Костенко Геннадій (Юрій Ош)
(Повість про радянського розвідника, мешканця м. Суми світлої пам’яті Левка Полозуна. Закінчення.)

«НУ, ЖИВИ…»

– Шерстяне обмундирування, шинель, хромові чоботи, шовкова хусточка і коробка монпансьє своїй сестриці та рани в ногах – оце все, що було зі мною, коли я морозним грудневим днем сорок п’ятого зайшов у батьківську хатину в селі.
Та я не падав духом, бо головне – залишився живим, пройшовши через вогонь війни. Отож пішов шоферувати: став возити директора місцевого спиртозаводу. Це шоферування було особливим: я не тільки шоферував, а й слідкував, щоб у машині за спинкою сидіння директорська шестилітрова «спиртова» фляга завжди була повна. Коли ж директор влаштовував пікніки на лоні природи з районним начальством, то я там був, крім шофера, ще й за гарсона. Взагалі, директор цей був непоганим чоловіком, але у нього було, так би мовити, стратегічне пальне, яким він таємно забезпечував оте районне начальство. А воно за це підтримувало директора в його різних справах.
Надрукувала, наприклад, якось сумська газета «Більшовицька зброя» про нього критичну статтю за те, що на його заводі всі, кому заманеться, тягнуть додому харчові продукти. Стаття так і називалась – «Бери і неси». Тож з приводу цієї статті директор також влаштував пікнік на березі Псла, під час якого він випивав чарку і з криком «Бери і неси!» плигав у річку, а уповноважений МДБ та секретар райкому аж по піску качались від сміху.
Так продовжувалось моє лакейське шоферування, поки не вступив я до Лебединського вчительського інституту, про що мріяв майже з перших місяців після повернення в село. Поки було тепло, я щоденно ходив додому, тобто за день проходив 20 км. Зимою жив у свого товариша по навчанню. Та мені дуже подобалось вчитись в інституті. Особливо до душі мені було брати участь у випуску стінної «Літературної газети» довжиною 2,5 м і висотою 0,5 м.
У червні сорок восьмого закінчив інститут і отримав призначення у восьмирічну школу в селі Мащанка Тростянецького району, та завідуюча райвно змінила призначення і направила мене в село Грузьке. Там я почав працювати вчителем-мовником, а через рік ще й завучем школи, розташованої в половині будівлі колишньої церкви. Іншу половину будівлі все ще займала церква. В школі від церковної споруди залишилась прибудова вівтаря, і в ній був шкільний буфет. І потекло моє вчителювання з різними шкільними турботами...
Вчительська праця мені дуже подобалась, хоч і зарплата була малувата, та й ту іноді затримували, бо в районі в ті часи довгенько вештався бандит Свинаренко родом із села Криничне, який частенько перестрівав шкільних та колгоспних касирів і забирав у них гроші. До речі, цей бандит був ніби «продуктом» війни і радянської влади. У нього в Криничному була родина: дружина, двоє малих дітей і старий батько. Мабуть, через це в армію він не захотів йти, втік у ліс і не вертався в село ні при німцях, ні при наших. А після війни зайнявся грабунками. Правда, у простих людей нічого особистого – ні грошей, ні майна – він не брав, а все витрушував сумки у тих касирів. Везли, наприклад, зарплату в нашу школу касир з міліціонером. Раптом зустрічають вони чоловіка на узбіччі – просить цигарку прикурити. Вони й зупинились. Міліціонер поліз до кишені за сірниками, а чоловік... пістолет на нього вже наставив. Це був Свинаренко. Забрав він гроші у касира, у міліціонера – зброю та й подався лісом... А одного разу увечері з’явився він у своєму селі і нагрянув прямо до хати, де начальство якраз міркувало, що йому робити з отим односельцем. Хтось, хто мав зброю, розбив лампу й декілька разів вистрілив у Свинаренка, але кулі його цього разу не взяли, а він вистрілив лише раз і вбив того, хто в нього стріляв... Влада ж нічого кращого не вигадала, як замість самого Свинаренка одвезти його дружину й батька в Сумську в’язницю, а діток — у дитячий будинок. Господарство його забрав колгосп. Самого ж Свинаренка довго не могли спіймати, поки десь не вбили енкаведисти...
Мені вже здавалось, що життя моє налагодилось. Робота моя мені подобалась, село теж. Я люблю наше українське село, тим більше на Сумщині, де прожив стільки років. Особливо, не знаю чому, люблю грозу в селі. От на ту пору літом, бувало, коли траплялась грозова ніч, я в одних трусах, босий виходив під потоки зливи, йшов прямо в поле, піднімався на пагорб і довго стояв там під теплим дощем, милуючись грізною природою. Небо перекреслювали вогненні сполохи, гриміла небесна артилерія, із мороку ночі виникали темно-зелені садки і знову танули в темряві.
Отак, живучи серед чудової сільської природи, я вже було й забув про оту свою подорож до американської зони в Берліні. Ну що, здавалось би, ота випита чарка в тій зоні, коли я повернувся тієї ж ночі в радянську зону, а ще раніше назвав нашим «особістам» прізвища і деякі дані 72-х зрадників Батьківщини (ото дурний був!), яких зустрів серед козачих загонів у німців. Та дехто, як виявилось, думав інакше... Все в моєму житті було нібито спокійно, і ніщо не передвіщало нещастя, а воно було ось-ось, майже поряд, і ніяка сила не могла його відвернути, бо те нещастя було невідворотне.
