Никола Вапцаров
 ПІСНЯ ПРО ЛЮДИНУ

Переклад з болгарської Любові Цай 


Ми
      з пані банальні
                        знімали розмови:
«Людина і час» – про це знову.

А пані сердита, ногами тупоче –
нервує, ба й хлипа
                       потроху.
Нестримним словесним потоком
                                     лопоче
мені про сучасну
                      епоху.

До неї звертаюся чемно: – Стривайте!..
А пані несила мовчати:
– Людину ненавиджу я!
                           Й не вмовляйте
І годі її захищати!

Про те, як один
                   вбив сокирою брата,
читати мені довелося.
Змив руки –
                 й до церкви за прощею.
Кату
прощення? Не втямлю і досі.

Збентежився я, сторопів. Розумію:
накульгую
            трохи
                    в теорії,
і вирішив тихо,
                 без люті,
                           як вмію,
таку оповісти історію. –

Це сталось в селі (називають Могила).
Був батько
               грошей приховав.
Про те син дізнався,
                       забрав їх над силу
і вбивцею батьковим став.

За місяць вже,
                  може й скоріше – не знаю,
над злодієм суд – то нехай.
Суд – справа серйозна,
                          я вам нагадаю.
А вирок – до страти і край!

Злочинця – до вежі,
                       тепер він за дротом
сидіти за злочин свій мав.
Людей
        у холодній
                     він стрінув і згодом
л ю д и н о ю
                 став.

Не знаю,
            якої він був уже вдачі,
Від щедрої долі
                 здобувши,
про жереб свій
                все зрозумів він неначе,
якоїсь там пісні зачувши.

Пояснював потім:
                  «Я зло заподіяв,
вже й плаче мотузка
                       за мною.
Тут думав, як вижить,
                        про більше
                                     й не мріяв... –
тепер накладу головою.
Чекаєш ти, наче в різниці
                             скотина
ножа й позираєш
                   тривожно.
Ех,
   гірко на світі
                 ведеться людині!
А мо’, по-інакшому можна...»

Тоді він заспівував
пісні своєї,
заспівував бавно і тихо.
Ввижалася
             доля щаслива від неї,
і наче
       відходило
                  лихо...

У коридорі
           тихо говорять.
Тиша гнітюча. Стій.
Хтось відтулив потихесеньку двері.
Море людей. Вартовий.
З натовпу мовили
до вартового
боязко й глухо:
                 «Ставай!»
В стінах сирих
                серед люду тривога
схлюпувала через край.

В камері вволю
                 на полу про долю
він думав... До смерті
вже звик.
Лоба спітнілого втер мимоволі
і зиркнув очима,
                  мов бик.

Та мало-помалу
                 уняла людина,
що смерть не минеш...
                         Поміж тим
одразу й розтанула
                     в серці льодина.
– Що вдієш тут? – мовив.
                            –Ходім.

Пішов він. За ним
                   конвоїри з темниці,
що бачили страху межу.
Промовив солдат:
                  «Це миттєво скінчиться...
Ну, скочив ти, брате, скажу.»

У коридорі
            тихо говорять.
Морок кутками снує.
Вийшли до двору –
                   світатиме скоро,
день вже новий настає.
Неначе дивився востаннє,
                             як зрання
у ріднім зоріло краю,
про власну він думав
     про волю
               і долю,
                       безоку,
                              жорстоку
                                         свою.

«Кінець. На мотузці
                     висітиму, звісно...
Без мене чи буде
                   ясний
світ Божий? – Життя буде кращим
                                    за пісню
Миліше за день весняний...»
Про пісню згадав
                  і подумав: не лячно.
В очах його пломінь заграв.
Всміхувся він тепло, відверто і
                                  вдячно,
Рвонувся і враз заспівав.

Гадаєте, що
               істеричній людині
пристало поводитись так?
Як хочете, пані, міркуйте,
                           а нині
не згоджуся з вами ніяк.
А він спокійнісінько, слово
                              по слову
упевнено пісню співав.
Хтось з жахом дививсь
                         на сердешного знову,
хтось страшко на це споглядав.

Здригнулася ницо
                   жахлива темниця,
і морок розвіявся враз.
Зачувши цю пісню, у небі зірниці
всі «Браво!» кричали
                       в цей час.
А далі все ясно. Огорнуто
                             вправно
мотузкою шию –
                   і смерть.
А пісня, затиснута
в горлі кривавім,
весь простір заповнила вщерть.

Читачу, вже край мого оповідання.
Яка б твоя думка була?
До сліз удалася збентежена
                                 пані
й кричати вона почала.
«Нестерпно вже слухати
                           жах цей невпинний! –
Ви бачили те все – ганьба!»...
До чого тут жах?! –
                    Це співала людина. –
А це не прекрасно хіба?

