовляюся від вихідних  на підприємстві і оплати за них».

     4 липня 1941 року в Сумах відбувся 20-тисячний мітинг, на якому сумчани заявили, що віддадуть всі сили, а якщо буде потрібно – і життя заради перемоги. Після мітингу проводився запис добровольців для відправки на фронт. У числі добровольців були працівники заводу ім. Фрунзе п’ять братів Прихожай, по чотири брати із сімей Татарченків, Чиженків, Шовкоплясів. Чотирьох синів і двох дочок відправив на фронт  знаменитий ливарник заводу ім. Фрунзе І. П. Гайдар та його дружина Віра Іванівна. Пішли добровольцями і два сини П. М. Супруна – Федір та Олександр. А третій син Степан – Герой СРСР, командир особливого полку винищувачів у цей час уже бився з ворогом у закопченому пожежами війни небі Білорусії.  

     В основному з числа мешканців Сум були сформовані полки  293-ї стрілецької дивізії (командир – генерал-майор П. Ф. Лагутін, комісар – полковий комісар А. М. Богданов) і три комуно-комсомольських батальйони.  А ще була створена дивізія народного ополчення в складі трьох полків. При цьому в дивізії нараховувалось 6 тис. сумчан, більшість яких незабаром влилася в регулярну армію. 

    Великий вклад у Перемогу вносили і трудівники тилу. Тисячі мешканців будували оборонні укріплення, польові аеродроми. На підприємствах фронтовиків замінили жінки, підлітки. На свої робочі міста поверталися пенсіонери. Навіть діти не залишалися осторонь від величезної, напруженої роботи на Перемогу. Робітники і службовці заводу ім. Фрунзе першими в місті взяли на себе зобов’язання працювати по-фронтовому, їх приклад підтримали колективи всіх підприємств міста. 60 тисяч мешканців Сум були задіяні на будівництві оборонних об’єктів.

   Коли вже фронт підійшов близько до міста, розпочалася евакуація промислових підприємств і установ. На Схід виїхали 20 тис. сумчан. Так, Обласний музично-драматичний театр ім. М. С. Щепкіна переїхав у м. Бугуруслан, експонати обласного художнього музею експонувалися в музеях Куйбишева і Новосибірська. Педагогічний інститут працював у Оренбурзі, а Сумський дитячий будинок виїхав у Самарканд.

    Проте область загалом виявилася не підготовленою до такої масової евакуації. А з іншого боку: яка б країна в той надскладний час змогла б її в такому розмірі провести без сучка і задирки? Голова облвиконкому Горлов звернувся до заступника голови Раднаркому УРСР Старченка  з проханням надати вагони, щоб вивезти збіжжя. Їх треба було аж 2445 одиниць. І це, уявіть собі, у воєнний час, коли кожна транспортна одиниця ціниться на вагу золота! 7 жовтня не змогли вивезти з Сум 600 учнів ремісничого училища. Самоходом і залізницею вивезли 18 252 трактори, але багато лишилося поламаних. Самоходом погнали з колгоспів худобу в Сталінградську область. Цю роботу доручили Шубному Панасу Федоровичу, але невдовзі всю худобу забрали на забій. Щоб зберегти невеличке стадо, наркомат Землеробства УРСР звернувся до Саратовського облвиконкому з проханням про збереження племінного стада  Лебединської породи в кількості 41 голови. У звітах йшлося про евакуйовані  підприємства, але вже потім ставало відомим, що деякі з них були просто знищенні. Там, де не встигали вивезти, знищували і врожай, а план хлібозаготівлі виконували за рахунок зерна, яке у мирний час залишили б на посів.

      27 серпня 1941 року почалася евакуація заводу ім. Фрунзе. У цей день перший ешелон з верстатами, машинами і людьми вийшов із Сум. Начальником його призначили слюсаря, члена заводського парткому І. Г. Баштового. Завод починав працювати на новому місці в Тамбові, Челябінську але пізніше перевели в Чирчик Ташкенської області Узбекистану, де евакуйований  колектив компресорного цеху заклав перший фундамент заводу. Випускав завод міномети різних систем. 

    Конотопський завод «Червоний металіст» розташувався у м. Анжеро-Судженськ Новосибірської області. Охтирський ливарно-механічний – в Ульяновську. Шосткинська фабрика кіноплівки – у Краматорську.

