КОСТЕНКО ГЕННАДІЙ (ЮРІЙ ОШ)
м. Суми
ІНТЕЛІГЕНЦІЯ САМОЇДІВ

Декілька років тому координаційна рада Конгресу української інтелігенції Сумщини виступила з ініціативою – висунути нашого земляка, члена Спілки письменників України (СПУ) Бориса Ткаченка кандидатом на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка за його творчу працю «Під чорним тавром» (друге видання). Ця праця (про Голодомор на Сумщині), як і сам автор, широко відома не лише в нашому краї, а й далеко за його межами, тому ні в кого з ініціаторів цього заходу не було жодного сумніву щодо правомочності їх ініціативи. Але, на їхній подив, у декого з обласної організації СПУ була інша думка. «Ця праця – не художній твір… і чому висувати саме Ткаченка, коли у нас є й інші достойники?» – говорили вони. Та коли виявилось, що й без них така ініціатива може дійти до Комітету з Шевченківської премії, ця організація взяла активну участь у впровадженні її в життя. Тож після кількамісячних спільних турбот всі необхідні документи були надані Комітету, де їх прийняли без жодного заперечення. Причому на словах ніхто в Комітеті не був проти надання Премії саме Борису Ткаченку. Але як дійшло до діла, то при таємному голосуванні «за» було лише два чи три голоси, решта – «проти». В чому ж причина такого несподіваного результату? Здавалось би, багаторічна діяльність нашого конкурсанта, пов’язана не тільки з величезними зусиллями, а й навіть з неабиякою небезпекою для власного життя, цілком заслуговує на відповідну відзнаку на державному рівні. Та у членів того Комітету, певно, інші критерії при оцінюванні творчого доробку. І критерії ці відомі тільки їм…
З цього приводу мимоволі згадуються такі приклади з нашої історії. Коли Т. Шевченко задумав перевидати «Кобзар» (1860р.), то, як писав Олександр Кониський, ніхто з приятелів поета, крім Платона Симиренка, ні копійки йому не дав на цю справу… І. Франко 1915р. був висунутий кандидатом на здобуття Нобелівської премії. І ким? Гадаєте, якимись українськими діячами? Ні, якраз ці діячі були проти цього. Нашого Франка висунули віденський викладач учительської семінарії Й. Застирець та шведський академік Х. Йєрне. Отак, за кордоном були «за», а в Україні – «проти»… 02.03.1972р. на засіданні Президії правління Спілки письменників України видатні українські літератори (23 особи) одноголосним рішенням виключили із Спілки Івана Дзюбу за його твір «Інтернаціоналізм чи русифікація ?» І таких прикладів самоїдства з боку української інтелігенції в історії нашої країни можна навести чимало. Тож мимовільно виникає запитання: що ж це за інтелігенція самоїдів жила раніше і, як бачимо, живе й досі в Україні?
Всім відомо, що інтелігенція – орган розуму. А розум повинен вершити великі справи, в т. ч. й справи державні. Тобто інтелігенція повинна бути на чолі усіх державних звершень. А як у нас було і є? Було – по-всякому. З одного боку, скажімо, – Хмельницький, Виговський, Мазепа, Петлюра. Це – військові й державні діячі. Але ж вони були в той же час і інтелігентами і мали державний розум, який повинен бути у всіх гілках влади. Ці діячі віддали своє життя Україні. Але поряд з ними завжди були й інтелігенти-виродки, які за гроші чи посади ладні були здати в полон навіть власну Батьківщину. Їх імена не хочеться й наводити. Що ж до позитивних прикладів, то в галузі літератури та взагалі мистецтва їх можна навести ще більше. Варто лише згадати Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українку, О. Пчілку, О. Телігу і багато інших. Всі вони здатні були віддати і віддали своє життя на олтар служіння Україні. Такі святі прізвища є й сьогодні. Серед них найяскравішою зіркою височить поетеса Ліна Костенко. Та поряд з такими прізвищами де-не-де миготять і люди-потвори.
Отже, тема, якої торкнувся автор цих рядків, дуже широка. Але головне в ній змальовується доволі ясно й зрозуміло: серед української інтелігенції завжди були й сьогодні є прибічники і провісники самоїдських поглядів в українському середовищі. Можливо, за своєю чисельністю ця категорія інтелігенції у нас не перевищує чисельність нашої справжньої інтелігенції, у представників якої розум ще не набув викривленого характеру. Але, як не прикро, наша справжня інтелігенція в українському сьогоденні обрала здебільшого страусовий спосіб життя, тобто, занурившись у дрібниці побуту, ніби не бачить, що твориться навколо. Це зручний спосіб, але не для справжнього українця, тим більше не для представника органу розуму. Через це в нашому суспільстві часто-густо звучить голос інтелігенції самоїдів, а голос справжньої інтелігенції лише тихо дзюрчить. І саме через це у нас сьогодні Бориси Ткаченки не можуть пробитись до світла правди крізь явну і втаємничену антиукраїнську темінь. Тож з цього питання нам залишається сподіватись, що світло правди таки здолає цю темінь. Та коли це буде, знає, певно, лише Всевишній.