Восьме серпня 51-го року. На все життя запам’ятався мені цей день. Як я вже говорив, спокійно текло моє вчителювання, і мені вже думалось, що мене забули. Аж ось раптом... викликали до райвійськкомату. Ну, думаю, військкомат – це не таке вже й страшне: мало чого, бува, викликають у різних справах паперових. Тому й пішов туди майже зовсім спокійним. Приходжу, так воно й є – викликали у паперовій справі: військовий комісар вручив мені новий військовий квиток. Та коли вручав, потиснув руку й сказав: «Ну, живи»... «До чого це він?» – подумав я, виходячи із кабінету комісара. Ще як тільки зайшов до нього, то мимохідь помітив осторонь на стільці якогось молодика, та майже не звернув на нього уваги.
Виходжу, і молодик цей, бачу, виходить за мною і йде поруч. Вийшли ми з ним на вулицю, йдемо по дорозі. Дістаю пачку цигарок, закурюю, пропоную супутнику цигарку. «У нас свої», – каже він і дістає коробку «Казбеку». Доходимо до розвилки. Там стоїть якийсь автофургон. Порівнявшись з ним, мені треба було звертати. «Ось ми й прийшли», – каже мій супутник. З-за фургона виходять двоє військових при зброї... Так мене заарештували. Виходить, не забули чи, може, ніколи й не забували. Це й було те невідворотне нещастя... Привезли мене до Сум і надовго запроторили у підвал будинку обласного МДБ.
Напередодні суду три місяці просидів я в одиночці в Полтавській в’язниці. Суд відбувся тільки літом п’ятдесят другого у Полтаві, де нас, сімох перекладачів, що в сорок п’ятому пили-гуляли в нічному ресторані Західного Берліна, судили за «військову зраду Батьківщині – перехід державного кордону», тобто кордону берлінського сектора. Дали всім по 25 років каторги. (До речі, в таких випадках, коли в арештованого зовсім ні до чого було причепитись, то давали 10 років, а коли була якась зачіпка, то давали на всю котушку – 25 років.)
Лебедин, Суми, Полтава, Харків – етапи мого перебування то в емдебістських, то в тюремних камерах перед відправкою на заслання. Всюди я зустрічав багато людей, мерзотних і гарних, а більше – невинних.
В Сумах я сидів у внутрішній тюрмі управління МДБ. Слідчим у мене був майор Лазаренко. У нього, мабуть, було багато клопів, бо вони повзали по ньому. Я навіть якось не витримав і сказав йому про це. Він подякував мені і спокійно зняв клопа з гімнастерки. Це була досить добра людина. Коли ми, бувало, засиджувались, то він, замовляючи в буфеті чай з бутербродом, не забував і про мене.
В камері заборонялось вдень лягати і сідати на ліжко, сидіти можна було тільки на табуретці. На допит викликали частіше за все після 22-ої години. Як хто в камері, було, задрімає, сидячи на табуретці, відразу гримів різкий удар великого ключа по замку – то наглядач через вічко в дверях побачив того, який задрімав. Коли викликали на допит, то спочатку відкривалась «кормушка» (віконце в дверях), в ній з’являлась пика наглядача. Він водив очима по камері, потім називав першу літеру прізвища потрібного в’язня. В’язні в камері з прізвищем на цю літеру називали свої прізвища. Коли називалось потрібне прізвище, наглядач кивав головою, закривав «кормушку» і відчиняв двері. Той, хто викликався до слідчого, виходив у коридор і ставав лицем до стіни з боку дверей, заклавши руки за спину. Наглядач брав в’язня за руку вище ліктя і вів по коридорах, весь час викрикуючи «Да-да!» перед кожним поворотом, щоб в разі раптової зустрічі в’язні не бачили один одного, а зустрічний наглядач міг би вчасно повернути свого в’язня лицем до стіни, поки проведуть зустрічного.
Різні люді були зі мною в камері... Андрій Шутько. Хлопчина ще. Якось познайомився він на базарі, де його мама працювала у базаркомі, з людиною нібито з Богодухова. Той запропонував йому за гроші розклеювати в центрі міста листівки: за 10 листівок – 100 карбованців. Тож хлопчина з друзями розклеювали ті листівки з написом угорі «Великое Крепостное Право (большевиков)», тобто ВКП(б), поки його з хлопцями не піймали.
Якось привезли високого, худого типа у солдатському вбранні на прізвище Козлітін. Він все плакав і шепотів: «Тепер все! Кінець!» Щоб підтримати нещасного, ми почали розпитувати його... Він був поліцаєм при німцях. Брав участь у боротьбі з партизанами Ковпака та в спаленні сіл, де ті партизани вбивали німецьких солдат. Після війни служив у військах МВС, вивчився на собакознавця, охороняв табір в’язнів. Був неодноразово відзначений за затримання втікачів... Козлітін почав з захопленням розповідати, як він з собакою затримував втікачів. Це, як він гадав, були обставини, що пом’якшували його вину. Тут один в’язень не витримав та як ушкварив його кулаком в лоб і закричав, щоб негайно просився до іншої камери, бо він може задушити його за ті «обставини».
Був у камері молодий чоловік в офіцерській формі без погон... Служив у Німеччині. Був на чолі музкоманди в наших військах у Потсдамі. Якось приїхав у відпустку додому і на вечірці на чиєсь запитання «Як ви там з німцями? Адже воювали з ними...» відповів: «У нас так говорять: вдариш німця — вдарив демократа, а поговориш з німцем — говорив з фашистом». Наступного дня його «забрали». Дали 10 років.
