Костенко Геннадій (Юрій Ош)


МОНОЛОГ З ОСТРАХОМ
(Повість про радянського розвідника,
мешканця м. Суми світлої пам’яті Левка Полозуна)

За вікном лопотів травневий дощик...
(Замість передмови)

На власному робкорівському досвіді впевнився, що інший з кожним стрічним ладен годинами розпатякувати про свої, на його думку, подвиги, які насправді є звичайними або й просто банальними ситуаціями, і тому розповіді про них мають вигляд справжнісінького похваляння. Мій же співрозмовник говорив про те про се, ніби придивляючись до мене і міркуючи, чи варто взагалі розповідати щось відверто про себе чужій людині. Та вже з перших окремих його фраз про дещо зі свого життя я зрозумів, що йому є про що розповісти, й тому терпляче чекав, коли душа мого співрозмовника розкриється. І ось нарешті я побачив, як в його очах замиготів вогник довіри...
За вікном лопотів травневий дощик, а я дивився в обличчя хворої, літньої людини і слухав її тиху сповідь.
– Тільки ви, добродію, ніде не пишіть моє прізвище, – раптом, наче спохватившись, промовив він. Чому він поставив мені таку умову, про це читач дізнається наприкінці книги. І хоча цього співрозмовника сьогодні вже немає на білому світі, але, схиляючи голову перед вічною пам’яттю про нього, я виконую його прохання.
Отож, послухай, читачу, так би мовити, монолог з острахом мого колишнього співрозмовника.

А мені ж було лише дев’ятнадцять...
– Чи можна в одній бесіді хоча б коротко розповісти про своє життя будь-якій людині похилого віку, особливо якщо вона пережила минуле воєнне лихоліття та й, взагалі, ту радянську страшну, а часом криваву колотнечу? О Боже! Скільки всього було. А найстрашніше зі всього пережитого – війна. До неї раз у раз повертаюсь подумки, бо воєнні дні і ночі забути неможливо...
До речі сказати, як військовий я був до війни, тобто до бойових дій та воєнних труднощів, підготовлений непогано. Бо й взагалі військові кадри тоді у нас готували-таки добряче, в тому числі й офіцерські. А Ленінградське танко-технічне (потім – автомобільне) училище в цьому відношенні було одним із зразкових військових закладів. Дні, проведені в стінах цього училища, я завжди згадую добрим словом. Прекрасні викладачі, гарний курсантський побут, навколишня атмосфера чудового міста – все там сприяло доброму навчанню та вихованню з мене військової людини, офіцера. Хіба можна забути, наприклад, нашу курсантську їдальню? Кожного дня ми, тобто кожний курсант окремо, замовляли собі меню на завтра (сніданок, обід і вечерю). І не було жодного дня, щоб наше замовлення не було виконане: завжди на столиках на чотирьох курсантів нам приносили їжу, згідно з нашим замовленням. Це було при наркомі Ворошилові. При Тимошенку, правда, такі «панські» звичаї в училищній їдальні зникли (цей маршал наказав навіть два рази на тиждень видавати курсантам сухий пайок, щоб, мовляв, привчати нас до фронтових умов життя), та голодні ми тоді ніколи не були...
Все в училищі було гарне. От тільки... військову техніку ми вивчали застарілу і... надмірно засекречену для нас, курсантів. Вивчали, наприклад, танки Т-26 та БТ-7. Коли пізніше, під час війни, я бачив наші Т-34 та КВ або ж німецькі танки, то з сумом згадував оті танки, які нам свого часу здавались чудом військової техніки. Німці казали, що вони фанерні, бо їхню броню прошивала будь-яка наша гармата 45-ка чи німецька 37-міліметрівка. До того ж, у Т-26 часто сповзали гусениці з котків. А скільки засекречування було навколо цих танків! Інструкції до них зберігались у сейфі, і їх виймав лише під час навчань сам викладач, інженер 3-го рангу. Та одного разу він сказав нам, що можна в училищній бібліотеці взяти інструкції до танків «Крісті» та «Віккерс-Армстронг». Ми так і зробили, і тоді зрозуміли, що ті наші танки майже скопійовані з англійських та американських...
