Допоки ти в Парижі...

Юлія

СТИРКІНА

* * *

Життя екватор перейшло,
і на порозі тиша,
і ніби майже все було,
та не було – Парижу.
"Гюго, Марго, Дюма, Піаф" –
таємні намовляння
із "er" французьким проспівав –
і вже відчув кохання.
Він, певно, зовсім не такий,
як у книжках і піснях:
летять століття і роки,
все змінюється, звісно,
але триває вічне щось,
всевладне і звабливе,
у кам'яних пелюстках площ,
в химерах хворобливих...
Казки замріяних сердець,
кохання чисті ноти
існують всюди і ніде,
їм не важливо, хто ти...
Вони насіються й ростуть
навічно і наріжно,
їм все одно, чи там чи тут,
в Полтаві чи в Парижі.
Та сама Luna в небесах
підморгує крізь віти,
закоханим співає птах,
поети, наче діти...
Якщо ти любиш шансоньє
і п'єш пісні і вірші,
не сумнівайся, так і є -
ти дійсно у Парижі.
Якщо тобі весь світ, мов вірш,
що хтось до тебе пише,
і тільки так, не менш, не більш –
ти мешкаєш в Парижі.
Як сходить сонце у тобі,
закохане і ніжне,
відкинь всі сумніви – люби,
допоки ти в Парижі...

_______________

* * *

Экватор жизни позади,
и тишина всё ближе,
всего хватало в эти дни,
но не было Парижа.
«Гюго, Марго, Пиаф, Мольер» –
во флёре нежной страсти,
с французским «er» о чувствах спел –
и у любви во власти.
Да, он, конечно, не такой,
прочитанный, пропетый,
текут столетия рекой
и исчезают в Лете.
Но что-то вечное звучит
манящим камертоном
средь площадей его ночных,
химерам вторя cонным…
И сказки трепетных сердец,
любви волшебной ноты
живут повсюду и нигде,
и им не важно кто ты…
Они рождаются, растут
навеки, выше, выше,
им всё равно, ты там, иль тут,
в Полтаве ли, в Париже…
И та же Lúna в небесах,
манящая сквозь ветви,
поёт влюблённым вещий птах,
поэты, словно дети…
И если любишь шансонье,
стихом и песней дышишь,
не сомневайся, так и есть –
ты в городе Париже.
И если мир звучит стихом,
что для тебя лишь пишут,
не думай больше о пустом –
твой дом стоит в Париже…
И если солнечный рассвет
в твоей душе всё ближе,
скажи своим сомненьям «нет» –
люби, пока в Париже…