Вкинули одного разу в камеру веселого чоловічка – все сміявся. Низенький такий, товстенький, ніс картоплиною, губи товсті. Ніяк не міг второпати, за що його «взяли». В армію його з початком війни не призвали, бо в нього була астма. При німцях був конюхом у поліції, возив все, що наказували. Якось йому наказали привести коня з посторонками на Червону площу в Сумах до пам’ятника Леніну, що стояв там, де колись був пам’ятник Харитоненку. Почав той кінь тягнути за посторонки «червоного» ідола, та ідол не піддавався – міцно дуже стояв... І хоч після німців чоловічок той служив у наших військах, дійшов до Румунії, де його поранило в голову, дали йому за «боротьбу з Леніним» 25 років.
Сидів у камері і молодий солдатик. Вся вина його була в тому, що він під час гри у доміно з товаришами дістав із тумбочки якийсь плакат з портретом, не дивлячись, що то був за портрет, розстелив його чистою стороною уверх і намалював на ньому козла та написав: «Ме-е-е». А був то портрет «батька» Сталіна. За що й отримав солдатик 10 років.
Та яких тільки людей не перебувало у тій тюремній камері, яких тільки життєвих справ не наслухався я там – всі неможливо переказати...
Коли після суду потрапив я в загальну камеру, то ніби на волю вийшов – таке було спершу почуття. А через день мене вже відправили до Харкова на пересилку. Тут, у пересильній тюрмі, взагалі, було весело після всього пережитого. Було багато українців, більшість – старики із Західної України. Вони так гарно співали українських пісень – заслухаєшся, бувало, тими піснями. Пісні, ніби жива вода, піднімали дух. Коли їх слухав, відчував ще більшу ненависть до більшовицького ладу, який колись так хотів захищати.
В пересильній тюрмі також зустрічав я цікавих людей. Дуже запам’ятався, наприклад, єврейський та український поет і драматург Талалаєвський, який був особисто знайомий з Корнійчуком та іншими українськими письменниками. Він ще до арешту вже сумнівався в правоті дії компартії, хоча ніколи нікому про це не говорив. Він казав мені, що, перш ніж будувати комуністичне суспільство, треба виховати людину, зовсім відмінну від теперішньої. А хоч одну таку людину виховали? Тож, виходить, що комунізм – то дурниця для легковірних, які вже побудували комунізм для комуністичної верхівки. Талалаєвський написав п’єсу, де показав чесних євреїв, комуністів, які разом з усім радянським народом будують нове життя. Та це вже не допомогло йому. Його, навпаки, назвали окозамилювачем. А все почалось в нього із зустрічі з однією актрисою, яка приїжджала з Ізраїлю в Київ. Актриса була в нього вдома. І цього було достатньо, щоб «припаяти» йому 10 років спецтаборів. Талалаєвського направили до Караганди в так званий «Степлаг»... А мене повезли на Північ в Комі АРСР до Інти в «Мінлаг» (мінеральний табір), царем і богом якого був генерал Халєєв. Деякі особливості керівництва того генерала були показані у кінофільмі «Випадок на шахті 8» (1955 р.) сценаристів Фріда і Дунського та режисера Басова. До речі, Фрід і Дунський раніше також сиділи в тому «Мінлазі». Взагалі, коли я потрапив в емдебістські обійми, а потім до того «лагу», то в мене було таке враження, що ніби більша частина радянських людей сидить або ж сиділа в тих «лагах». Але я дещо помилявся, бо всі радянські люди жили, тобто «сиділи», у величезному, страхітливому таборі за назвою СРСР – сатанинській імперії зла.

«…І ЗВІДТІЛЬ, ПІБИ СТОГІН, ЛУНАЛО…»

– «Спецетапом ішов ешелон у Воркуту, у засніжені далі. Кожний дротом закутий вагон, і звідтіль, ніби стогін, лунало: «Не журись, моя милая...» Це з пісні в’язнів, колишніх вояків УПА, яких везли до каторжних таборів біля Полярного кола. Отож і нас везли у вагонах, закутих колючим дротом. Декілька разів на добу на зупинках у вагон налітала дика зграя червонопогонників: щоразу обшукували в’язнів та ще й стукали великими дерев’яними молотками по підлозі і стінках, перевіряючи, чи не з’явилось у нас щось недозволене, і чи не підготував хто втечу.
Доїхали до Рузаївки у Мордовії, де була чергова пересильна тюрма. В цій тюрмі недовго довелось побути: поки набрався ешелон на Інту і Воркуту. І знову — ешелон, стук дерев’яних молотків і рідка баланда раз на добу.
Нарешті приїхали в Інту... Був жовтень. Надворі – морозець градусів 20. Нас, 12 в’язнів, вивантажили за списком з ешелону і заперли у порожнім вагоні на запасній колії. З жіночого вагону вивантажили 5 жінок, сектанток. Вони не хотіли ходити по землі диявола, за їхніми словами, тому конвой притягнув їх за ноги до нашого вагона і повкидав туди, немов мішки... Годин зо дві ми там мерзли, потім на автозаках (машинах для в’язнів) перевезли нас до пересильного табірного відділення №5 «Мінлагу». Тут знову протримали надворі до ранку між двома вхідними воротами, доки не з’явилось вранці начальство. Тож добре померзли.
