ОЛЕКСАНДР АПАЛЬКОВ

ВТРАЧЕНІ ТРИ РОКИ
(або історія однієї фальсифікації)

Я навчився ходить: з тих пір
я дозволяю собі бігати.
Ф.Ніцше.

Все починається з чогось звичайного, або ж і не дуже звичайного, але з того, що викликає подив за психологічним принципом: Що таке? Тут щось не так!
Так от і я, працюючи в музеї вже не один рік, і водячи багато екскурсій, якось помітив, що у розділі “Музей у роки війни” чомусь бракує трьох літ. Не шевченківських, звичайно, а трьох літ 1941, 1942, 1943, бо всі експонати, всі фондові матеріали кричали до відвідувачів жахами року 1944-го, коли музей був звільнений від окупантів, і коли почав загоювати свої рани.
Цікавість породжує пошук. Пошук ставить питання. Питання приносять відповіді, які, в свою чергу породжують інші питання. І пішло – поїхало…
Опрацювавши всі матеріали музейного архіву, я звернувся до міського архіву, з проханням надати мені всі канівські матеріали щодо історії міста і району років війни. Але мені було у відповідь:
— Всі воєнні матеріали починаються 1944 роком.
— А де ж ранішні періоди, раніше матеріали?
— А в нас нема.
— А де вони? – не здавався я.
— А вони, вони той, як нам сказали, ЗГОРІЛИ… - сказала із зніяковілою, як на мій погляд, багатозначною посмішкою молода, огрядна пані – канівський архіваріус.
Чому все починається тільки 44-м роком? Я задумався і в жалкім своїм роздум’ї взявся за розшукування свідків, що мешкали в Каневі за часів окупації, збирати всю інформацію, яка хоч трішечки пролила б світло на цю темну часову пляму. Опитавши місцевих жителів, переривши стоси періодики, навіть побувавши в Німеччині, я, як Фома невіруючий, все шукав і шукав ті самі матеріали про воєнну Канівщину. Внаслідок цього, нині я прийшов до заперечливих результатів, які торкаються не тільки м. Канева, а й саме історії Тарасової гори, історії місця, де я працюю, де працюють мої колеги – канівці, місця, куди ідуть мільйони відвідувачів, котрі насамперед хочуть почути ПРАВДУ.

“Брехнею пройдеш весь СВІТ, та
назад не повернешся.”
Приказка.

Отже, 1944 рік. Зима. Канів звільнено, але ворог далеко ще не розбитий, і ніякий провидець, мабуть, ще не міг дати припущення, що гітлерівська військова машина протягне ще всього півтора року. І, звичайно, мабуть, потрібні були дії пропагандистського і агітаційного плану, як на всій звільненій землі, такі на території Тарасової (Чернечої) гори. в той час всі психологічні ознаки дії пішли на проявлення системи рухів, спрямованих на об’єкт музею Т.Г.Шевченка у відповідністю із свідомо поставленою ціллю по нагнітанню і узвіренню фашистського образу, образу “недолюдків”. Всі ці дії були спрямовані на вирішення дуже окремої задачі. Всіма засобами підсилено показати, що музей був осквернений, перетворений на стайню, концтабір, укріплений район, тощо. Але вся ця задача вкладалася в ті ж саме рамки цілісної діяльності пропагандистської і інших служб, для того, щоб ще більше запалити серця бійців на боротьбу із ворогом. На боротьбу зі всім, що було причетним до шинелей зелено-мишиного кольору.
Звичайно, сьогодні тяжко, подолавши в собі стереотипи ворогів, і не абиякі стереотипи, нав’язані роками, спробувати проаналізувати все і підступити до істинних подій, ЯКИМИ Б ВОНИ НЕ БУЛИ. Зробити це тяжко самому для себе, а ще тяжче довести цю інформацію до інших голів, не перегнувши лезо бритви в той чи в другий бік…
Але ж треба починати колись і мислити. А мислення починається там і тоді, де завершує свій вплив Відчуттєве Пізнання, а воно так чи інакше повинне завершитися, тому що воно приводить у такий тупий куток, де його можливості вже вичерпано. Ризикнемо помислити, га?