Якось ми спитали у викладача, для чого танк БТ-7 має швидкість по шосе із знятими гусеницями 90 км/год., але слабку броню: хіба ж бої будуть на шосе? Викладач на це досить обережно відповів, що товариш Сталін казав, мовляв, будемо громити ворога на його території, а для цього потрібні швидкохідні танки, щоб за якийсь тиждень бути, скажімо, на Рейні. О, ми були в захваті, почувши таке!..
Та засекречені були не лише танки. Одного разу нам показали кулемет ДШК і автомат ППД як дуже секретну зброю. А хлопці, що вже «понюхали» пороху під час фінської війни, казали, що у фінів було багато автоматів. Коли ж пізніше побачили ми автомати у німців, то були вкрай обурені нашою «секретністю». Отож, виховували у нас військових спеціалістів добре, але зброю ми мали не ту, щоб воювати з таким супротивником, як германець. А якби не це, той германець не дійшов би не лише до Волги, а й до Дніпра. Та, по всьому тепер видно, Сталін думав не оборонятись, а вдарити першим...
Багато чому навчився я в Ленінградському училищі – училищі моєї юності. Навіть німецьку мову там непогано засвоїв, що мені потім дуже пригодилось. Та й, взагалі, Ленінград дав мені велику настанову в житті, навіть настанову любити... Україну. Так, так, саме Україну. Бо я бачив і слухав видатних артистів – українців або ж з України: Шульженко, Утьосова та ін. Часто, гуляючи по великому місту на Неві, милувався прекрасними архітектурними спорудами, що були колись, за часів жорстоких царів, збудовані моїми предками козаками-запорожцями. І серце моє сповнювалось гнівом до тих царів і водночас гордістю за моїх предків. Я бродив вулицями Північної Пальміри, а уста мої мимоволі шепотіли Тарасові слова з поеми «Сон»: «О царю поганий... Що ти зробив з козаками? Болота засипав благородними костями; поставив столицю на їх трупах катованих!..»
Любив я гуляти по Ленінграду, по його численних красивих вулицях. Та й як готували нас до парадів, то теж доводилось чимало крокувати тими вулицями. До речі, зараз, коли дивлюся, як іде на парад наше Сумське артучилище, чи як воно тепер зветься – все одно ж військовий навчальний заклад, мені стає соромно і за його викладачів-офіцерів, і за хлопців-курсантів: рухається отара з пастухами-офіцерами на чолі. Ми ж і до парадної площі йшли хоча і не стройовим кроком, але чітко і в ногу, і ніхто не розмахував руками та не теліпав язиком, бо ми відчували, що на нас дивиться трудовий Ленінград. Чому ж наші хлопці не відчувають, що на них дивляться трудові Суми?..
Ще коли я вчився перший рік, наше училище з танкового зробили автомобільним, бо, як показала фінська війна, нам були потрібні автомобільні підрозділи, а в нашій армії не було навіть спеціалістів-командирів в галузі автомобільних військових перевозів. Так я став майбутнім офіцером-автомобілістом...
Довелось мені вчитись не тільки в Ленінграді, а й у місті Пушкіні, що колись звалось Царським Селом: в листопаді сорокового року перевели туди наше училище. Цікаво, що в казармах на бульварі Кіквідзе, де ми розташувались у тому місті, поперед нас жила якась фінська дивізія, яку формували для участі у фінській кампанії, і яка, нам так говорили викладачі, готувалась «боротися за встановлення у Фінляндії диктатури пролетаріату». Мовляв, народ цієї країни незадоволений своїм урядом, і в Москві вже створений уряд Фінляндії на чолі з революціонером Куусіненом. Та раптом дивізія ця повстала, спалила казарму, а що з нею було далі – Бог його зна...