Табірне відділення №5 – це було пересильне відділення спецтабору для політв’язнів за кодовою назвою «Мінлаг». Всі в’язні табору були зобов’язані носити номери, написані на білих ганчірках. Мені присвоїли номер Б-2-604. Так я став мешканцем «Мінлагу», звідки можна було написати додому не більше двох листів на рік.
У пересильному відділенні №5 була центральна лікарня «Мінлагу» для в’язнів. В зоні табору була ще одна зона, обнесена дощатою огорожею близько чотирьох метрів заввишки. Там була лікарня для жінок.
Увечері того ж дня, коли нам присвоїли табірні номери, одержали ми валянки, бушлати та рукавиці. А наступного ранку нас вишикували в колону по чотири і повели за табір, де був викорчуваний низькорослий лісок і валялось багато пеньків. Конвой протягнув навколо робочої зони мотузок, і нас попередили, що, хто вийде за той мотузок, в того будуть стріляти без попередження. А мороз був трохи нижче 30 градусів. Тож за 10 годин праці ми там добряче намерзлись, хоч двоє в’язнів і палили весь час багаття в центрі робочої зони. Коли прийшли у табір, то відразу – в їдальню і – спати.
В таборі потім розповідали байку... Заходить вранці бригадир до барака і кричить: «Піднімайтесь на роботу!» Частина піднялась, частина ще лежить. Аж ось підіймається одна голова і промовляє байдуже: «Ляжи, братва. Ет ня нам, ет хахлам», – і знову плюхається на подушку. Знов забігає бригадир і вже по-матірному кричить: «Мать, перемать! Вставайте, поносники, падли!» Ще частина встає і виходить, та не всі. Над нарами знову підіймається та ж голова і промовляє: «Ляжи, братва. Ет ня нам, ет хахлам»,— і плюхається на подушку. І тут забігає бригадир з добрячою палицею, лупцює лежачих і кричить: «Що... особливого запрошення чекаєте?» Тепер та ж голова швидко піднімається і кричить: «Вставай, братва! Ет нам!..»
Вранці в мене розболілись мої болячки на ногах: це давалася взнаки моя посттравматична аневризма, що розвинулась ще в 1949 році. Тому пішов я до хірурга. На етапі в потягу я познайомився з лікарем на прізвище Колонтай, далеким родичем Олександрі Михайлівні Колонтай – першому радянському послу у Швеції. За його пропозицією я звернувся до хірурга, і мене поклали до лікарні, де я пролежав до середини лютого. Мені пропонували операцію, та я відмовився, і мене через деякий час комісували в інвалідний табір. І ось я вже мешканець інвалідного табору, де всі в’язні – інваліди, і їм доручають посильну працю. Як тільки ми прибули до табору, до нас підійшло двоє в’язнів, у яких з-під бушлатів виглядали вишиті комірці. Один з них звернувся до нас: «Панове, чи є серед вас українці?» «Я українець», – сказав я, бо серед прибулих цього разу, крім мене, українців не було. Ті двоє запропонували мені познайомитись. Один з них був Микола Дрофич, колишній референт УПА в Дрогобицькому районі. Другий, Орест Дичківський – племінник Йосипа Сліпого, теж був колишнім воякою УПА. Вони сказали, що потурбуються про мене.
Після знайомства з цими упівцями, коли після бані я одягався, до мене звернувся старенький сусід: «Ви чули? Кажуть, Сталін помер!» Я нічого не відповів, бо подумав: «Може, провокатор?» Але та чутка була правдива: кат народів помер.
Мої знайомі упівці влаштували мене в бригаду мішкотрусів. Я освоївся в колі колишніх вояків УПА. Вони поклали мене на нари в своєму кутку.
Якось до табору привезли 12 «воров в законе», які захотіли верховодити серед в’язнів, почали поводитися вкрай нахабно. Упівці їх двічі попередили. Та це не допомогло. Тоді була проведена «акція»: чоловік п’ятнадцять упівців з важкими швабрами вскочили до барака до нахаб і поперебивали їм руки, ноги. Потерпілих вивезли у лікарню, і більше ми їх не бачили.
В день похорону Сталіна нас загнали в бараки і заперли ззовні. Ми лише чули, як гуділи гудки. В нашому бараці народ веселився. Упівці співали бойових пісень. Всі сподівалися на зміни. Дехто говорив про амністію, та над такими сміялись, бо знали «доброту» комуністів. Таких, жартуючи, зараховували до організації за назвою, що складалася з перших літер виразу: «Желающіє Освободіться По Амністії...» Але зміни все ж таки прийшли і до нас – влітку 54-го. Перестали на ніч запирати бараки. Дозволяли писати листи, скільки завгодно. В зоні появилась транспаранти на червоній матерії (раніше за маленьку ганчірочку червоного кольору саджали в БУР – барак усілєнного рєжима). Познімали номери з одягу. РВЧ (режимно-виховна частина) була перейменована у КВЧ (культурно-виховна частина). В’язень Ярослав Смеляков, відомий поет, почав у бібліотеці проводити обговорення новинок літератури. Для спортивних майданчиків у табір почали навіть завозити пісок, для цього була організована бригада на чолі з в’язнем Терещенком, онуком українського цукрозаводчика, що був, казали, американським шпигуном. Цей Терещенко намовив ту бригаду під час поїздки за піском тікати. Втікачів наздогнали десь аж в Уральських горах. Терещенка вбили.
