Анатолій Кичинський

Малесенька, малюсінька, манюнька,
Одним одна, самісенька-сама,
На яблуньці розкрила дзьобик брунька,
А навкруги – куди не глянь – зима.
Така стоїть у світі холоднеча!
Такі сніги!.. А брунька – за своє:
Лишень розкрила дзьобик – і щебече,
Витьохкує, цвірінькає, кує.
Та все про те, що літо – недалечко.
Про те, що дзьобик – це іще не все:
Крім нього, в неї ж є ще і гніздечко,
В якому вона яблучко знесе…

* * *

Заплющу очі – все як наяву,
Розплющу очи – все як сон, в якому
Не так, як сподівалося, живу:
Де крапка необхідна, ставлю кому,
І речення продовжується, - де
Його скінчити, щоб нове почати,
Ніяк невтямлю, а життя іде, Вже почина його не вистачати
На сумніви, на те, щоб хоч на мить
Переконатись, що душа не спить,
Що в неї очі – як завжди, недремні,
Що всі її тривоги – недаремні.

Павел Кашаев

Малюсенькая, в тоненькой сорочке,
Совсем одна, на целый свет - сама,
На яблоньке раскрыла клювик почка,
Ну а вокруг - куда ни глянь - зима.
Пушистый снег укрыл деревьев плечи…
Такой мороз!.. А почка - за свое:
Раскрыла острый клювик и щебечет,
Высвистывает, радостно кует.
И все о том, что снова будет лето,
А острый клювик - далеко не все,-
Есть золотое гнездышко на ветке,
В котором она яблочко снесет…

* * *

Глаза закрою - все, как наяву,
Глаза открою - все, как сон впустую.
Мне кажется, что я не так живу
И вместо точки ставлю запятую.
И строчка продолжается… Вот - вот
Ее закончу, чтоб другую править…
А жизнь, как жизнь, она вперед идет,
Но невозможно даже миг прибавить,
Чтобы понять, к желанному спеша
И самому себе сказать в итоге:
На лучшее надеется душа
И не напрасны все ее тревоги.