Отже, вчився я тоді в граді Петра та в місті, де провів свої ліцейські роки Пушкін, а думкою весь час був в Україні, серцю моєму милій. І коли після випускних іспитів в училищі мене запитали, куди б я поїхав служити, я назвав моє улюблене місто Київ. А іспити, треба сказати, склали ми завчасно, бо на останньому курсі майже весь час щодня вчились по 10 годин, та й, мабуть, це було головним, події на Західному кордоні у 41-му цього вимагали: потрібні були і солдати, і лейтенанти. Як ми раділи, що нас екстрено випускають з училища! Навіть «Ура!» кричали, коли дізнались про те. Які ж ми були дурненькі. Бо не знали, що на нас чекає тяжке випробування, порівняно з яким і навчання в училищі, й іспити — просто іграшки...
Та незнані випробування були попереду, а поки що невдовзі мене, радісного і веселого дев’ятнадцятирічного лейтенантика з двома рубіновими «кубиками» на оксамитових петлицях, окантованих золотими галунами, і червоними «косинцями» на рукавах, вранці 18 травня 1941 року привіз поїзд до платформи київського вокзалу. А ще через декілька годин почалась моя служба в запасному автомобільному полку на посаді командира взводу.
Потекло розмірене військове життя: вдень – заняття з хлопцями травневого призову, вечорами та в неділю – прогулянки по Києву. А чого б не гуляти? Гроші в мене були, бо зарплатню мені дали 650 крб. На той час то були гарні гроші навіть для сімейної людини. А я ж був холостяк. Тож з першої зарплатні купив я собі у воєнторзі нові «бриджі» і гімнастерку з коверкоту. Будніми ж днями зранку до вечора займався я зі своїми хлопцями, щоб до вересня зробити з них військових шоферів. До вересня! Знав би я тоді, що зі мною і з тими хлопцями ще до того вересня буде...
Війна! Тяжкий час для всього народу... Зараз дехто говорить, що війна, мовляв, була однаково тяжкою і на фронті, і в тилу. Так, тяжко було всім – і на фронті, і в тилу. Але на фронті кожної хвилини, іноді навіть кожної миті тебе могло вбити снарядом, бомбою чи дурною кулею. Чуєш, бувало, що вбило такого-то, і тут же згадаєш... хвилин десять тому ще говорив з ним, і він був веселий і бадьорий. Звичайно, до цієї постійної небезпеки з часом звикаєш і навіть майже не думаєш про неї, хоча вона продовжує існувати, завжди поруч з тобою. Дев’яносто дев’ять процентів було за те, що тебе вб’ють, і лише один процент – проти, хоч, безумовно, кожному здавалось, що він потрапить саме у той один процент...
21 червня я до пізнього вечора гуляв по місту. Коли повертався до нашого гуртожитку, то бачив, як у школі, навскоси через вулицю, йшов випускний бал: звідти лунали музика і гучний, дзвінкий сміх... Уже в ліжку згадав, що наш політрук дав мені на завтра два квитки на відкриття нового стадіону, але моя знайома дівчина захворіла (то я й гуляв увечері один). Запропонував своєму товаришеві, що спав поруч, скласти мені компанію в поході на стадіон. І коли в репродукторі куранти на Спаській башті пробили північ і прозвучав «Інтернаціонал», ми з хлопцями поснули... Раптом відчув, що мене будять. Підняв голову: мій посильний казав, що я повинен з’явитися у штаб батальйону. Інших командирів теж будили їхні посильні. Хтось сказав: «Одягаймось, хлопці, по-похідному, бо це почнуться маневри». Знали б ми тоді, які то «маневри» на нас чекали...
Була неділя. Чудова сонячна червнева неділя. Але нам оголосили чомусь робочий день, і на автодромі почались заняття. Та коли піднялось сонечко, нас викликали до частини, вишикували в каре перед трибуною, і з великого репродуктора ми почули урядове повідомлення: виступав Молотов, сказав, що німці бомбили Київ. А ми й чули вночі якісь вибухи, та думали, що то на аеродромі йдуть навчання на прицільне бомбометання. Це була війна...