***

Оригінал



Никола Вапцаров ПЕСЕН ЗА ЧОВЕКА


Ние спориме
              двама със дама
                                на тема:
«Човекът във новото време».

А дамата сопната, знаете –
тропа, нервира се,
                    даже проплаква.
Залива ме с кални потоци
                              от ропот
и град от словесна
                     атака.

– Почакайте – казвам, – почакайте, нека… –
Но тя ме прекъсва сърдито:
– Ах, моля, запрете!
                      Аз мразя човека.
Не струва той вашта защита.

Аз четох как някой
                      насякъл с секира,
насякъл сам брат си, човека.
Измил се,
          на черква отишъл
                              подире
и… после му станало леко. –

Смутено потръпнах. И стана ми тежко.
Но аз
       понакуцвам
                     в теория
и рекох полека,
               без злоба,
                           човешки,
да пробвам със тази история. –

Тя, случката, станала в село Могила.
Бащата бил скътал
                      пари.
Синът ги подушил,
                    вземал ги насила
и после баща си затрил.

Но в месец, или пък
                     във седмица само
властта го открила и… съд.
Ала във съдът
                не потупват по рамото,
а го осъждат на смърт.

Отвели тогава злодея
                        злосторен,
затворили този субект.
Но
    във затвора
                   попаднал на хора
и станал
          ч о в е к.

Не зная с каква е
                    закваса заквасен,
не зная и как е
                  замесен,
но своята участ
                   от книга по-ясна
му станала с някаква песен.

И после разправял:
                    «Брей, как се обърках
и ето ти тебе
              бесило.
Не стига ти хлеба,
                   залитнеш
                             от мъка
и стъпиш в погрешност на гнило.
И чакаш така като скот
                          в скотобойна,
въртиш се, в очите ти –
                           ножа.
Ех, лошо,
           ех, лошо
                      светът е устроен!
А може, по-иначе може…»

Тогава запявал той
своята песен,
запявал я бавно и тихо.
Пред него живота
                   изплаввал чудесен –
и после
         заспивал
                   усмихнат…

Но в коридора
               тихо говорят.
Сетне секунда покой.
Някой полека вратата отворил. –
Хора. Зад тях часовой.
Някой от групата,
плахо и глухо,
казал му:
          «Хайде, стани».
Гледали хората
                тъпо и кухо
сивите, влажни стени.

Онзи в леглото
                 разбрал, че живота
е свършен за него,
и в миг
скочил, избърсал потта от челото
и гледал с див поглед
                       на бик.

Но лека-полека
               човека се сетил –
страхът е без полза,
                     ще мре.
И някак в душата му
                   станало светло.
– Да тръгнем ли? – казал.
                          – Добре.

Той тръгнал. След него
                      те тръгнали също
и чувствали някакъв хлад.
Войникът си казал:
                  «Веднъж да се свърши…
Загазил си здравата, брат.»

Във коридора
               тихо говорят.
Мрак се в ъглите таи.
Слезнали после на двора,
                               а горе
вече зората блести.
Човекът погледнал зората,
                           в която
се къпела с блясък звезда,
и мислел за своята
      тежка,
            човешка,
                      жестока,
                             безока
                                   съдба.

«Тя – моята – свърши…
                    Ще висна обесен.
Но белким се свършва
                       със мен?
Животът ще дойде по-хубав
                            от песен,
по-хубав от пролетен ден…»
Споменал за песен
                   и нещо се сетил.
В очите му пламък цъфтял.
Усмихнал се топло, широко и
                                светло,
отдръпнал се, после запял.

Как мислите, може би
                       тука се крие
един истеричен комплекс?
Мислете тъй както си щете,
                               но вие
грешите, приятелко, днес. –
Човекът спокойно, тъй – дума
                             след дума
и твърдо редил песента.
Онези го гледали
                  с поглед безумен,
онези го гледали с страх.

Дори и затвора
                треперел позорно,
и мрака ударил на бег.
Усмихнати чули звездите отгоре
и викнали:
           «Браво, човек!»
Нататък е ясно. Въжето
                          изкусно
през шията, после –
                      смъртта.
Но там в разкривените,
в сините устни
напирала пак песента.

И тука започва развръзката, значи.
Как мислиш, читателю, ти? –
Тя, бедната дама, започна
                            да плаче,
започна във транс да крещи:
«Ужасно! Ужасно! – Разказвате,
                                  сякаш
като че там сте били!»…
Какъв ти тук ужас?! –
                        Той пеел човека. –
Това е прекрасно, нали?