Вірші Валерії Богуславської

***
Господи!
А що на споді?
Тільки подув? Тільки подив?
Тільки лихо однооке
Крутить вихор на всі боки?
Я не знаю. Знати – пізно.
Все на світі плинне й різне.
І тепер яка різниця:
Всесвіт – ризниця? Різницька?

***
В тендітному горлечку стихлої амфори
Народжено срібний, непевний ще звук,
Метою замету комета з метафори,
Мов пташка на волю випорскує з рук.

Крізь ґрати вітринні – звучання невтримне
На янгольський спів спорядив камертон.
Хмаринкою в небі летючий вітрильник –
Ввижається, мариться чи лихоманиться,
Чи справді виборсується, опинається
Той, хто опиняється, весляр, за бортом?

СТОВПИ
Вищі за михалковських Степанів,
Крізь херсонські серпневі степи –
В морі марева над степами
Йдуть стовпи.

Мов прочани а чи лелеки,
Крізь мигтіння спекотне вбрід,
В Миколаїв – це недалеко –
Там їх рід.

Може, там хоч заводи – чи мощі?
Ну, принаймні, життя редут.
От і йдуть – на роботу? на прощу? –
Просто йдуть.

Виринають. Хвороба кесонна –
І задишка, й високий тиск.
Утікають з любові, з Херсона.
... Як і я колись...


ПОВІТРЯНИЙ ЗМІЙ
О, як він злітав над Лубнами,
Конверт паперовий німий,
За хвіст ледь утриманий нами,
Дівчиськами і пацанами,
Летючий повітряний змій.

Тополі присісти манили,
Сорочачим стати гніздом,
А він рвавсь кудись до Маніли,
Летючий, хоча і безкрилий,
З мотузяним довгим хвостом.

Маніла далеко. Одеса
Чи Київ не ближчі – лети!
Чи є на конверті адреса?
Тримаймо! Не знає він, де це,
Пусти – помандрує в світи.

***
Веремія віденського вальсу...
Все було – чи все лише здавалося?
Пестила пелюстками весна?
Ні, пливла сльоза неголосна.

Все минає – любе чи нелюбе,
Вигризає ожеледь беззуба.
Одболить болюче. З болячок
Одпаде короста балачок.

На звичайне в нас немає звички,
На одвічне в нас нема одмички.
Кажуть, на сім бід – один одвіт:
Одпадіння од солодких віт...


***
Віриш?
Розчахнутими навстіж очима,
Ніби в небо віконцями відчиненими,
Де ледь вловні кларнети Тичинині, –
Саме так народжується вірш.

***
Навіщо, о Боже, навіщо
Відкрилося людям найвище –
Не всім, а комусь та відкрилась
Оця невимовна двокрилість...

Ікаре, навіщо злітаєш,
Озонову дірку латаєш
Собою, розтопленим воском,
Опалюєш крила геройством?

Така його, Господи, карма,
Така Твоя, Господи, кара...
Ні, тільки над луками пара...
Тримайте у клітці Ікара!

Поранені крила – од крові –
В серветки пісень паперові...
Співати несила у клітці,
Незмога і вилетіть звідси.


НОТИ САМОТИ
Соль-вейг, смуток соло-в’їний,
Калиновий передзвін,
Присмак згірклий, присмак винний
Передчасності сивин.
До-ля сі-ре оминає...
День минає, вік минає,
Календар листки мі-няє,
Зеленіє березіль,
А тобі розрад немає.
Кошеням в душі дрімає
Слізних перлів грудка-сіль.
Фа-йна панно, безталанна,
Наче горлиця закланна –
Головою би об мур!
Є доцільніші пожертви:
Онде поміж мальв
з мольбертом,
З клаптем полотна подертим –
Катерина Білокур...

***
Звірятися звірятам зиморослим,
Намареним у вікнах за морозом;
Наміряним на всіх нам під наркозом
Бинтам доріг, розмотаним до краю –
До пекла – хто повірить, що до раю?
Змиряти втрати, як снігами трави,
Змивати не слізьми – роками – травми,
А радше ріками (одна з них – Лета,
А друга – Стикс); у них пірнання злету,
А чи падіння – що одне й те саме,
Бо що нового є під небесами?