Тамара Дяченко
 

В 2019 році минуло 70 років від дня народження відомого українського композитора і поета-пісняра Володимира Івасюка. З’явившись в кінці шестидесятих в пісенному світі країни, він миттєво став відомим, і голосами Лідії Відаш, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука його пісні полетіли над землею. А 1974 року, після перемоги Софії Ротару на фестивалі в Сопоті, «Червону руту» заспівав весь світ. Володимир Івасюк став голосом покоління. Йому було двадцять п’ять років.
Працюючи над матеріалами для статті про нього, я розгорнула книгу журналіста Тараса Унгуряна «Монолог перед обличчям брата», почала її переглядати і затрималась поглядом на одній із багатьох світлин. По вулиці йде Володимир Івасюк, тримаючи під руку дівчину. Вона дивитья на нього, він – в об’єктив, молоді, усміхнені, щасливі. Обличчя дівчини здалося мені знайомим. Щоб перевірити свій здогад, я зателефонувала актрисі Людмилі Шкуркіній з питанням: чи не вона це часом?
Так, це дійсно була вона – заслужена артистка України, актриса Севастопольського академічного російського драматичного театру імені Луначарського Людмила Шкуркіна.
На той час вже кілька років вона жила і працювала в Севастополі, блискуче грала Бернарду Альбу в виставі «Дім Бернарди Альби». Виконавиця романсів. Героїня кількох передач, зроблених мною на севастопольському радіо.
На превеликий жаль, доля жорстока, і два роки тому після тяжкого захворювання Людмила Шкуркіна пішла з життя.
А тоді - в березні 2004 року - ми зустрілись, щоб поговорити про людину, яку весь світ називав «українським Орфеєм». І це інтерв’ю назавжди залишилося у моій пам’яті.
- Так, я пам’ятаю цю фотографію, - сказала Людмила Шкуркіна. – У нас з Володею тоді збігся час відпусток, і ми зустрілись в Чернівцях. Був кінець серпня – початок вересня. Йшли вулицею Кобилянської – є там такий пішохідний «Бродвей», вуличний фотограф нас побачив і, не питаючи дозволу, сфотографував. Володя взяв у нього папірець-квитанцію, сказав мені: «Я тобі пришлю фотографію.» Так і зробив. А друга світлина залишилась в нього. На жаль, це була наша остання зустріч.
- А першу ви пам’ятаєте?
- Та не було першої, бо ми разом росли. Жили наші сім’ї в Кіцмані – районному центрі під Чернівцями. Невелике таке затишне містечко, поряд ліс, поле. Тиша!.. Біля кожного будиночка – город, садочок, земля дихає й пахне. З дитинства пам’ятаю свята, які ми завжди святкували – Паску, Різдво. Дорослі вивертали кожухи, робили зірки на держаках, ходили колядувати. Вийдеш на вулицю – мороз, сніг рипить під ногами, на тому кінці хтось співає, на іншому хтось співає. Диво, як в казці!
Стояв дім Володі, за ним сад, в якому щовечора молодь збиралась. А далі – наші городи і наш дім. От через цей сад і городи ми один до одного бігали. Батьки наші в школі викладали. До речі, вчити мене музики порадив моїм батькам батько Володі Михайло Григорович: «У Люди гарний слух, їй потрібно в музичній школі вчитися». І я почала вчитися грати на скрипці. Так все і почалось, разом з Володею грали дуетом. І в музичну
ходили, й в середню, тільки Володя класом старший. Потім в одну компанію ввійшли. Так і вийшло, що цілими днями разом.
- І прийшов день, коли ви глянули на нього іншими очима?
- Навіть не знаю, як все вийшло. В 1964 році Володя організував вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка» - зверніть увагу : перший в Україні. Нам при Будинку культури дали приміщення, деякі інструменти. Ми збирались – кілька хлопців і дівчат, почались репетиції. Підібрали репертуар, виступали. І ось дівчатка стали мені говорити: «Ти знаєш, в тебе Володька закоханий». Я була в сьомому класі, він – в восьмому. Здивувалась: «Та невже?» А потім якось записку мені від нього принесли. Так смішно було: щодня зустрічались, а він – записку.