Гляньмо на фото, зроблене нашим фотокореспондентом газети “Правда України” тов. К.Лишко у лютому 1944 року. Що ж ми бачимо?
Боже правий, – могила великого поета за колючим дротом! Та такого ще не бачено в СВІТІ! Ох, ох, варвари, недолюдки!!! А втім не слід ніколи поспішати з висновками, як і не слід всього сприймати на віру. Про це констатував великий філософ Імануїл Кант. Але, але наш православний і здефілософствуваний народушко сумніватися не звик без команди на теє, і тому все сприймалося ним за чисту монету. Якщо пам’ятник сфотографовано за колючим дротом – то, значить, так воно й було. А В ТІМ ЦЕ НЕ ТАК. Могила Тараса Шевченка ніколи не була за колючкою. Маючи під рукою багато документів, архівних записів очевидців-свідків, я порушую віднині ТАБУ на тему воєнних років канівського музею Т.Шевченка. і пишу все тим текстом, що називається ВІДКРИТИМ. Ми почали з незвичайної фотографії, а повернемося до неї в кінці цього опусу. Адже почнемо все по порядку.
1941 рік. Далековідомий музей Великого Кобзаря, з широко розчиненими дверима, вже другий рік, у новісіньких стінах, приймає відвідувачів з усіх усюд, і матеріалами своєї композиції, розповідає про життєвий шлях революціонера-демократа Шевченка, про грандіозні перетворення на його батьківщині й в усьому СВІТІ, завдяки невтомній моці комуністичної партії і її геніального водія тов. Сталіна. Сам Сталін із Леніним вітав кожного відвідувача двічі. Один раз із фасаду музею…

Другий раз у фойє, в оточенні революційних бюстів членів тодішнього політбюро.

І люди приходили, вклонялися одразу ж і великому “Крепаку-Тарасу”, і великому кормчому Йосипу, і натхненнику великого кормчого Володимиру. А в цей час інший кормчий – водій іншої партії, який теж надихав народи до великих перетворень в усьому СВІТІ, вже натхнув своїх люблячих на перехід кордону володінь свого побратима – і потекли ріки крові…
Ось як просто, боляче просто згадує про останній день відвідань шевченкового музею полковник Карпалуц М.А.
“В конце июля и в первой декаде августа 1941 года я с группой красноармейцев, действовавших в составе 26 армии, обороняющей г. Канев, перед уходом на левый берег Днепра, в район Келеберда-Прохоровка посетили могилу великого Тараса.
По тому времени она выглядела не так, как сейчас. Директор музея очень волновался и не знал, что ему предпринимать, имея, очевидно, ввиду оккупацию музея.
Нам было тяжело ему говорить, что выход немцев на правый берег Днепра, дело, быть может, одних суток или даже часов, но мы ему об этом сказали.»1
Дійсно, в цей час, вже 12 серпня 1941 р. німецьке командування повідомляло що:
«Група фон Шведлера шостої армії групи «ПІВДЕНЬ» у співдії із першим танковим загоном оточила правим крилом ворога східніше м. Богуслава і лівим крилом відбила міцний напір ворога північніше м. Канева.»2 Після чого, 15 серпня, ця ж фон Шведлеровська група «Південним крилом відкинула ворога за Дніпро, оволоділа висотами південніше м. Канева і на південних своїх рубежах просунулась аж до м. Ржищева. Було зайнято Драбівку-Гамарню – висоти західніше Пекарів, Копані-Костянець-Ходоров-Балуку і південну частину м. Ржищева.»3
Таким чином слід зазначити, що музей Шевченка з 15 серпня 1941 вже був на окупованій території і з цього дня починається нова сторінка, по сей день замовчуваної історії Чернечої гори.
Окупація – погане слово. Неприємне слово. Але ж переглянемо і ці сторінки книги протиріч і парадоксів…
Дуже давно великий Данте повів своїх читачів сторінками до чистилища, цікаво, куди приведуть сторінки цього опусу?
«Пропливши море лютої безодні,
……………………………………
Співатиму про друге царство я…»4
Так, я запозичив у Данте рядки його безсмертної праці, де йдеться про два царства. Я навмисне шукав щось про два царства, адже спершу я наводитиму офіційні відомості (з газет, журналів) про окупаційне буття Тарасової гори, так би мовити, про «перше царство», і вже потім подам неофіційні документи (із архіву), про те саме, тільки начебто про «друге царство». Пам’ятаючи, що все пізнається в порівнянні, кожен зможе зробити свої власні висновки.