Отож, зі смертю Сталіна, а особливо з розстрілом ката Берії та його поплічника Рюміна, почались зміни в таборі на краще. Табір зашумів, загудів, мов бджолиний вулик. Вже відбулась амністія звичайних зеків, і всі чекали, що мало бути щось більш важливе. І от з Москви приїхала комісія з одинадцяти чоловік...
Та перш, ніж закінчувати розповідь про своє життя в тих північних таборах, хочеться хоча б коротко згадати про декого з тих особливо цікавих людей, яких я там зустрів.
Василенко. Професор Московського Державного Університету. (Пізніше бачив його книжки з іконопису та різьби по кості.) Людина із типу старих інтелігентів. І раптом... Нібито він з групою студентів хотів підірвати Кремль. Яка дурниця!
Ковач. Старий болгарський комуніст. У нього була розкішна біла борода, за яку бандерівці прозвали його «Карла Марла». Він був соратником Георгія Димитрова, але розійшовся з ним у поглядах і втік до СРСР, де його через деякий час звинуватили в троцькізмі і посадили в один з перших концентраційних таборів в Союзі, в Середній Азії. Ковач втік з того табору до Ірану, але там його схопили за комуністичну пропаганду і засудили на довічне ув’язнення. У 1942 році, коли в Ірані з’явились радянські представники, які приїздили за допомогою від Англії та Америки, Ковача помилували. Але, вийшовши на волю, він в Союз вже не поривався. Та після війни, дізнавшись, що Димитров вже в Софії, він написав йому листа і отримав відповідь з запрошенням прибути до вільної Болгарії. Ковач негайно полетів туди через Москву, де його зустріли в аеропорту і повезли... на Луб’янку, а потім на Північ у табір. Та він не журився, казав, що у всьому винен лише один Сталін. Пізніше чув, що влітку 1954 року Ковач нарешті поїхав до своєї Болгарії.
Пунін. Чоловік Ганни Ахматової. Людина зі шляхетними рисами, дуже добра і чуйна. Є книга російською мовою «История искусства». У цій книзі розділ «Японское искусство» написав саме Микола Миколайович Пунін... У 1954 році Пунін одержав вістку з волі, що має скоро звільнитись, і так тому зрадів, що серце його не витримало, і він помер.
Щіров. Герой Радянського Союзу, майор, льотчик-винищувач Сергій Щіров... Його дача під Москвою була недалеко від дачі Лаврентія Берії, який «накинув оком» на красиву дружину Щірова. Якось, коли Сергій був у відрядженні, Берії вдалося добитись «прихильності» дружини Щірова, який дізнався про це. Він сказав дружині: «Розкажи все, а то вкладу і тебе, і його». Вона у всьому призналась, а потім розповіла про все Берії. Сергія звинуватили в спробі терору проти одного з членів партії і уряду.
Ляскін. Генерал. За що посадили, не знаю, але цікаве інше... У табірному бараці, де генерал Ляскін був сушильником взуття і одягу, жили дві шахтарські бригади: одна – з колишніх власівців і легіонерів азербайджанського легіону, створеного німцями, друга – з німецьких солдат. Обидві бригади були передові, ударні, про них писала газета «Мінлагу» «Уголь – стране». У німецькій бригаді значився і німецький генерал Шмідт. Німці за ним доглядали, не давали йому працювати, хоча змушені були брати його з собою в забій. Там вони простилали йому ковдру і ставили термос з кавою або чаєм. А бригада працювала і за нього. У бараці німці клали свого генерала в чисту постіль і виконували його бажання. Тому вони сміялись з генерала-сушильника Ляскіна із російської бригади. І тоді ця бригада взяла Ляскіна до себе і стала виконувати норму за нього, а йому працювати не давала. Так генерал Ляскін знову став генералом, і німці не сміялись вже з нього.
Дуже багато було в таборі цікавих людей з дивними долями... Доктор Зоммер – особистий референт Ріббентропа з російських справ. Або ж головний конструктор автомобілів-душогубок і крематоріїв у концтаборах Німеччини (забув його прізвище). Ці, безперечно, знали за що сиділи. А от радянські митці, тобто художники, такі як Август Цируліс (латиш), Савицький, Олег Покровський, – за що вони мучились, знали тільки Бог та... червоні кати. Та хіба там лише оті художники мучились? Кого там тільки не було. Але серед усіх в’язнів виділялись колишні вояки УПА. Вони і в таборі не забували про свою боротьбу за незалежну Україну. Упівці всяким чином захищали старих людей та інвалідів, суворо слідкували, щоб пайка хліба навіть на кухні не розкрадалась, щоб ніхто не скривдив українця. Вони, наприклад, із списаних фуфайок і матраців шили ватяні ковдри, якими вкривались хворі та старі...
І от приїхала комісія з Москви. Ми спочатку думали, що будуть переглядати справи майже всіх в’язнів. Та цього поки що не сталось. Це приїхали спеціально за Щіровим і Ляскіним. Щіров відразу пішов за зону, коли йому це дозволили, а Ляскін відмовився, сказав, що поки не повернуть йому його форму і нагороди, він з табору не вийде. За ніч ту форму пошили, а нагороди привезли літаком з Москви... Було урочисте . прощання з Щіровим і Ляскіним на табірному майдані. «Хлопці! Ми з генералом – перші ластівки. Скоро й до вас приїде комісія», – сказав Щіров. Прощаючись, він підійшов до гурту офіцерів штабу табору і... плюнув в обличчя оперуповноваженому капітану Кобецю: «А ти, живолуп, сам маєш зайняти тут моє місце!» – сказав він при цьому.
