Сергій
 ДУНЄВ

* * *

Я йду місточком. Вузько.
Дві дощечки – і все.
Ні билець, ні мотузки –
Іду, як Бог несе.

Два береги. Я – поміж.
Внизу ріка тече.
Лиш сам собі я – поміч
І – трішки – доля ще.

Як дошки заскрипіли,
Спини ходу стрімку.
Там щастя, говорили,
На тому бережку.

Лишилося не дуже.
Та засторога є:
Ця переправа, друже, –
Життя… Життя твоє!

* * *

Як планки в дряхлому паркані,
Розсуну дні, в яких живу,
Й подамсь від хворі та страждання – 
В осінню тишу гайову.

В її покоях поріділих,
На листі й плівках крижаних,
Забуду все, щò наболіло,
Щò перехоплювало дих.

Лише в гаю, у тиші світлій,
Душа лікується й бринить.
Пройдусь по стежці заповітній
Й сил наберуся – далі жить.

* * *

Можна сховатись у нірку гарненько
Й жити та скніти собі потихеньку.
Можна і в погріб, притиснувши ляду,
Ще й приладнавши туди барикаду,
І на віконниці вìкна закрить.
Можна – від світу себе відділúть.
Можна забитись в куток, як хробак,
Щастя крихкеньке сховати в кулак.
Можна створити таке майбуття…
Тільки чи гідне подібне життя?

_____________________________________
© Переклад з російської Михайла Лєцкіна

* * *

Иду. Мосточек узкий –

В две досочки всего.

Перил нет, нет мотузки –

Нет, в общем, ничего.

Два берега. Я – между.

Вниз глянешь – просто жуть!

На Бога лишь надежда

Да на судьбу чуть-чуть.

Коль доски заходили,

Шаг придержи, постой.

Там счастье, говорили, –

На стороне на той.

Совсем немного, право,

Осталось. Удержись!

Ведь эта переправа –

Твоя, голубчик, жизнь.

* * *

Как планки в стареньком заборе,

Раздвину дни и улизну

От всех страданий, дрязг и хвори –

В осенней рощи тишину.

В её пределах поределых,

Шурша листвой, хрустя ледком,

Забуду то, что наболело,

Стояло в горле, точно ком.

Лишь тишиной лесной и светом

Возможно душу исцелить.

Пройдусь по тропочкам заветным,

Чтоб сил набраться – дальше жить.

* * * 

.

Можно, конечно, спрятаться в норку, 

Жить-поживать себе втихомолку. 

Можно, конечно, забраться поглубже, 

Забаррикадировать двери к тому же, 

Окна зашторить и ставни закрыть. 

Можно – от мира себя оградить. 

В тёплом укромном своём закутке 

Зыбкое счастье держать в кулаке. 

Можно, конечно, да только, скажи, 

Будет ли это достойная жизнь? 

_______________
© Сергей Дунев