ОФІЦІЙНІ ДАНІ
«В годы временной оккупации фашистские захватчики осквернили могилу Т.Г.Шевченко, а помещение музея превратили в концентрационный лагерь. Они разбили и уничтожили все оставшиеся в наличии экспонаты, сожгли библиотеку, попортили монумент.»5
“Впервые немцев я увидел около Чернечей горы 21 августа 1941 года. До этого много дней стрельбу было слышно. А потом заскрипели чужие повозки и орудия по белому песку внизу у могилы, и мимо прошли солдаты в зеленых мундирах. Первый обоз пошел ксоседнему днепровскому селу Пекари… Не пошел я в тот вечер домой, остался у могилы. Так в тревоге прожил я у могилы несколько дней. А потом началось…
Слышу как-то утром гуркот под горой на дороге, заурчали машины и стали. Смотрю, поднимаются по лестнице наверх немцы, тупотят сапогами, громко смеются. Перекрестился и жду. Впереди всех важно идет высокий худой немец в пенсне. Как потом узнал, это был корсунский гебитс-комиссар Лорманн со своей грабь-комиссией. Идут толпой по полянке, регочут, к памятнику подходят. Стал я тогда у входа на могилу, а к головекровь приливает. Подошли они ближе, а ко мне маленький такой немчик подбегает икричит по-русски:
— Ты кто такой?
— Сторож Шевченковой могилы, – отвечаю. А вам чего надо? – спрашиваю, – Тут место святое…
Гаркнул он на меня, ткнул в грудь и побежал наверх. Остальные за ним. Ходят вокруг могильной плиты, вцветочные вазы свои сигары-вонючки тыкают. А немчик переводит по-ихнему надпись на плите. Потом пошли к музею. Я за ними. Взломали немцы дверь, зашли. А там так хорошо – чисто, светло, все сияет.
Потом начался обход. Лорманн быстро ходил как хозяин, жадно осматривая из-под пенсне все богатство музея. И все, что ему понравилось – тащили в кучу…, всего одиннадцать картин были сорваны со стен. Отобрал также Лорманн одиннадцать резных кресел, радиоприемник, арифмометр и много других вещей. Все награбленное немцы снесли вниз, погрузили в машины и уехали. Перед отъездом Лорманн мне заявил: “Хозяин тут я. И смотри, головой ответиш, если что украдеш.” На свой аршин мерил – падлюка!
Через несколько дней другой негодяй приехал на Чернечью гору – каневский комендант Кребель. Пробыл в музее он не долго и увез в своей машине фарфоровые сервизы, вазы, ковры, гардины.
А потом шайками и в одиночку появлялись в музее немецкие солдаты, набивали сумки и вещевые мешки ценными вещами, пьянствовали, бесчинствовали. Лорманн приезжал из Корсуня раз двадцать и с каждым его приездом пустели залы музея и гружонные доверху машины увозили ценные картины идорогую мебель.
В сентябре 1943 года, когда линия фронта подошла к Днепру, на Чернечьей гре появились эсэсовцы. Они расселились в соседних хатах, выгнали хозяев и первым делом начали обносить здание музея колючей проволокой. Вскоре немцы согнали сюда двести крестьян, заперли и выставили часовых. Так был открыт в музее нашего Тараса фашистский концентрационный лагерь. Днем, когда крестьяне выгонялись на строительство укреплений, в залах учинялся дикий разбой. Гремели выстрели, пьяныевопли гитлеровцев далеко разносились из выбитых окон. Денщики растаскивали по офицерским блиндажам ковры, сотканные руками искуснейших украинских мастеров, полотнами ценных картин зашивали окна хат, укрывали спинылошадей. А книгами топили печки… Вот так надругались проклятые немцы над могилой Тараса. Пусть знают об этом все люди Украины. Пусть мстят, безпощадно мстят подлым гитлеровским извергам.”6
“Привели нас немцы в здание музея и заперли. А там уже полым-полно народу. Из Пекарей, из Канева, из Таганчи, из Яблоновки. И все больше молодые девчата и хлопцы. Стоит народ в залах и плачет. А вокруг – глядеть страшно. Картины сорваны, памятники да вазы поломаны, все вщент разбито, хрустит под ногами богатство народное. Чуть развиднелось, немцы выстроили нас, перенумеровали нас как скотину, и разбили по группам. Кому окопы копать, кому лес пилить, кому землю таскать. Так началась страшная подневольная жизнь в концентрационном лагере. Днем на окопах, а ночью – тяжелый сон в углу на соломе. Не дай господи, если кто подойдет к проволоке, которой немцы оплели лестницы и здание музея. Смерть на месте. Каторжной была работа на строительствеукреплений, но еще страшней были ночи в лагере. Пьяные крики, стрельба, разбой не прекращались в музее до самого утра. Особенно лютовыал комендант лагеря Фукс. Бьет палкой суковатой, стреляет без разбору. Много им, гадом, душ безвинных загублено. Долгих пять месяцев продолжался этот кошмар.”7
Приблизно така інформація панує і по нині, щоправда, слід додати, що радянські шевченкознавці трішечки розширили сферу німецьких злодіянь у такий спосіб:
“Уже відступаючи, фашисти в безтямній люті… замінували фундамент пам’ятника і приміщення музею.”8