Ми чекали «своєї» комісії. А табірне начальство нервувало. Дехто з того начальства й не витримував: ранньої весни в крижану Усу кинувся і покінчив з життям найжорстокіший наглядач у таборі, який знущався навіть з немічних, старшина Мілованов.
Нарешті, приїхала давно очікувана комісія від Президії Верховної Ради. Цікаво, що головою комісії був якийсь дідок, який донедавна й сам був в’язнем ГУЛАГу. Почали по черзі конвоювати в’язнів до табірного штабу. Дійшла черга й до мене... «Ви себе вважаєте винним?» – чую я голос голови комісії. «Так. Вважаю», – відповідаю, бо хіба може в’язень вважати щось інше. «Дурень ти. У тебе ж нема складу злочину!» – знову чую той же голос. Отакої! Я був в’язнем не через свій злочин, а через... бозна-що.
Зі штабу до зони (50 метрів!) я йшов сам без конвою. Озирнувся – ні, за мною ніхто не йде. І тоді зрозумів, що це – свобода!
Наступного ранку мене і чимало інших звільнили. Та в таборі залишилось ще досить багато в’язнів, і серед них були мої друзі, упівці. Вони ще не один рік тягли табірне ярмо, а дехто з них – майже до проголошення Незалежності України.

КОРІННЯ

– І от, якщо охопити поглядом, хоча це й непросто зробити, все моє життя, то може виникнути питання: що саме допомагало мені знести всі ті труднощі на моєму шляху, про які я розповів? Щоб відповісти на це, треба, перш за все, згадати коріння мого роду.
По батьковій лінії коріння моє йде з села Боровенька на Сумщині, по материній – з містечка Сатанів на Хмельниччині, тобто отака ніби ниточка роду мого простяглась між західною і східною частинами нашої матусі-України. І, може, саме в цій ниточці заритий корінь мого виховання як українця, як людини та й, взагалі, корінь моєї долі... Головне в корінні мого роду те, що і батько, і мати були з працьовитих заможних сімей, де панів не водилось, зате були роботящі руки і все в господарстві, щоб ті руки не дрімали. Дід і бабуся по батькові все своє життя працювали на землі. Дід з бабусею по матері господарювали у власному господарстві, та ще й дід працював паровичником на цукрозаводі спочатку в Сатанові, а потім в Чупахівці на Сумщині, куди він, на вигідне для нього запрошення фабриканта, переїхав наприкінці минулого століття. Так що, коріння роду йде від трударів. Це позначилось на моєму вихованні, на чому зупинюсь більш детальніше, щоб відповісти на поставлене питання.
Батько мій був за фахом юрист, хоча дома не цурався будь-якої роботи в своєму господарстві, де частенько була корова і всяка живність. Він весь час працював у цукровій промисловості, але, за різних життєвих обставин, не на одному заводі. Цукрові заводи в Чупахівці, Угроїдах, Степанівці на Сумщині, в Жашкові та Цибульові на Черкащині, у Вишнівчику на Хмельниччині, у Пєнах на Курщині – це станції праці на його життєвому шляху, а також мандрів нашої родини. Але де б ми не жили, у нас всі, дорослі і діти, працювали кожний у своїй справі. В нашій родині не було дівчинки, тому мама привчала нас з братом до всякої «жіночої» роботи. Ми з 3-го класу вже прибирали в хаті, чистили картоплю, годували свиней, курей, качок, пропускали молоко через сепаратор, збивали масло в маслоробці, допомагали садити картоплю, сіяти буряки, моркву, а потім сапувати все це, пасли корову і т. ін. Як на мене, то ми з братом ще в дитинстві вже багато чого могли зробити самостійно, своїми руками. У вільний час могли, наприклад, наловити у ставку з відро в’юнів, потім насмажити їх дома та ще й пригощати тата з мамою. Одно слово, білоручками нас з братом ніяк назвати не можна було.
У школі мене теж привчали до праці. Щодо школи взагалі, то мені в дитячі та юні роки довелось в ті часи зустріти чимало прекрасних вчительських колективів, які виховували дітей в макаренківському дусі. Скажімо, вчителі Вишнівчицької школи грали з нами у футбол, волейбол, сніжки і в той же час уміли робити нас дисциплінованими, вимагали з нас знання матеріалу своїх предметів. Саме тому, мабуть, я до 1991 року листувався зі своєю вчителькою з цієї школи Марією Францівною Гриньовою, яку ми в школі уявляли собі Машенькою Гриньовою з «Капітанської дочки» Пушкіна... Отож, з нами тоді, як кажуть, не чикались ні вдома, ні в школі. І, мабуть, недарма після 10-го класу, перш ніж їхати на іспити до Ленінградського танко-технічного училища, я влітку працював арматурником на будівництві нового корпусу Цибулівського цукрозаводу, виконував власними руками досить нелегку роботу. А те, що руки у людини багато на що здібні, я бачив на прикладі одного із своїх дружків в Цибулівській школі: у нього не було обох рук трохи нижче ліктів, та він красиво писав і навіть міг так розрізати кавун на рівні скибки, що ніхто інший не зробив би цього. І це творили руки каліки! То на що ж здібні руки здорової людини...