Нашу бригаду з технікою перебазували до Святошинського лісопарку. До нас прибували автомобілі з київських підприємств разом з водіями. Кілька днів я на мотоциклі за наказом штабу виконував обов’язки делегата (офіцера) зв’язку при штабі Південно-Західного фронту. Тут я побачив генерала Кирпоноса. Хіба ж я міг тоді подумати, що через багато років буду крізь скло музейної вітрини дивитися на його хромові чоботи в Київському історичному музеї... Потім мені доручили колоною автомашин перевезти в місто Анопіль танкові мотори. І ось ми вже на ЗІС-5 та ГАЗ-ММ з моторами на борту проїхали Святошино і попрямували на Житомир.
Під Новоград-Волинським надвечір, коли ми якраз тільки-но замаскувались в придорожніх кущах, щоб підкріпитись, над нами на бриючому польоті пролетів «І-16», блиснувши зірками на крилах. Льотчики прозвали цей винищувач «літаючим сірником», бо його легко підпалювали німці в повітрі. Услід за «І-16» почулися могутній рев моторів і близькі вибухи бомб: то летіли «Юнкерси» і бомбили дорогу.
Неподалік від Корця вже вночі нас зупинила варта. Лейтенант сказав мені, що Корець нібито в руках ворога. Та я все-таки вирішив їхати далі, бо боявся не виконати наказ. Та й до Анополя було вже зовсім недалеко... Кілометрів через п’ять зустріли ми бронеавтомобіль БА-15 із сорокап’яткою, який щойно розбив і підпалив німецький бронетранспортер. Командир БА-15, виявилось, в один час зі мною закінчив наше училище. Він сказав, що Анопіль ще позавчора зайняли німці, а в Корці зараз їхня ГПЗ (головна похідна застава). Я поїхав з ним до штабу їхньої дивізії, щоб взяти там довідку, що в Анополі вже ворог. Та там з мене лише посміялись. Тоді я вирішив повернутись назад до Новоград-Волинського, щоб там все-таки одержати таку довідку. Але в цьому місті ми не знайшли жодного нашого військового. В приміщенні комендатури був розгардіяш, в одній з кімнат ми побачили 12 цинкових ящиків з патронами до гвинтівки. По всьому було видно, що наші звідси в паніці повтікали. І ми рушили на Житомир.
В Житомирі за наказом штабу фронтових перевозів здали ми мотори на військовий склад і поїхали додому, в Святошинський лісопарк. Перед Києвом є невеличка річечка Царівка. Коли ми під’їхали до місточка через ту річечку, то побачили, що він був вщент розбитий «Юнкерсами, і там утворилась «пробка». Біля чотирьох тракторів «комінтернів» з 152-мм гарматами на причепах порались артилеристи на чолі з молодшим лейтенантом. Вони наводили нову переправу. Навели швидко, і ось вже один «комінтерн» перетягнув свою гармату на той берег, готується до переправи інший.
Та раптом під’їхали до переправи броньовик БА-20, за ним – 4 легковики, потім БА-15 і ЗІС-5 з охороною. З переднього легковика вийшов майор в картузі «дзержинці» (з малиновим околишом і блакитним верхом) і наказав молодшому лейтенанту звільнити переправу. Той сказав, що спочатку переправить свою техніку. Майор суворим голосом, переходячи на крик, повторив наказ. Та молодший лейтенант не піддавався. Тоді майор витяг свисток і двічі свиснув. Із ЗІС-5 вискочили четверо, також в «дзержинках», з автоматами ППД. («Бач, у енкаведистів – автомати, а у наших армійських солдатів – гвинтівки», – промайнуло у мене в голові.) Майор щось їм сказав. Двоє з них перегородили дорогу «комінтернам», а двоє інших схопили молодшого лейтенанта і, грубо штовхаючи його, повели в зарості верболозу. Хльоснули автоматні черги. З верболозу вийшли автоматники вже без того молодшого лейтенанта... Незабаром ми вже були дома, у своїй частині. А в мене перед очима все стояв отой молодший лейтенант...