Перейдемо тепер до НЕОФІЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ – спогадів, листів, архіву.
«Музей и памятник Т.Г.Шевченко фашистами во время акупации не был заминирован. Мины были п/пехотные у самой кромкы-днепра и 2 шт. на дорожке идущей до музея. Сталобыть с целью обороны. В рапорте райвоенкомату и райкому партии я сообщав: «Гора-музей проверены и разминированы.» – Таким образом сложилось мнение у вышестоящих органов что музей был заминирован.
Мной был розминирован, а вернише командой 50 человек – которой я мобилизовал и научил – розминирован ввесь Каневский район. От Бобрицы – до ст. Таганча – я и сейчас добре помню.
Бывший к-р минеров, ст. лейтенант И.Сидоренко.»9
(Даний документ, як і ті, що подаватимуться надалі, відповідатимуть стилістиці оригіналу. О.А.)
Отже, виявляється, що ані фундамент пам’ятника, ані сам музей не був замінований. Так? Так! Ну а що ж нам робити з офіційними відомостями з цього приводу? Ну та не будемо топтатись на одному місті, підем далі.

«Совершите вы массу открытий,
Иногда не желая того.»
Слова із пісні.
Я впевнений, що ніхто із здорових глуздом людей, перебуваючи не своєю волею на будь-якому утриманні, ніколи не став би прикрашати цього минулого. Скоріше навпаки – важке минуле здебільшого ще підсилюється недобрими хвилинами пережитого. Все це є природньо, і, як правило не викликає ніякого здивування, але велике дивуюче враження справляють спогади безпосередніх жертв насильного утримання, що мало місце в стінах канівського музею Великого Тараса восени та на початку зими 1943 року від Різдва Христового…
“Як війна почалась, то музей працював. І люди ходили туди, ходили. Може не так, як зараз я хожу, але ж можна було. А як уже назад відступали вони (німці О.А.), то де те з музею поділи – то не знаю. Бо нас як забрали, до музею туди привели, поселили там в музеї – то ми не бачили нічого в музеї. Так, подекуди бумаги були порвані, книжки. Гляди, якась ота скульптура розбита, а то – нічого. Це було восени 1943 року. Сказали їрадром строїть, то люди з сапами поприїзджали. З Таганчі, з Попівки. І нас забрали. Ми жили у музеї – унизу, де бібліотека. Спали на соломі, таке застелено, ну і що з собою принесли. А мужчини були на другім поверсі. То нас тут держали неділь дві як не більше. Ходили ми до Пекарів, на Княжу гору. Там рили ми окопи. Там ранили одну женщину з Таганчі і хлопця. Стріляли з лівого берега. Наші стреляли. Но нас уночі не гонили на окопи, бо коло мене ще дєвочка (дочка О.А.) була. То я, як з дитиною, то ми вдень ходили. Їсти нам давали – рано масло й хліб, а то м’ясо варили, горох. Там і кухня була в кочегарці. Коло ж мене була дівчина, їй було десять год, то загадали їй замітать. Вона замітала, то і їй пайок був. Вона замітала у музеї, де ми жили. Щоб порядок був. Порядок наводили! Як прийде їхній офіцер, то щоб порядочок – “Позастеляйте!, соломку щоб в порядок. Все. І щоб сиділи смірно, ніхто-нічогою” (Так казав комендант О.А.)
