Орел чи решка?
За тими ж законами живе світ поезії, світ літератури. Справжній художник слова подібний до творця, його праця – це співпереживання, співтворчість. Досягти таких висот не кожному під силу.
Проте спрага творити не дає спокою душі, закликає до саморозкриття і до пізнання таємниці слова. Кожний поет або прозаїк на цьому шляху намагається виразити своє розуміння життя. Хтось прагне пізнати таємницю божественних сил, управляючих нею через слово. А хтось просто передає картини природи, картини буття. Але об’єднує їх одне: точна орієнтація на етичні і естетичні цінності.
Деякі люди приходять в наше життя і швидко йдуть, деякі стають друзями. Це залишає в наших серцях прекрасні сліди, а ми ніколи не залишимося однаковими, тому що наші хороші друзі нас міняють. Учора – це історія. Завтра – це таємниця. Сьогодні, теперішнє – це дар. Життя – чарівність, і смак кожного моменту неповторюваний!
Чи озброїлася цими знаннями журналістка Світлана Орел, коли бралася оцінювати новий альманах Кіровоградської обласної організації Конгресу літераторів України? Чи вдалася хоч би до одного з відомих критеріїв літературної критики? Використала мовностилістичний або літературознавчий аналіз? На жаль… Навпаки, озброїлася вона злістю, ненавистю і отрутою (уточнюю: словесною). Виливши усе це в неабиякій мірі в статті «Якби комп’ютер навчити складати фентезі, у нього вийшло б не гірше, а краще…», Світлана Орел обгудила усіх учасників альманаху вкупі і деяких окремо. Для цього вона скористалася сторінками всеукраїнського культурологічного тижневика, що виходить в Києві, «Слово просвіти» (число 30 (667), 26 липня - 1 серпня 2012 року).
Коли за літературну критику беруться… політологи
Окремі фрагменти статті ми попросили прокоментувати Анатолія Юрченка, голову правління обласної організації Конгресу літераторів України.
– Прочитавши статтю у «Слові просвіти», ми з колегами пережили шок. З пристрастю, гідною кращого застосування, автор обрушується на обласну організацію Конгресу літераторів України, на авторів, що входять до її складу, на її новий альманах «Літературна Кіровоградщина», а потім і на перших осіб обласної влади.
Висновок із сказаного автором напрошується один. Обласна організація Конгресу літераторів – це ніщо, її альманах і автори – нікчеми, а ті посадові особи в обласній владі, які підтримали його вихід, – вони... Нехай читач сам додумає фразу. Втім, для тих, хто утруднюється, С.Орел додає декілька тлумачень: «людина, яка демонстративно цурається української мови», «людина тієї влади, яка розставила «смотрящіх» на всіх великих фінансових потоках і мільярдами розграбовує Україну, а нам підкинула закон про регіональні мови» і таке інше.
Я давно знаю Світлану Орел. Думаю, ні для кого не секрет, що вона – дружина керівника обласної організації НСПУ, яку ми, літератори з КЛУ, завжди розглядали як споріднену організацію в літературному процесі країни. Коли мене минулого року обрали головою правління, я в числі перших привітав з Новим роком Василя Бондаря, голову правління обласної організації НСПУ, і висловив надію, що наші контакти будуть корисні для обох організацій. А тому відчуваю неймовірний подив від публікації С.Орел.
Її статтю ми вже обговорили на засіданні правління. Загальне відчуття: на нас обрушився селевий потік. Потік бруду, який обрушується на голови ні в чому не повинних людей і змиває в прірви цілі селища. Я був би радий висловити вдячність за критику. Але… її там немає. С.Орел навіть бравує цим: «Не беруся аналізувати їх з точки зору літературної критики». Що ж у такому разі вона робить?
Подає усі свої твердження як оціночні судження, за які журналіст, згідно із законом, не несе юридичної відповідальності. Починає, зокрема, з мене – не смішить її, мовляв, мій гумор. Ну що ж, давайте згадаємо один з монологів Аркадія Райкіна: сміх буває і таким, і таким, і отаким (у тому числі і сумним), але завершується фраза словами «і від лоскоту». Невже остання форма «сміху» Світлані усього зрозуміліше? Нагадаю, я в цьому жанрі дебютував дуже давно. Продовжую публікуватися і сьогодні – відкрийте хоча б один з вересневих номерів «Літературної газети». Друкувався і в «Перці», і в «Літературній Україні», і в інших виданнях НСПУ.