Німці підійшли зовсім близько до Києва, і наша частина передислокувалась в ліс під Броварами. Мені наказали одвезти ящики з патронами та гранатами зі складу в Дарниці в дивізію десантників полковника Родімцева, що захищала підступи до Києва за Голосіївським лісом. Вони там здорово набили німців, аж несло трупним запахом з ярів. Приїхали в тил дивізії, але ніхто не хотів приймати ті боєприпаси. Раптом з’явився полковник Родімцев. Я – до нього. А він суворо подивився на мене й каже: «Кому тут, в тилу, потрібні твої боєприпаси? Вони потрібні на передовій. От і здавай їх туди!» Поїхали ми на передову і... до ранку «здавали» ті боєприпаси: і по-пластунськи, і по траншеях мої водії носили ящики до передових окопів.
Потім було декілька рейсів з боєприпасами в ліс над Дніпром біля Золотоноші. Якось, повернувшись з чергового рейсу, довідався, що нас переформовують, і ми тепер – 6-й окремий автотранспортний батальйон резерву штабу Південно-Західного фронту...
Через деякий час направили нас на будівництво дороги з твердим покриттям «Київ – Харків». Мій взвод розмістився в селі Вишняки поряд з Лубнами, що на Полтавщині. Це було вже тоді, коли Київ ось-ось мали здати німцям. Коли розташовувались у Вишняках, помітив, що мій старшина будує якусь загородку. Виявилось, що це він «організував» 18 свиней, тож і загородку будує для них. Колгоспи за чиїмось наказом пішки евакуювали свиней. Та хіба ж могли ті тварини далеко пройти? Вони просто гинули в дорозі. Тому людям, які їх переганяли, було дозволено здавати свиней військовим частинам під розписку з печаткою частини. А я думав, навіщо у мене старшина частенько випрошував бланки шляхових листів з печаткою...
Запасу м’яса від тих свиней вистачило нам аж до початку сорок другого року. А одну тварину старшина проміняв на жеребчика, тому що в нашому взводі було кілька казахів, які не їли свинину. То жеребчик той був для них.
Якось, коли ми із старшиною на ГАЗ-ММ повертались зі штабу батальйону, що був за річкою Сула, біля тютюнової фабрики в Лубнах нас зупинили, бо там упала авіабомба і сапери збирались її підірвати. Незабаром почувся могутній вибух, і мій старшина упав головою... у таз зі смальцем, що ми одержали у штабі разом з іншими продуктами для взводу…
Так ми й жили. Будували дорогу. Іноді траплялось і щось кумедне в нашому військовому житті, таке, як з отим смальцем. А взагалі кумедного було мало, бо німець натискував, і фронт наближався.
Одинадцятого вересня нам сказали, що німці захопили залізничний міст у Кременчуці і вздовж залізниці від Кременчука до Бахмача висадили невеликі, але добре озброєні десанти. Тому нам наказали бути «бдітєльнимі» (або, як ми тоді казали, «бздітєльнимі»). А через два дні я одержав наказ терміново передислокуватись у Богодухів під Харковом. Це означало, що фронтовий вогняний вал продовжував котитись у східному напрямку... Перед маршем на Богодухів водії показували мені німецьку листівку, де йшлося про те, що Яків Джугашвілі (синок Сталіна) потрапив до них у полон. В листівці були й фотографії, на яких зображувалось, як добре тому Джугашвілі в німецькому полоні.
Тільки-но вирушили на Богодухів, як дізнались, що ворог вже на північ і на південь від нас, і ми нібито в оточенні. А тут ще, як на гріх, втік найстарший за віком у моєму взводі водій. Його домівка була в Ірклієві, недалеко від Черкас. Тож він, мабуть, туди й дезертирував...
Через Лубни до переправи через Сулу проїхати не змогли, бо там була стрілянина і горіли танки. І я по карті вибрав інший маршрут на Богодухів, на північний схід від Лубен, з метою десь все-таки знайти переправу на той бік Сули. Рушили цим маршрутом по ґрунтовій дорозі. Навколо нас була нічна темрява і невідомість. Ніхто толком не знав, ні що діється навкруги, ні взагалі військової обстановки. Треба було діяти лише на власний розсуд. А мені ж було лише дев’ятнадцять...