нас там не били. Дитину окопи рити не заставляли. Німці не напивались, не бились. Смірно було. Німців даже не пускали до дівчат. Було тільки зайде німець сюди до женщин – сейчас як прибіг їх старший і вижене. І наші там були хлопці. Оце зайшов – посидів – і марш. Зайде німець з кійком і “МАРШ, МАРШ!” – до хлопця. Щоб не було коло жінок мужчин… Де жили німці?, то хвороба їх зна, де вони жили. Два коменданти жили у директорськім кабінеті… На Тарасовій горі нічого не копали, нічого не пиляли, не займали нічого. Ото так, як стріляли з того лівого берега (Червона Армія О.А.), то це ж війна. Шальна якась куля… Куди вона, що воно… Тут було не багато німців. То там таке – один повариться, да два коменданти, ці всігда були, а то так – прийде хто, бо і тут була кухня і возили ще з Яблунєва. Рано давали по кусочку хліба, по гарній скибці давали, а масло зо два пальці. Да, давали масло. А потім суп давали: чи гороховий, чи такий. Ну їсти давали. А от збоку бібліотєки на вході у музей знизу, там було зробили туалет, щоб надвір уночі не ходили. А вдень на двір ходили. На дворі собі ходили вільно вдень. Хлопці теж були понагнені із сіл, то їх було посилають по воду у потік. То вони відра заберуть, потім пооставляють у потоці, а самі хода через ліс до дому. Хлопці ходили по воду самі!, якби ж німець їх супроводжував, а то самі. Самі. Ото відра пооставляють – тай на ліс до дому.
Ми були там чи два тижні, чи більше, аж поки ми взнали що наші (родичі О.А.) у Яблунові. Ну то ми стали проситися коменданта. А він пустив. Один по-нашому знав трохи. Пустив і дав подводу і німця-супроводжуючого.”10
Мені вдалося взяти інтерв’ю також у тої колишньої десятирічної дівчинки, що разом із мамою опинилася в стінах музею в останню окупаційну осінь. Ось ці спогади:
“Тоді мама на окопи ходили, а я замітала і ходила по музею. Я пригадую, що усі книги на купах лежали. Порвано воно… А тільки воно що, оце наші ці, оті, що там жили, то перешарпували ото й рвали. А німці їх не рвали! Хлопці ж були із сіл, із Таганчі – то вони шукають картинки та й шарпають. А ми, ото з одною Сашкою, вона беременна була, було підмітаєм, щоб чисто там, де ми жили. Бо не дадуть же хліба й масла. А давали масло грам двісті з ранку й хліб, а тож варили м’ясо й возили і варили. З м’ясом варили. А там одна із села як украла кусочок м’яса, то облушпарили її і загородили, щоб не крала. Я б і так собі сиділа б, та побіжу сюди додому (до Монастирка О.А.), бо у нас був погреб бджоляний, то люди всі, оце тітки, хат десять, поскидали одежу туди все перед евакуацією. То вони, хлопці, поприходять отсюди у поток за яром по воду. А я думаю: “А чого їх так довго нема?” Коли пішла, а вони в погребі одежу всю позабирають –поперебирають. І один надів пальто моє, воно було без воротніка наче ото рубець на сорочці, то я його ніколи і не надівала, коли, дивлюся, а один із Яблунева надів його – отакі коротенькі руквчики на нього, ну нище ліктя, бо воно ж дєцьке. Я йому кажу: “Куди моє пальто надів?”, а він – “Хіба воно твоє?” “Моє!” – кажу. То він його скинув. А тоді на другий день прийшов, та забрав. Дивлюся, а воно вже на музеї…
Всі хлопці і дівчата були із села. То вони оту-то ходили по Монастирку та збирали одежу. А тоді німці як почали калашкарить їх, бо до дівчат увечері ходили кавалєри, хлопці-добровільці. У німців добровільці були ж, та у кватирку влізуть. А німці: “Щоб не ходили”. То вони з барарейкою ходять – провіряють: “Матка, в вас немає кавалєрів?” А мати кажуть: “Оце тільки КІНДЕР.” То вони й підуть собі. А як побачили вузли у хлопців, ті що з льохів понабирали у людей, і наші ж, то німці позабирали й повикидали. Кажуть: "Нащо ворували?” Ото такі були хлопці. Ото вони тільки по погребах ходили. І я не бачила, щоб німці скульптури били. Що не били, то не били. Було ото, що хлопці трогають, то німці ще й пльотки дадуть хлопцям. Є ж усякі люди і в їх, і в нас. Я ж кажу – пре книжку – шарпа, шарпа. Кажу йому: “Нащо ти взяв?” А вони на купи покидають. А як то хлопці були наверху, то вони можуть, звиняйте, й повиссикаться у книжки. Ми підемо до коменданта, та й кажемо: “Мокро.” То він тоді начне: “Хто.” – каже, “Що туалету нема?” То він їм бувало і гарапників по плечах – чи він робив, чи не робив. А тоді каже: “Ходіть у туалєт!” А воно що, наші ото хуже як, ото, німці. А комендант дуже був хороший у нас. А тоді стали хлопці тікать. Отож підуть по воду, відра поставлять і тікають. То німці тоді огородили проволокою музей, оце де ми жили.”11