«Перше велике кохання було в нього ще в школі, в Кіцмані, - розповідала Тарасу Унгуряну сестра Володимира Івасюка Оксана. – Дівчина, яку Володя любив, - Людмила Шкуркіна. Є багато фотографій, на яких Володя поряд з Людмилою. У них було справжнє світле шкільне кохання. І Людмила часто приїжджала у Львів, коли він вчився в консерваторії. Гадаю, що на пісні Володі достатньо сильно впливала його закоханість».
- Людмило Андріївно, а коли він почав писати? – запитала я.
- Уже в дванадцять років він написав пісню «Колискова Оксані». Ми з Володею говорили то російською, то українською. Інколи він мені казав: «Оце щось там написав, ану послухай!» Читав написане, потім переробляв його. Першими слухачами його пісень завжди були я і сестра Галя – нікому спочатку не показував, тільки нам. Коли мені минуло шістнадцять, він присвятив мені пісню «Мені шістнадцять років». Ми в складі «Буковинки» заспівали її перед нашою кіцманською публікою. А містечко ж маленьке, всі знали про наше кохання. І говорили: «Оце ж він Людці написав…»
- Всі, хто знав Володимира Івасюка, вважали, що вже в юності він був особистістю.
- Природно, він дуже відрізнявся від інших. Він був генератором ідей, мозковим центром нашої компанії. Ну, скажіть, кому б прийшло в голову створити вокально-інструментальний ансамбль? І так не вистачало часу: дві школи – загальна і музична, гуртки, на лижах ходили. На вулиці ми бігали тільки на канікулах, та й то в ранньому дитинстві. Володя був лідером, стрижнем, на якому трималась «Буковинка». А в 1964 році, коли її створили, йому було тільки п’ятнадцять років. Коли наша область їздила з творчим звітом в Київ, запросили і нас, і ми виступали в Жовтневому палаці, телебачення нас знімало. Ми так прогриміли по Україні! Дійшло до того, що нас всім складом запрошували в престижний медичний інститут. Але тут вже дороги розійшлись. Володя пішов в медінститут, інші – хто куди. Я поїхала в театральний, в Київ.
На всіх фотографіях, які мені показувала Людмила, її можна безпомилково вирізнити з-поміж інших. Актрисою, за словами мами, вона була з пелюшок. Коли в п’ятдесят шостому з’явився на екранах фільм «Карнавальна ніч», мама знайшла і переписала слова пісні «П’ять хвилин», Люду одягли в якесь мамине плаття, поставили на стілець і під акомпанемент батькового акордеону вона проспівала цю пісню. А незабаром вже сама збирала сусідських дівчаток, котрі прагнули «вирізнитися», і вони ходили на будівництво і виступали в обідню перерву. Сміялась під час нашого інтерв’ю, згадуючи, як продавали саморобні квитки по п’ять копійок…
- Ви вступили з першого разу?
- З першого. Правда, вдома важко відпускали. Мама – та нічого, а батько все: «А Володя як?..»
- А Володя як?
- Коли я сказала йому, що буду вступати до театрального, він навіть спочатку не повірив, якось здивувався. Ну, чесно кажучи, ніхто не вірив. Мама сказала: «Їдь, дочко,
щоб потім ніколи не жалкувала. А раптом це твоя доля?!» А батько: «Ну нічого-нічого, повернешся назад, будеш в колгоспі корів доїти! Ну куди ти?.. Там же – діти акторів! Ми
ж тобі нічим не можемо допомогти!..» Так, я все зробила сама: самостійно підготувала програму, поїхала, вступила. Коли після екзаменів повернулась, в Кіцмані всі були
шоковані: ніхто не вірив, що можна приїхати з глибинки і без блату вступити до столичного театрального. Але Володя дуже переживав, що мені доведеться жити в Києві.
