Скарби поетичної творчості


Моє знайомство з творчістю сина Татарстану (Росія), відомого поета Галімджана Латипа розпочалось з тієї миті, коли редактор відділу художньої літератури видавництва „Промінь" поетеса Наталка Нікуліна запропонувала, а було це, пригадую, здається, в 1984 році, перекласти для антології татарської поезії „Світи мені, Чулпан-зоря", яка саме готувалася до друку, добірку віршів поета, що полонив мене, як творча особистість. Лірика і героїка сусідували в нього на відстані чуттів, а душа була наповнена порухами щирості і невідцвітності. Поет і перекладач, він ішов у ногу з часом. Працюючи в царині художнього слова, був вимогливим до себе і своїх ужинків. Тепер про таких іноді можуть сказати: працював „на рівні вічних партитур", не дбаючи про славу чи безсмертя. Був, як одного разу мовив Бальзак, „скромним поденщиком пера". Ця скромність, і самобутність водночас, вилилась в книги. Їх сприйняв, зрозумів, узявши з собою в будень і свято, вибагливий читач. Особливо запитували в бібліотеках такі збірки, як „Крила", „Від усього серця", „Біля вогнища", „Син мисливця". Серед перекладацького доробку поета Галімджана Латипа – твори П. Неруди, С. Маршака, Д. Бєдного, О. Безименського. Доба кликала колег на верхотури звитяг і звершень. Його поривання у слові мали свою динаміку, свій стиль, почерк, свій зболений нерв сучасності: належали Вітчизні, хоча й не били себе в груди, засвідчуючи власну хворобливу винятковість. А засвітилась, як на мене, мистецька сутність Галімджана Латипа в його правдочолій самодостатності, в любові до читача, до слова, до святинь, до джерел і коренів Татарстану, живою клітинкою якого він був упродовж свого життя, сповненого національних і загальнолюдських гідностей.

 ЮРІЙ КИРИЧЕНКО (1954-2015)
лауреат Міжнародної літературної премії імені Тараса Шевченка


ГАЛІМДЖАН ЛАТИП

 А РІЗНІ В НИХ, ХІБА ЩО, ІМЕНА…

Народ народу
мовив навіки:
„Ніколи справжню доблесть не забути!"
Муси – нема, та ось його рядки, –
на цілий світ
їх з Моабіту чути.
Ішли вони, здолавши смерть упрах,
байраками, бараками,
серцями.
Звучали на катованих вустах,
в атаку піднімалися бійцями.
Їх правда калатальна, як набат,
в бараці не минула
жодні нари.
Їм крематорій напровістив кат,
вони ж нащадкам
світять,
як стожари.
Давно відгуркотіли вже фронти,
а горе, біль
у серці невгавають.
Із попелу встає Муса Джаліль
і віршами,
як смолоскип, палає.
При імені Муси
я бачу всіх
бійців, яких взяла навік
війна.
З одної сталі ковані вони,
а різні в них,
хіба що, – імена.


ВОГНИЩЕ

Десь далеко вогнище палає,
Росами видзвонює стерня.
До людей, яких вогонь єднає,
Підведу на гук розмов коня.
Поспішу чимдуж на вогник з ночі,
Може, друзів давніх там знайду.
Хай мені привітно глянуть в очі,
Запитають, чи далеко йду.
Ось вогонь все ближче, все чіткіше,
Віє прохолодою з ріки.
Серце осторогу ледь колише:
Раптом там не люди, а вовки…
Та вовки не розведуть багаття,
Їм природу ватри – не збагнуть.
Зважуюсь:
– Пустіть до гурту, браття…
І світає щире:
– Гостем будь!


ВСЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ З ТОБОЮ

Життя не скомпоноване обтічно,
У кожної сопілки – свій мотив.
У світ оцей прийшли ми не навічно –
Онук смаглявий діда замінив.
Дарма ховатись, як приспіє днина
За віковий відходити кордон.
І в проминущу дату ти – людина, –
Не Зевс і не міфічний Посейдон.
Життя прекрасне, доки є потреба
Кохати, ненавидіти, прощать.
У помислах пташино прагнуть неба,
Світанки в полі маковім стрічать.
Та прийде смерть і грізно запитає,
Чи захотів би повторить життя.
А що ти скажеш, коли слів – катмає,
Натомість лиш прозріння, каяття.
Чи їй поясниш всі свої тривоги? –
Вона на мудрість – мудрість висува.
Лиши про себе зайві остороги,
Всі аргументи, то, вважай, – слова…
В хвилини ці не слід панікувати,
Не викажи образу, не проси…
Згадай слова, яких учила мати:
„Май гідність – гордо голову неси…"
Віддай землі свою останню шану –
За мужність, за красу, за хліб і сіль.
За щастя відчувати до остану,
Що слід твій не розвіє заметіль.
В останню путь нічого брать не треба:
Ні птахів, ні коханої, ні нив,
Ні дзвону ніжнозоряного неба,
Який тебе з дитинства полонив.
Все на землі лиши: любов гарячу,
Народжених дітей, бузок в росі,
Всесильну правду, істину всезрячу,
Жоржину в несивіючій косі.
Усе з тобою, земле, залишаю,
Чому імення сонячне – життя, –
Нічого в дальній сховок не ладнаю:
Ні співчуття, ні сліз, ні каяття.
Хай все – тобі! Образ – не пам’ятаю,
Пробач і ти, як в чомусь завинив.
У світ людей любистком завітаю –
В дитинстві босім так його любив…
Ти нам найперша мати, земле сива,
Вміщаєш все, чим кожен спрагло жив.
Була великодушна, незрадлива,
Оберігала від громів і злив.
Ти наділила нас усіх судьбою,
В цю мить ще дужче любимо тебе.
Й, відходячи, не візьмемо з собою
Ні рідний степ, ні небо голубе.



ОЧІ

Які красиві очі у людей!
Їх дивотворчі гами – незбагненні…
В них радощі і клопоти щоденні,
Напитись неба можна із очей.
В них моря незглибима таїна,
Небес весняних молода грозовість.
Дівочі очі – незбагненна повість,
Жага, яку не втамувать сповна.
А іноді, як блискавка з-під брів,
Сяйнуть вони в передчуванні бурі.
Грайливі, як прибій, нараз – похмурі,
Хто в поле зору їх попав – згорів.
Є очі, в котрих ночі чорнота,
Два полюси великого магніту.
В них ніжність нерозгадана сповита,
Страшний їх крик, коли мовчать вуста.
Є очі, що врятують із води,
Що із пожежі винесуть на крилах.
Я щастя мав такі зустріти, мила,
Забудеш їх – не обминуть біди…
Є очі, що Вітчизну вчать любить,
Від горя вбережуть в тяжку годину.
Їх доброта і щирість – доньці й сину,
Снага краси в очах тих струменить.
Вони здолають ворога в бою,
Віднайдуть шлях до неньчиної хати.
Не вміють підлість очі ці прощати,
Любов не зрадять в смерті на краю.
Не розлюбить очей, у котрих – грім,
Їм не страшні обмови і розлука.
Невідворотні, як стріла із лука,
На роздоріжжі щебетнім моїм.

Переклав з татарської ЮРІЙ КИРИЧЕНКО