Тепер повернемося ще трішечки далі в минуле окупаційне буття Тарасової гори, коли на ній не було ані колючого дроту, ані підневільно працюючих людей. Це були роки 1941, 1942, та доосінній період 1943.
“Як жили вільно при німцях, то ходили у музей люди. І батюшки ходили, і правили на могилі.”12
“Як почалась окупація, усе тут (у музеї О.А.) було те, що і до війни. Усе воно було в цельності. Тут німці були, тут був директором Лєбедко Дмитро, і воно все тут було, і робили дівчата наглядачками. Музей откритий був. Я в сорок третім годі працювала на квітках. Цвітоводом був Іван Якович Церех (це той самий чоловік, свідчення якого були подані першими у розділі “Офіційні данні” під цифровою позначкою “6” О.А.). Робила не тільки я, а нас було душ чотири, чи п’ятеро. Тільки вони робили в музеї, а їх посилали помогать квітки садить. Він (Церех), цей цвітовод був сам австрієць, він по-німецьки говорив і по-нашому. Тоді німці теплицю строїли. І от вони її стеклили, та не встигли достіклить. А ми тут на Тарасовій горі садили цвіти, то цвіти тоді були, як та княжна. Їх садили кругом, ускрізь, кругом музея, кругом пам’ятника. Усе скрізь – оце алейки, де дуби посажені, тоді ж не було дубів, по обидві сторони були грядочки і ми садили там цвіти. Аж коли, вже підходить осінь (1943 О.А.), летять чи два, чи три самольоти із красними звьоздами. Ми тоді: “Ой наші!, ой, наші!”. Уже ж ми зраділи, та давай плакать, наші вже значить ідуть. Так ми тоді після того перестали на роботу ходить.”13
Далі події розвивалися доволі напружено швидко, і вже 31 січня 1944 року німці залишили Канів, і через короткий термін на Тарасовій горі з’явилися фронтові кореспонденти, які і створили цілі цикли фотографій, котрі мусили в повній мірі показати хижацьке обличчя фашизму. Саме тоді і побачила СВІТ та фотокартка, запереченням якої і починається мій опус. Та фотографія була створена в такий спосіб: фотограф К. Лишко зайшов за колючий дріт, яким був обнесений із трьох сторін музей, і спрямувавши об’єктив через його колючки, зробив знімок-символ… Щоправда, сам фотограф дав нейтральну назву йому: “Вид могили Шевченко со стороны музея”, але з часом ідеологічні ревнивці вдрукували в те фото самотнє сонце, ігноруючи навіть природню неможливість такого місцезнаходження світила, і видавали це фото всьому світові, як істину. У всіх фотоальбомах про Тарасову гору це фото-неправда посідає цілу сторінку і має кричущий підпис: “Могила Тараса Шевченка за колючим дротом.”
Звичайно тяжко, як то кажуть, ворушити минуле, але ж слід знати, або хоча б наблизитися до граней правди, чи то, хоча б, до реальних подій, якими б вони не були. Страшний лик медузи Горгони…, і хто погляне на нього, може скам’яніти. Та поглянути треба, хоч би комусь. Інакше інші цього не знатимуть і за це можуть постраждати історичним безпораддям. Письменник Дж. Оруел неодноразово писав про те, що знищення минулого і є основна задача тоталітарного суспільства…