Далі їх дороги розійшлись. У Людмили був театральний інститут, розподіл в Дніпропетровський театр, становлення актриси і особистості. У Володимира – медичний, музучилище, консерваторія. І пісні, пісні, пісні!.. «Водограй», «Пісня буде поміж нас», «Я піду в далекі гори», «Відлуння твоїх кроків». Ось так жили поряд, разом бігали до школи, грали, співали, любили одне одного. А потім – вона включає радіо, а там звучить пісня відомого композитора і поета Володимира Івасюка.
- Для мене це не було несподіванкою, - сказала мені Людмила. – Я завжди знала, що так і буде: адже він був дуже талановитий. Під час зустрічей я завжди йому про це говорила.
- Володимир не збирався переїхати куди-небудь поближче до вас або в столицю?
- Ні, йому було комфортно у Львові, в наших краях. Він дуже любив Чернівці, в нього там була гарна квартира – тобто свій дім, свій світ. Я вважаю, що людина має жити не в столиці, а там, де їй добре. В ріднім краї йому і творилось, й малювалось. Він написав портрет батька, портрет Оксани, мій портрет – вони зараз в його музеї. Ця роздвоєність йому ніколи не заважала: втомився від музики – взявся за живопис. І те, й інше – творчість.
Творчість була з ним завжди, він дихав нею, як повітрям. Його пісні, як чиста джерельна вода, яку хотілось пити знову й знову. Чи не про них колись сказав поет Леонід Кисельов:
Я постою у края бездны.
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете – только песня
На украинском языке.
Його творчість пронизували дві теми: любов до жінки й любов до України. І якщо любов до жінки офіційні кола йому якось прощали, заохочуючи проте поширення найбезглуздіших пліток про особисте життя Володимира Івасюка, то любов до України викликала в них стійке неприйняття і злість. Його називали «хохлом» і буржуазним націоналістом, його досягнення замовчували, його людську гідність принижували. Передавали слова одного із вітчизняних метрів від мистецтва: «Цей гуцул нам вже поперек горла стоїть. Але нічого, ми його відсунемо.»
Їх дратувало в ньому все: надмірна молодість, талант, слава. Його викреслюють із списків на здобуття престижної в той час премії імені Миколи Островського. Його пісні співає весь світ, а в рідній країні стверджують, що не знають такого композитора, оскільки він не має закінченої консерваторської освіти.
Як будь-яка творча людина, Володимир Івасюк був надто чутливим. Його глибоко травмувало таке ставлення. І все ж він продовжував жити й працювати.
«Коли я запитую себе, що було головним в Володі – людині, - написав в своїх спогадах відомий український поет-пісняр Юрій Рибчинський, один із близьких друзів Володимира Івасюка, - приходжу до висновку, що стрижнем його була дуже висока, не розрахована на короткий і близький час мрія: стати Великим композитором. Тому він ніколи не говорив про славу, ніколи не спекулював своїм ім’ям, яке було на устах мільйонів людей, був скромним, як справжній митець, який працює на майбутнє, а не купається в теплій ванні сьогоденної слави до того часу, поки вона не прочахне. Ані
жестом, ані словом він ніколи не підкреслював своєї вищості над іншими, і це особливо дивувало в юнакові, на котрого несподівано впала слава».
- Володя приїхав наприкінці літа сімдесят восьмого року, - задумливо згадувала Людмила Шкуркіна. – Запросив мене: «Давай поїдемо в Кіцмань, нашими місцями походимо, побуваємо в лісі…» Ми взяли таксі, поїхали в ліс, потім довго гуляли, до брата зайшли. Я згодом перебирала в пам’яті цю нашу подорож, все здавалось повним особливого змісту.
Вона помовчала, потім додала:
- Це було його останнє літо.
В книзі «Монолог перед обличчям сина» його батько Михайло Григорович Івасюк пише про те, що після того, як серед білого дню в центрі Львова на Володимира напали троє незнайомців, і йому тільки випадково пощастило вирватися від них, він із сарказмом сказав батькові:
- Я вже дозрів для того, щоб бути розіп’ятим на хресті. Тільки ще не знаю, на якій Голгофі стоятиме мій хрест.
Родина композитора втратила спокій.