На другому місці в моєму вихованні поруч з працею була культура у вигляді, так би мовити, батьківського просвітництва, скерованого на своїх дітей. З грамотою я познайомився у віці, як кажуть, дитячого садочка, коли ми жили в Угроїдах, і мама купила мені кубики з малюнками і літерами і розрізану азбуку. Перша фраза, яку я виклав з літер була така: «Тато, поздоровляю тебе з днем народження!» Тато прийшов з роботи, прочитав і був дуже задоволений. З того часу я став цікавитись журналами, що передплачували батьки, тобто я вже міг читати. Та багато читати мені ще забороняли, тоді я став ховатись під ліжко або у бур’яни за хлівом чи на горищі в хліві. А треба сказати, що в селах в ті роки електроосвітлення ще не було. Навіть біля цукрозаводів електрострум подавався в житлові будинки лише під час сезону цукроваріння. Влітку ж з цією метою увечері заводили в майстернях дизельний двигунчик, який називали «динамо». Таке ж «динамо» з ручним приводом використовували, коли показували кінофільм, і хлопчаки, щоб безплатно подивитись фільм, по черзі крутили довгу ручку того «динамо».
Батьки мої весь час намагались прищеплювати мені щось цікаве, культурне. Коли одного разу ми з братом купили в селищному магазині, як сказав нам продавець, гру, а вона виявилась гральними картами, то тато вилаяв нас за це, а карти порвав, бо батьки в карти ніколи не грали. Вони у вільну годину займалися художньою самодіяльністю. Я змалечку бачив постанови п’єс «Наталка Полтавка», «Наймичка», «Назар Стодоля», «За двома зайцями», «Циганка Аза», «По ревізії», «Мартин Боруля» та інші за участю моїх батьків. Вони тяглись до всього українського і дітям це прищеплювали.
Дома у нас на стіні висів портрет Шевченка, прибраний рушником, а на столі, застеленому вишитою скатертиною, завжди лежав «Кобзар». Татові подобались вишиті українські сорочки. У мами був повний набір українського строю: вишита сорочка, плахта, безрукавка, намисто, стрічки і навіть вінок із штучних, але дуже красивих квітів. Коли за святковим столом у нас збирались гості, ми з братом слухали дивні українські пісні. Нам дуже подобалось, як тато з мамою співали дуетом «Коли розлучаються двоє», або ж тато сам співав «Дивлюсь я на небо».
Свята в нашій родині зустрічали завжди по-українськи. До речі, коли якось перед Першим травня я сказав татові, що скоро свято, він махнув рукою, а трохи згодом зауважив: «Знаєш, синку, коли для українця свято? Як вигодують і заколють кабана – ото є для нього свято». Безумовно, це він сказав напівжартома, а насправді хоч і не часто, але свята у нас були. І коли часи були ще не дуже скрутні, то й стіл у нас був по-справжньому святковим. Та й не тільки у нашій родині, а у всіх наших родичів. Як одного разу, пам’ятаю, у моєї тітки на Поділлі на Великдень. Яких тільки наїдків не наготувала тоді тітка до пасхального столу. Безліч пиріжків з різноманітною начинкою, медяники, крученики, великий коровай, свинячий окорок, ковбаси і т. ін., а на великій лаві красувались високі паски. Це було чисто по-українськи.
Та батьки наші повсякчас намагались, щоб діти їхні були, як кажуть, не хлібом єдиним ситі. Тато, наприклад, возив нас з братом до Києва, щоб ми подивились діораму «Голгофа». І до цього часу в моїй пам’яті залишились страшні картини розп’яття Христа... В Києві ми гуляли з татом по Хрещатику (тоді ця вулиця носила ім’я Воровського). Це чудова вулиця!.. А коли мені було дев'ять років, тато взяв мене з собою в мандрівку на пароплаві по Дніпру. О, це була непередавана подорож з Києва до Одеси! Чи багато зараз є людей, що бачили справжні дніпровські пороги? А я бачив. За 12 кілометрів від них вже чутно було ревіння води дніпровської на тих порогах, які були природними аераторами. Тому воду з Дніпра можна було пити, вона була просто джерельною... Пароплав «Комінтерн», перехід через пороги на дубах (великих човнах), ночівля в старій клуні на сіні, де я згадував щойно прочитану «Пропавшу грамоту» Гоголя, колективний куліш по-козацьки на березі Потьомкінського каналу – хіба таке забувається? Але більш за все запам’яталось нічне відвідування могили Тарасової у Каневі... Ще як ми підпливали туди, всі зібрались на баці і мовчки дивились на Тарасову гору. І раптом, спочатку тихо, а потім голосніше, над Дніпром попливла пісня: «І мене в сем’ї великій, в сем’ї вольній, новій...» Ніколи не чув такого чудового виконання «Заповіту». Пізніше я довідався, що серед пасажирів і виконавців тієї пісні був ще молодий тоді Іван Семенович Козловський.
Коли я підріс, то й сам брав участь у драмгуртку на цукрозаводі у Вишнівчику. А зароблені гроші від постанов йшли на цікаві подорожі. Нас возили до знаменитої Софіївки на Уманщині, до Києва та Ленінграда, де я навіч побачив те могутнє, чудове і прекрасне, що створили козацькі руки наших пращурів.
Неабияке значення в моєму вихованні займало загартування. Як я вже казав, з нами тоді не чикались – ні дома, ні в школі. Поб’ємось, бувало, ми, дітвора, десь один з одним – наші батьки ніколи не бігали через це з’ясовувати стосунки з іншими батьками... В школі частенько організовували військові ігри, походи, спортивні змагання. Тому, наприклад, коли мені якось довелось 20 кілометрів пройти пішки та ще під проливним дощем, зі мною нічого не трапилося.
