Читач і книга
Пам'ять, віддалена десятиріччями
Останніми часами, коли мова заходить про Велику Вітчизняну війну (паралельно вживається ще й ширше поняття – Друга світова війна), йдеться про дії політиків, міждержавні угоди, підступні вчинки сильних світу цього, розвідувальну діяльність, закулісні інтриги тощо. Й зрозуміло чому: ці таємниці 40 років приховувались владою, аби люди не знали справжніх причин кривавої світової бійні й наївно вірили офіційній пропаганді. Полюючи за таємницями, історики, журналісти, письменники стали менше аналізувати переживання рядових людей, учасників бойових дій і працівників тилу. А от збірка поезій Юрія Кириченка «Балада про солдатські поцілунки» (К.: Книжкова палата України, 2011) повертає нас до тих то світлих, то трагічних, то щемливих почуттів, пережитими попередніми поколіннями. Читаєш, і пригадуєш розповіді батька, його друзів, бабусі… Які ж вони до болю схожі!
Найбільш зворушливим виявився «Лист з солдатського безсмертя». Форма фантастична, а сутність реальна: уявний монолог із батьками загиблого сина. Сюжет поезій, радше балади, переказати можна, але передати напругу – ні. Твір слід просто читати без будь-якого додаткового аналізу: текст зрозуміє кожен, хто здатний співпереживати й зрозуміти іншу людину, умовність тільки підсилить почуття.
Художньо досконало написані багато інших речей: «Монолог пам’яті», «Віч-на-віч з кленами», «Весна 1943 року. Цвіте терен», «Хорал життю», «Балада із солдатського блокнота»… Чи не кожна поезія – то якась історія, до того ж дуже важлива, знакова. Таким почуттями переймалися ті, хто пережив тяжкі випробовування. Хотілося б, щоб матеріалісти-обивателі дослухалися до цих монологів.
Юрій Кириченко виступає знов у звичному й художньо вмотивованому жанрі – баладі: «Балада степу», «Балада про чекання та гранітну вишиванку», «Солов’їна балада», «Балада на захист дядьківських цигарок» та інші. А звідси – уважність до деталі, що стає символом: квіти безсмертники асоціюються з солдатами, що визволяли село; бійці повернуться «з легенди», їх «втомились неньки виглядати…» Як акуратно сказано, адже за вже офіційною статистикою кожен піхотинець був убитий або поранений на дев’ятий день боїв!
Проте поет не ідеалізує ні до-, ні післявоєнного життя. «Бабуся надривалася в колгоспі», проте свято берегла окуляри без лінз як пам'ять про сина:
- Беріг синок в атаці окуляри,
Та не зберіг, на жаль, своє життя…
А біля крамниці за цигаркою «ховали біль і втому мужики» («Балада на захист дядьківських цигарок»). Складається враження, що ті посиденьки, некваплива двозначна розмова про тютюн – це чи не єдина радість уцілілих фронтовиків.
Ю.Кириченко вдається й до білого вірша – «Новела про стоптані черевики». Справді, це новела, але ритмічна, котра не випадає з загальної тональності книжки, а швидше підкреслює вміння автора перетворити художню деталь у головний образ твору. Розповідь про стоптані черевики – це, по суті, розповідь про два покоління: дітей і батьків, а образ стоптаних черевиків набрав символічних рис.
У збірці натрапляємо на чимало крилатих висловів: «Ніколи світ добра не стане на коліна», «Вірш – не з нічого, він – суцільна рана», «Вмирати – це народжуватись знов» та інші. Оформлення книжки (на фоні, що нагадує колір армійського однострою, – документальна чорно-біла світлина зі тогочасною конфігурацією по краях) відповідає загальній тональності.
Дехто зі скептиків, взявши до рук збірку, може відхилити її: про це вже, мовляв, писали. Так, писали! Слава Богу, пишуть і, дасть Бог, будуть писати! А нам треба читати й не забувати!
Олександр Басанець, філолог, літератор.