Мине трохи більше півроку після останньої зустрічі Людмили й Володимира, і про Володимира Івасюка знову заговорить весь світ у зв’язку з його трагічною загибеллю.
Навіть сьогодні, коли вже пройшло понад тридцять років, важко читати спогади батька композитора про ті страхітливі дні:
«17 травня Володю знайшли мертвим у військовій зоні лісу селища Брюховичі, біля Львова. Вранці 18 травня тіло мертвого привезли, в секреті від батьків, до Львова… Зробили анатомічний розтин тіла без попереднього розпізнання сина батьками. Аж наступного дня о 15 годині викликали дружину, щоб розпізнала свого сина. Той акт відбувався у темному напівпідвалі. Матері показали тільки обличчя сина, руку зі знаком опіку цигаркою і рубець після операції на апендицит. Все тіло Володі було покрите коцом. Матері сказали, що їй не положено оглядати тіло сина, бо воно ще не зашите після розтину…
У понеділок, 21 травня я потелефонував прокурору Львівської області і сказав йому, що акт розпізнання було проведено в темному напівпідвальному приміщенні. Я, батько композитора, протестую проти тієї негідної процедури і не визнаю її. Тому прошу сьогодні допустити мене до розпізнання: хочу сам подивитися. Від моєї вимоги Б.Антоненко впав в істерику і кричить лютою скоромовкою в телефонну трубку:
- Что, не прізнайотє? Забєрітє єго к чорту і смотрітє на нєго сто лєт.
- Ні, я його не заберу. Ви порушуєте елементарне батьківське право – ви обдурили матір композитора, якщо не допустите мене до мого сина, то про це знатимуть керівники України і навіть Москва. Пошлю телеграми Л.І.Брежнєву і В.В.Щербицькому…
Л.І.Брежнєву я не встиг послати, бо задеренчав телефон. Нас повідомили з прокуратури, що нам дозволено (!) прийти в морг о шістнадцятій годині розпізнати нашого сина.
Тепер почалося те, що ми вважали тоді і вважаємо донині грубим, відвертим садизмом підлеглих прокурора Б.Антоненка… Вони тримали нас біля моргу дві години.
Від душевного болю і розпачу, втоми ми ледве трималися на ногах. То було безглузде і важке чекання. Хвилинами я відчував, ніби от-от упаду від страхітливої думки про те, що зараз піду на останню зустріч з сином, світ ішов обертом. Ці страшні відвідини нас знесилили до краю.
Нарешті, напарник слідчого сказав, що ми можемо зайти до сина.
Ми довго оглядали мертвого Володю. Впадав у очі його деформований ніс, що був приплюснутий, як інколи буває у боксерів. Шия була чиста, на ній не було странгуляційної борозни. Я звернув увагу на те матері.
Після тих моторошних оглядин ми подалися до виходу. Дружина вийшла з Я.І.Гнатовим, а мене затримав його партнер, який сказав, щоб я розписався в якомусь великому зошиті. Не прочитавши написаного, я написав своє прізвище чисто механічно.
Тепер ніщо вже не мало значення для мене. Після того радник юстиції проказав злобливим тоном:
- Тєпєрь ти мнє смотрі!.. Чтоби не било разговоров, понял? А то будєшь імєть дєло с намі!..»
Я запитала Людмилу Шкуркіну:
- Людмило Андріївно, як ви дізнались про загибель Володимира?
- Був дзвінок від Оксани. Вона зателефонувала мені в Дніпропетровськ і застала в театрі. Питає: «Людо, Володя до тебе не заїздив?» (Він часто до мене приїжджав, коли хоч трохи по дорозі було, коли їхав на запис.) – «Ні, - відповідаю, - а що?» Але вона відговорилась: та ні, нічого. Через два дні телефонує мама: «Людо, ти знаєш, Володя зник. Його вже два тижні не можуть знайти.» А потім прийшла телеграма. Я так боялась не встигнути!