«Мы не хотим пощады от наших
лучших врагов, а также от тех,
кого мы любим до глубины души.
Позвольте же мне сказать вам
правду!»
Ф. Ніцше.

Передумавши весь попередній матеріал, я знову повернувся до складного питання. Ну гаразд, чи так воно тоді було чи не так, але можна припустити, що німці другої світової ніде не руйнували пам’ятників Шевченку.
“Шевченка німці знали. Бо в кімнаті сестри весів йго портрет. А у нас в хаті німці стояли. Так от вони говорили: “Шевченко – гут!” А дуже лаяли Сталіна і інших. Коли німці пішли від нас, то портрета Тараса не попортили.”14
Яким же чином солдатам і офіцерам вермахту був відомий український поет.
“На шляху, який пройшла поезія Шевченка до багатьох європейських народів, велику роль відіграла німецька мова й німецька література. Жодною іншою іноземною мовою твори Шевченка не перекладалися стільки разів, як німецькою, в жодній літературі не з’являлося стільки статей і досліджень про поета, як в німецькій”.15
Автор вищенаведених рядків Ярослава Погребенник, пояснює зацікавленість німців творчістю Шевченка тим, що творчість його наскрізь народна, глибоко національна, звичайно здатна була своєю художністю збагатити духовну скарбницю цього народу. Отож великий самобутній поет вже в середині 19-го століття, через різних перекладачів почав прививатися на німецькім терені.
Самим ходом історії німецька література збагачувалася швидше за інші, вже тому, що до 1918 р. частина України належала Австро-Угорщині (Галичина, Закарпаття, Буковина). Тут панувала офіційно німецька мова. Тоді то і з’являються перші переклади Тарасових пісень. Їх авторами були німці що жили серед українців: Обріст, Штауфе, фон Франквель та інші. На цій ниві тоді ж підвизалися і українці, що добре володіли мовою Гете, такі як О. Маковей, І. Франко, С. Шпойнаровський. І вже тоді “деякі австрійські інтерпретатори творчості Шевченка намагалися використати ім’я поета в боротьбі проти Росії”.16 Відтак звичайно цю традицію продовжили літературознавчі дослідники Німеччини часів Гітлера. Вже з 20-х років творчість Кобзаря подавалася в співзвучності із антирадянською пропагандою. Шкода що й досі не було зроблено нейтральної (безпристрасної) спроби розглянути німецьку Шевченкіану в її історико-політичному розвитку поряд із її історико-літературним. Але зараз це є ясною річчю. Адже радянське шевченкознавство все геть цілком побудоване за дедуктивним принципом, (за яким дослідник виходить із вже відомих і надійних передумов. З них він робить висновки. Кінець-кінцем це і є масштаб для всіх його висновків. Він завжди щось ідеалізує. А те, що не вкладається в його мислення, він просто відкидає.) не мало на теє так званого “моральнодозволеного” права, адже тоді відбувся б хронологічний провал в декілька нацистських років. Бо назвати повну бібліографію “НЕЛЬЗЯ!”, а сказати що її нема – не можна. Тому і сталося в нашім вітчизнянім шевченкознавстві, що “ВЕРХИ не хотели, а НИЗЫ не могли”… А втім, з приходом до влади в Німеччині фашистів інтерес до Шевченка не припиняється, а навпаки “українським поетом цікавляться, про нього пишуть німецькі публіцисти, критики, історики літератури, появляються нові переклади… проте більшість публікацій цього періоду, зокрема 30-х років, має буржуазний, тенденційний характер”.17
В цей час багато вчених виступають з шевченківською темою в різних націоналістичних виданнях Українського наукового інституту, що діяв в Берліні. Тодіж таки на сторінках різних німецьких газет виступає письменниця і дослідниця Анна-Шарлота Вуцькі з цілою низкою нових кобзаревих перекладів. За якою поспішає продовження перекладацьких і дослідницьких тенденцій шевченкіани на німецькій землі. Вивчення і перекладання Шевченка продовжується і в Австрії, але наші стовпи шевченкознавста не хочуть їх бачити, бо вони всі на думку останніх, профашистської та буржуазної орієнтації. Але в даній роботі варіативність німецькомовної шевченкіани мене не обходить. Мені важливо одне. Що німцям був таки на 1941 рік Тарас відомий. І як поет, пісні якого “…спалахували на Україні огненними язиками”18, як одного “з найсильніших політичних поетів світової літератури”19, “який будив людей до нового