А сучасність тоді була така, що сама гартувала людину. У тридцять третьому – страшний голод. На Вишнівчицькому цукрозаводі люди їли прокислий жом у жомовій ямі. В школі ми щодня недораховувались товаришів... У 34-му новий урожай охороняли озброєні об’їждчики і спеціальні комсомольсько-піонерські загони. Охороняли від «парикмахерів», тобто від голодних селян, які стригли колоски, щоб вижити.
Тридцяті роки були важкі і страшні. Якось під час подорожі до Києва ми були в кабінеті у Постишева, який дозволив українській дітворі святкувати Новий рік з ялинкою. Він пригощав нас цукерками, печивом. А незабаром він... зник. Зникли Гамарник, Якір, Блюхер, Косіор, Чубарь і багато інших. Застрелились Любченко, голова РНК України, та нарком важкої промисловості Союзу Серго Орджонікідзе. Ватага Ягоди-Єжова-Берії правила бал... Але ж я, як і всі мої погодки, були ще дітьми. Ми раділи своїм дитячим дрібницям, раділи дитинству, бо це чудова пора в житті людини. Ми з захопленням дивились кінофільми «Чапаєв» та «Путівка в життя». А як ми сміялись, коли бачили Чіче-Ільїнського у фільмі «Міс Менд», не підозрюючи, що до фашистського ланцюга Чіче-Гітлер-Мусоліні треба було додати і нашого «вождя народів». Та я ще цього не розумів. І коли розстріляли у 37-му дядю Валю, а дяді Володі дали 10 років, я жалкував, що дядя Володя не встиг купити мені обіцяний велосипед... Вночі хапали батьків. Процвітало загальне сексотство. Але я ще того не тямив, хоча дивувався, чого в нашому домі зник портрет Шевченка зі стіни. Лише у 8-му класі тато розтлумачив мені про загальний терор у нашій країні та що то за такі «павлики Морозови», які продають своїх батьків, але, правда, дуже серйозно попередив мене, щоб я про те нікому не розповідав...
Отож, мене батьки виховували в українському дусі, але водночас наставляли, щоб я поважав людину будь-якої національності. Та й самі навколишні обставини, в яких я ріс, спонукали мене до цього, особливо на Поділлі, де за тих часів мешкало багато поляків та євреїв. Спілкуючись з хлопцями цих національностей, я вивчився говорити польською і навіть трохи розумів ідиш. Якось в Сатанові я заходив до синагоги, яку, як стверджували євреї, побудував ще Олександр Македонський, і до хедеру, тобто синагозької дитячої школи, де меламед (вчитель) вчив дітей якоїсь молитви. Я взагалі не думав тоді, хто з моїх друзів якої національності. Це були просто мої друзі – і все. Так вчили мене мої батьки. І поляки та євреї до мене, як і до всієї нашої родини, також ставились подружньому. От, кажуть іноді, євреї скупі. А я пам’ятаю, як у Вишнівчику до нас прийшов знайомий єврей Лехтер і запропонував купити у нього корову. У тата грошей не було, але Лехтер привів нам корову, а тато потім поступово сплатив йому гроші. 1 якою чудовою виявилась та корова... З великою вдячністю пам’ятаю я також єврея Лімбаха, вишнівчицького лікаря, який, коли ми з братом хворіли черевним тифом, вдень і вночі приходив до нас і лікував. А коли його доня виходила заміж, то серед запрошених була і наша родина, і я тоді вперше побачив справжнє єврейське весілля.
Тож нічого дивного не було в тому, що серед моїх друзів дитинства і юності були хлопці різних національностей. А з деякими з них я до останнього часу листувався або ж листуюсь. Ось дехто з них... Поляк Владислав Кржечковський (Владзік) – до пенсії був головним інженером заводу «Запоріжтрансформатор». Поляк Генріх Фігурський (Генька) — заслужений артист УРСР. Єврей Соломон Переліс (Шоля) – був міністром Латвійської РСР. Українець Іван Сварник (Іванко) – був головним редактором видавництва «Каменяр». Українець Іван Подзігун (просто Іван) – Герой Радянського Союзу. І багато інших...
Я мав добрих, чуйних батьків, які виховали мене українцем. Мав прекрасних друзів. Бачив чудовий, хоч і закатований, рідний край. Тож хіба мені нічого було захищати в лиху годину Другої світової? І хіба не варто було заради цього жити і знести оте блюзнірське лихоліття? І хай, скажімо, он, у сусідньому будинку, живе чолов’яга, який свого часу закінчив у Саратові спеціальне училище маскувальників під народних месників, потім не один рік був у складі маскувальних загонів, що під виглядом вояків УПА нишпорили по українських селах і творили зло. Тепер він на «заслуженому» відпочинку, має непогану пенсію, та ще й приндиться іноді, розповідаючи про свої «подвиги». А я от ніби з острахом розповідаю про своє життя, тому що... ГРУ нічого і нікого не забуває. Про себе я вже не боюсь – «відбоявся», та у мене ж діти і онуки є... Хай буде поки що так. Бо зараз перехідний період. Але він також має свою межу. І тому знаю, що життя своє нелегке прожив недарма.
... А наприкінці своєї розповіді словами великого Тараса звертаюсь до моїх дітей і онуків, до всіх, кому не байдужа доля рідного краю: «Свою Україну любіть, любіть її... во время люте, в останню тяжкую минуту за неї господа моліть».
1995 р.