Із літака буквально вискочила. Поряд з аеропортом був кіоск, я оберемок гвоздик купила і бігом на таксі. Приїхала на квартиру у Львові – уже пішли на кладовище. Доїхала до хвоста процесії, вискочила, а до своїх не можу пробитися: величезне море людей, все місто. Раптом побачила наших телевізійників із Дніпропетровська, режисер там був Андрєєв, він знав мене і якось Володю знімав. І він з хлопцями почав мене проштовхувати вперед. І проштовхнули, протягли до батька. Вінок від мене уже замовили. І далі ми вже пішли всі разом.
Вона важко зітхнула:
- Я таких похорон більше в житті не бачила. Люди сиділи на парканах, на деревах. Приїхало багато друзів із інших міст. Були Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Едуард Ханок, Тарас Музичук. Валерій Маренич вірші написав і на вінок положив, але я забрала їх собі, щоб не пропали. Ось вони, я зберегла:
23.5.79 року
Володимиру Івасюку.
Спасибі, брате, за любов жагучу
До рідної вкраїнської землі.
В віках твою «Червону руту»
Співати будуть солов’ї.
Коли поховали, на кладовищі стали співати Володини пісні. Серце обривалося слухати. Ми постояли трохи, але мамі було погано, і ми пішли на поминки. А люди, кажуть, дуже довго стояли і співали. До цього часу не віриться!
Так, не вірилось нікому. В офіційну версію про самогубство Володимира Івасюка,
зрозуміло, ніхто не повірив. Він писав симфонію, він замовив собі новий концертний костюм, він збирався влітку в Крим. Він писав пісні, малював, фотографував, любив жінок, цінував міцну чоловічу дружбу – він надто любив життя. А його продовжували шельмувати і після смерті. Батькам забороняли ставити пам’ятник на могилі, погрожували розправою скульпторам, які брались за цю роботу, замовчували і принижували значення Володимира Івасюка в історії української пісні.
Через півроку після похорон батько Володимира у відчаї написав:
Сорочку випрала в отруті Несса
І сина мого в неї зодягла,
Тепер у п’яному кипінні зла
Шпурнула його ім’я під колеса
Чиновницької колимаги й плеса
Важкої тиші й бруду розлила,
Щоб знищити його сліди дотла,
Або й луна його душі не скресла.

Але час йшов. І в 1989 році, на сорокаріччя композитора на його батьківщині, в Чернівцях, народився щорічний фестиваль сучасної української пісні й популярної музики «Червона рута». На його відкритті звучала унікальна фонограма: Володимир Івасюк виконує свою «Червону руту». Кажуть, що глядачі підхопили – і за мить її співав весь стадіон. Після довгих років окриків і намагань примусити забути все, що пов’язане з іменем талановитого композитора, Володимир Івасюк повернувся до людей.
В 2002 році на місці його загибелі в лісі під Брюховичами встановлено пам’ятний знак. А в ювілейний рік відбулося багато вечорів пам’яті. Коли вже не було в живих батьків Володимира Івасюка, про нього розповідали і згадували сестри, друзі, соратники.
В 1996 році за особливий вклад в театральне мистецтво України актриса Людмила Шкуркіна була удостоєна премії імені Марії Заньковецької. Володимир Івасюк зрадів би за неї.
- Знаєте, - говорила мені Людмила під час того пам’ятного інтерв’ю, - Володя випромінював чарівність. Він до рідних ставився з ніжністю, особливо до мами!
А до мене як!.. Називав мене Куця – це по-буковинськи, не знаю навіть, як перекласти. «Куця, Куця моя!..» З такою ніжністю, з такою любов’ю! Може, мама так виховала, а може, народився таким?!.. Я дивлюсь зараз на свого сина і так хочу, щоб він був неагресивнbм. Знаєте, як багато чоловіків – мужланів?!.. І я думаю, що така наснаженість високими почуттями й ніжність душі, як у Володі, властива тільки творчим людям. Адже творчість облагороджує душу. А яка душа – така й людина!
Якось показували по телебаченню дуже стару плівку – співав ансамбль «Смерічка», й раптом показали Володю. Як защеміло серце!.. Я дуже вдячна долі, що моє перше кохання було таким світлим, таким романтичним! І поруч зі мною був такий незвичайний Володя – людина, чоловік, особистість!
Український Орфей!