життя”20, “поет такої індивідуальності, який має право претендувати на всенародне значення".21 Німці знали про те, що “У піснях Шевченка – душа української землі, душа українського народу”.22 А Україна рейху потрібна була як житня частина фатерлянду, де і Шевченку віддавалося належне місце. З’являються праці з поважливим характером, що займаються спеціальними питаннями, як от стаття Олександра Поповича “ Deutsche Art im Spiegel Ukrainischer Dichtung” в “Ost-deutsche Monatshefte”, Берлін 1927, № 12, в якій головним чином мова про відношення Шевченка до німецької культури, або праця Дмитра Чижевського “Sevcenko und David Strauss („Zeitschrift für Slavische Philologie“, 1931). Цілком науковий характер має мала інформаційна книжка про Шевченка проф. Дмитра Дорошенка п. з. „Schevtschenko, der grosse ukrainische Nationaldichter“ (Берлін, 1929) і „Ukrainische Kulturberichte“, журнал, що виходить у Берліні, також присвячує щороку одне число Шевченкові.”23
Такі дані щодо Шевченкіани подавали Роман Смаль-Стоцький і Іван Дубицький у 1938 році. Тоді ж зазначали, що “Остання німецька публікація про Шевченка, це збірка статей і перекладів, яка вийшла під заголовком: “Taras Schewtschenko. Der ukrainische Nationaldichter“ (Берлін 1937 „Beitrage zur Ukrainischekunde“ зшиток ІІ)… Особливу увагу в цій публікації має для нас студія про Шевченка, яку написав професор Кенігсберського університету Карл Г. Маєр. Це перший випадок, що офіціяльна німецька наука зайнялася розслідом творчості нашого поета. Вплинув на це, крім актуалізації українського питання взагалі, ще й той факт (на який указує сам автор), що сучасне німецьке громадянство стало особливо здатним зрозуміти Шевченка, пізнавши після програної війни, „Що це значить, як великий народ, бути позбавленим волі, не бути паном у своїй власній хаті.“ Для нас ця стаття має ту вагу, що вона є висловом не тільки офіціяльної німецької науки, але одночаснонауки нової, проникнутої духом часу та побудованої на національно-соціялістичному світогляді третьої Німеччини. У статті Карла Г. Маєра немає ані трохи сухих формалістичних розслідів у дусі давніх німецьких вчених, приклонників „чистої науки“. Своє широке об’єктивне значення Шевченкової творчості автор викорстовує лише на те, щоб дати свою суб’єктивну оцінку поета, але оцінку, якої критеріїї випливають із національно організованого життя. Інакше кажучи, постать Шевченка він розглядає лише з погляду його прагматичної вартости для організації й розбудови життя нації. Також стаття Г.Шпехта „Schewnschenkos Sonderstellung in der neueren Weltliteratur“ має для нас незвичайний інтерес. Спираючись на дуже широкий порівняльний матеріал, автор в своїх міркуваннях доходить до вельми цікавого висновку, а саме, що в усіх світових літературах не має поета, який у такому високому ступені втілював би й символізував би духовність і історичну долю своєї нації, як Шевченко. Оце об’єктивне, висловлення устами чужинця, ствердження того, що є тільки суб’єктивно відчутою тезою в душі кожного українця, має для нас вартість. Тимто обидві статті (і Маєра і Шпехта) слід вважати за справжнє збагачення критичної літератури про Шевченка.”24
Я навмисно виписав цілу сторінку із передвоєнного так званого варшавського видання шевченкіани. Хай буде це інформацією для роздумів… Адже відтак стає помітним і неозброєним оком, що націонал-соціалісти визнали Тараса своїм. І це дає змогу припустити, що існувала ціла політика третього рейху щодо Кобзаря…
То чому б не зберегти музей його в Каневі під час окупації…

***
Часто мені спадає на думку, що бодай кожні політики намагались і намагаються й досі перетягти Тараса до себе і вкласти в своє прокрустове ложе. А інші під- і навколо-політики, захлинаючись слиньми вірнопідданості, стелять квітчасто-візерункові килими на теє ложе замордованому поетові.
« Все это страшно горько, страшно трудно, над все этим нельзя смеяться, и дурно делает тот, кто это делает. Но изменить факта нельзя – не следует.» Так писав давно і про іншу проблему російський філософ В.В.Розанов, але сьогодні його слова як найдужче підходять до викладеної теми і я наважуся під ними поставити й свій підпис.

Листопад 1991 р.