Отже, С.Орел подає свої твердження як істину. А ось це, колего, я думаю, вже непрофесійно – безрозсудно підставлятися під можливі судові позови. Приклади? Будь ласка. «Автор… так і не здобувся не лише на талант, а й на елементарне відчуття рідного слова». Це про поета Анатолія Курганського, одного з небагатьох в Кіровограді авторів, котрі успішно працюють в жанрі сатири і гумору, який має як публікації в журналі «Перець», інших авторитетних виданнях, так і власні книги. Надумає, скажімо, Анатолій Порфирович звернутися до суду з позовом про захист честі і гідності – і чим С.Орел доведе, що він «не здобувся на талант»?
Далі. «Більшість авторів російськомовних творів тяжіє до масової культури». А трохи нижче вони взагалі названі «відступниками і виродженцями». У разі судового розгляду Світлані Орел доведеться поіменно вказати, хто конкретно «тяжіє до масової культури», хто є «відступником» і/або «виродженцем» (та ще спробувати довести суду, що це відповідає істині), а в статті це огульне звинувачення можна віднести до усіх.
Втім, деяку долю обережності автор все ж виявляє. Про «відступників» і «виродженців» говорить не вона сама – цитує російського політолога Андрія Окару: «Українська російська – зовсім не велика і могутня мова, а убоге арго південно- і східноукраїнських технополісів, торжествує над українською, що стала елітарною мовою. ...Тому українські російськомовні автори гідні усілякого співчуття – вони знаходяться на географічній, лінгвістичній і художній периферії як російської, так і української культури: для першої – вони бідні родичі з провінції, для другої – відступники і виродженці».
Як соромно і боляче це читати! Якщо говорити про мене, то я народився і виріс в Росії, в сім’ї, яка говорила російською мовою. Ні у школі (яку, між іншим, закінчив із золотою медаллю – що має на увазі і оцінку «відмінно» з російської мови і літератури), ні у ВНЗ не почувався стороннім. А коли доля занесла мене в Кіровоград, сподівався знайти тут не просто «історичну батьківщину», а Батьківщину. І раптом почув, що пишу на «південноросійському арго», що «відступник і виродженець»? Але як голова організації і укладач альманаху плюс як носій російської мови я з відповідальністю заявляю, що в усіх авторів, що пишуть російською і які увійшли до альманаху, з мовою усе благополучно. Світлано, невже ви солідаризуєтеся з тими російськими політологами, які шукають будь-який привід, аби принизити і образити Україну? Чи вам самій російська мова огидна?
Далі. «Звичайно, є дуже яскраві таланти – Борис Чичибабін, Леонід Вишеславський, Леонід Кисельов. Але смію стверджувати, що найбільш вражаючі їхні рядки – про Україну, українську мову, навіть покутного характеру». Це до чого? Мало того, що ми пишемо на «південноросійському арго», так повинні ще каятися, що не пишемо українською? Проте ми маємо повне право любити Україну і російською. З якою у вас, Світлано, вже точно незлагода. Ось декілька прикладів з вашої порівняно недавньої російськомовної публікації в газеті «Дзеркало тижня»: «Эта целенаправленная спортсменка» (замість «целеустремлённая»), «совершал давление на меня» (замість «оказывал давление»). Може, це і є приклади того самого «південноросійського арго»?
Додам, що з україномовних поетів Кіровограда до рівня Чичибабіна теж ніхто не доріс. Але ж...
Хто має вуха – той почує. Хто має очі – той побачить
Вважаю, що А.Юрченко висловився досить вагомо. На його думку, публікація в тижневику «Слово просвіти» є цілеспрямованою дією, що завдає шкоди честі, гідності і діловій репутації Кіровоградської обласної організації Конгресу літераторів України, а також авторів, що входять до її складу. Ще залишається відчуття, що організація КЛУ та її альманах послужили лише майданчиком для безпардонної критики перших осіб обласної влади. Їм вирішувати, прийняти або пропустити цей випад із-за рогу.
А ми, літератори, можемо лише сказати, що монета, у черговий раз підкинута лауреатом обласної літературної премії Маланюка (яка власне літературою серйозно ніколи не займалася), впала не орлом, а решкою. Що публікація пані Світлани несе не світло, а пітьму. Що за нею стоїть не творча, а руйнівна сила. Їй малодоступне християнське творче сприйняття життя, про яке я говорив на початку.
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