     У серпні на території Сумщини розгорнулися важкі бої. У них уже брали участь усі бойові підрозділи, які були сформовані в Сумах: 293 стрілецька дивізія стримувала ворога на Шосткинському напрямі. Сумський напрям прикривала 40-а армія. Наприкінці серпня 1941 року 40-а армія, захищаючи Сумщину, стікала кров’ю. Було прийнято рішення про підсилення її загоном особливого призначення, до якого увійшли курсанти Сумського та Харківського артучилищ, Харківського  піхотного училища, Сумський комуністичний  батальйон, ряд інших підрозділів. Командиром загону було призначено генерал-майора артилерії Олексія Семеновича Чеснова – начальника  Харківського артучилища. У складі 40-ї армії воїни цього загону обороняли  Волокитине, Бабаківку, Буринь, Клепали, Ворожбу, Вирки, Суми  і населені пункти на Курщині. Але, не зважаючи на мужність захисників, поріділі дивізії змушені були відійти.    25 серпня 1941 р. передові частини німецької 2-ї танкової групи форсували  Десну, а наступного дня на території Шосткинського району  розгорілися  жорстокі бої. У ніч на 27 серпня німці увірвалися до Шостки і селища Вороніж, а наступного дня  зайняли  Ямпіль. Були зайняті Кролевець, Дубовичі, Камінь. Німці вийшли на правий берег Сейму. 7 вересня  після чотирьох днів оборони  був зданий Конотоп. Німці втратили 40 танків і багато піхоти. Хоча місто захищало велике угруповання радянських військ (227-а стрілецька і 10-а танкова дивізія, а також 5-та бригада 3-го повітряно-десантного корпусу Родімцева), фронт розсипався, і того ж дня  німці увійшли до Глухова. 10 вересня  частини  3-ї танкової дивізії  генерала Моделя захопили Ромни і Глинськ. 10 вересня був захоплений Путивль.  28 вересня 1941 року танкова моторизована дивізія  Гудеріана, прорвавши фронт, стрімко просувалася шляхом Синівка-Василівка-Штепівка. Однак, це були вже залишки дивізії. У них залишилося біля 30% танків і їх моторесурс скінчився.

        Тут, вперше в Україні, були примінені "катюші"... 

             Олексій Дмитрович  Усенко       

    Олексій Дмитрович  Усенко (псевдонім Дмитро Юнак) народився 23 жовтня 1948 року в селі Юнаківка Сумської області. Закінчив з відзнакою Ха рківський автотранспортний технікум, а потім – автошляховий інститут. Протягом 40 років працював на підприємствах автомобільного транспорту в місті Суми, пройшов життєвий шлях від слюсаря до заступника директора автопідприємства.

З його творами читачі знайомилися в збірках «Життя прожити – не поле перейти», «І на оновленій землі», «Відспівали літом і мої літа», «Не остудити б золото в очах», «З твоїх долонь я п’ю холодну воду, «Оранжевая планета» і «Оранжевая планета-2», «Любим хлопчикам, дівчаткам», «Умійте цінити кохання», «Скажи мені, доле…»; у незалежних літературно-художніх альманахах: «Lithium», ЛТС «Елітер» («Свою Україну любіть»), «Книга життя» (№ 4), альманаху «Харківський міст» та інш. Деякі твори звучали в ефірі на Сумському обласному радіо. Член ЛТС «Елітер», член Міжрегіональної спілки письменників.

 Олександр Вікторович Боженко

Олександр Вікторович народився на півночі Поділля. Свою трудову діяльність, пов’язану з сільськогосподарським виробництвом, розпочав рано. Тому добре знає сільське життя, побут і традиції селян не з чуток. Ці знання  знадобилися йому потім при написанні історичних повістей.

Закінчив технікум і технологічний інститут. Після  навчання Олександра Вікторовича  було направлено на Сумщину, де він  працює і донині.  За багаторічні трудові і творчі внески  у соціальну  галузь Указом Президента йому присвоєно звання  «Заслужений працівник соціальної сфери України». Поряд із основною роботою, займається науковою і творчою діяльністю. Видав декілька книг технічного і історичного спрямування. Талановитий, ерудований у багатьох сферах життя, захоплюється історією, відомий краєзнавець Сумщини.

Під час написання і видавництва цієї книги був натхненником і консультантом. Автор спогадів про Сумське обласне протезне виробництво.