Талант, який вибухнув у слові, вітаючись з Вічністю і Безсмертям, обрав за квадрат розкорчованої свідомості полігон власного серця. І звали його Назим Хікмет. Кожен, щирий у ділах і помислах земних, був йому братом.
Кожен, творящий світ невідцвітних істин, був йому колегою. Кожен, нена-видячий зло, підступність, бездуховність, цинізм, виродження, був йому однополчанином на барикадах сумління. Для нас, літераторів, які намагаються пізнати світ його творчості на смак і на присмак, Назим Хікмет не лише ґеніальний поет, талановитий драматург, фаховий сценарист, гострозорий публіцист, а передовсім, аристократ духу, лицар натхнення, борець за правду і людяність – людина на повен зріст у Житті і Творчості. Україна має свого Шевченка, Росія – Пушкіна, Туреччина – Назима Хікмета. Цей талант незборимого поклику був і залишається сьогодні живим факелом у слові, яке ще належить осягнути, осмислити. Його твори перекладено на мови народів світу. Його душа чиста і трепетна. Його вчинки безкомпромісні і світлоносні. Ґеній у слові, антифашист у житті, тонкий лірик, високочолий громадянин, позбавлений громадянства у рідній Туреччині, гострий розум планети натхнення, улюбленець жінок, антипод мороку і здичавіння – таким устійнився він для багатьох читачів, дослідників його творчості. Напроти мого серця Хікмет стоїть поруч з Іваном Франком, трансформуючись в „дух, що тіло рве до бою“. Син своєї доби, він до безмежності розширив канони „вільного вірша“, ввівши його в творчий обіг турецької поезії. Великий оратор і сердечний сонцепоклонник, цей „голубоокий турок“ і сьогодні – на недосяжному щаблі свідомості для тих, хто пробує взяти його в тимчасовий прокат: лжетворчість, як і фашизм, не має перспектив. Характер слова і серця Назима Хікмета ґартувався у тюремних застінках, викристалізовувався в колі друзів і однодумців. На плаху творчості покладено юність і зрілість. Чи не тому безсмертя відкрило йому свої обійми у слові, що класик зневажав тлін, посередність, святкуючи наступальність і неупередженість, як формулу у безконечності матерії буття? Член Бюро і Президії Всесвітньої Ради Миру, лауреат Міжнародної премії Миру, він був доступним у спілкуванні, щирим і сповідальним – як хліб і сіль на столі у соратника і однодумця. Вірив у месіанське покликання поезії, виступав проти рабства і колоніалізму. Ставив ребром питання особистості у світі визиску і експлуатації. Зорепад його книг осяяв свідомість багатьох, надихаючи на художню невідцвітність, гармонію, досконалість у всіх можливих проявах. Мій Назим Хікмет – без політичних нашарувань, на рубежах незглибимості, як писав інший велет у строфах, „повен сили та одваги“. Вічний прихисток великий достойник од літератури знайшов у Москві, на Новодівочому цвинтарі в червні 1963 року. Світ до кінця так і не зрозумів, кого втратив, а Туреччина повернула громадянство своєму „блудному синові“ лише 8 січня 2009 року – через 45 років після відходу у Вічність. Десь за півтора роки до цього, у Києві, на Міжнародному форумі „Євроатлантичне майбутнє України“, я мав нагоду спілкуватися з Надзвичайним і Повноважним Послом Республіки Туреччина в Україні паном Ердоганом Ішджаном. Зайшла мова про творчість Назима Хікмета. Очі дипломата сяяли. Я зрозумів: Назим Хікмет, цей безкомпромісний світоч у слові, небайдужий сьогоднішній своїй Вітчизні, яка намагається, хай навіть через стільки літ, зрозуміти круточолість його слів і сумлінь. І, звісно ж, найкращим помічником у цій справі є творчість, яка не знає кордонів.

ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Міжнародної літературної
премії імені Тараса Шевченка.