Отчий дом... Сергей Кузнецов

Кузнецов Сергей Александрович (1959 г.р.), г. Миргород, Украина
(перевод с украинского Николая Дика, г. Азов)

Відчай художника

Сьогодні знову я упав у відчай,
Сховався знову від усіх людей.
Не уляглися фарби мальовничо!
Нема наснаги, і нема ідей.

Не підкорились фарби проти ночі.
Вони - чарівні, я ж - не чарівник.
Вони зі мною бавились досхочу,
Допоки настрій в розпачі не зник.

Чого ж такі Ви, фарби, неслухняні?
А, може, я образив Вас колись?
Ось пензлі є, і є полотна льняні.
А фарб нема – хоч плач, а хоч молись!

Я попитаю волі у Природи,
Я попрошу свободи у Вітрів.
Тієї лише хочу нагороди,
Щоб наказати фарбам стати в стрій.

Ні, наказати їм уже не зможу,
А зможу тільки знову попросить -
Я хочу відчувати фарби, Боже,
Неначе чути їхні голоси.
      ***

   Отчаяние художника

Сегодня вновь в отчаянье завис я,
Ушёл в себя и скрылся от людей.
Не уложиться краскам живописно!
Нет прежних сил, тем более идей.

Не покорились краски этой ночью.
Они – волшебны, я ж не чародей.
Они со мной играли, между прочим,
Да так, что сник от этаких затей.

Зачем Вы, краски, нынче не со мною?
А может Вас обидел мой каприз?
И кисти есть, и полотно льняное,
А красок нет, хоть плачь или молись.

Я попрошу свободы у Природы,
Я попрошу размаха у Ветров.
Хочу одной награды небосвода,
Чтоб встали краски по приказу в строй.

Нет, приказать душа уже не сможет,
Лишь обратиться с просьбой к небесам -
Я краски чувствовать хочу, о Боже,
Как будто слышать их же голоса.
         ***

Ліні Костенко
Лине Васильевне Костенко, украинской поэтессе.

Ну, що сказать? Чи справді я поет?
Про те пишу, що справді є болючим?
Чи, так собі, словесний пірует,
Пишу щось просто так, тому що скучив?

Чи, може, легко так співаю, як птахи?
Незлим струмочком тиха мова лине?
А може, краще про гріхи? Бо ж є гріхи!
Ну, може так, як у Костенко Ліни…

Віршем прилизаним не зрушиш ні на крок,
Не буде спокійніше для сумління.
А може, все ж натиснуть на курок,
Щоб забриніло так, як у Костенко Ліни?

Не завжди все солодке – є й гірке.
Я не гончар, ваять не вмію з глини .
Але хотів би виліпить таке,
Щоб навіки, як у Костенко Ліни.

Поет співає правду, хоч ти ріж,
Хоч знає, що колись загине.
Бо краще все ж - „по лезу босоніж”-
Кричати вголос, як Костенко Ліна!
***

Лине Васильевне Костенко, украинской поэтессе

Ну, что сказать? Я истинный поэт?
О том пишу, что побуждают муки?
Иль, так себе, словесный пируэт,
Пишу пустяк бессмысленный от скуки?

А может быть пою я птичью песнь?
И речь стекает ручейком незримо?
А, может, про грехи? Грехи-то есть!
Ну, может так, как у Костенко Лины…

Стихом простым не сделаешь шажок,
Не станет совесть от него невинней.
А может, всё же надавить курок,
Чтоб зазвенел, как у Костенко Лины.

Не сладко всё, есть горький непокой.
Я не гончар, ваять не смог из глины.
Но стих желал бы вылепить такой,
Чтоб на века, как у Костенко Лины.

Поэт – он правду «режет» прямиком,
Хоть знает, что когда-нибудь погибнет.
«По лезвию ступая босиком»,
Кричу, пою я – как Костенко Лина.
***

Батьківський дім

Мій батько встиг зробити на землі
Все те, що чоловіку треба -
Будинок затишний, і я на його тлі,
І дуб кремезний підпирає небо.

Той дуб при хаті пильно поглядає,
Як вартовий на чатах з висоти,
А восени він жовтий лист скидає.
То, нібито, з минулого листи.

Батьківська хата – рідная домівка,
І старий дуб, що має добру душу.
Є щось в житті дорожче за готівку,
Що й я онукам передати мушу.
***

Отчий дом

Всё то, что должен истиный мужчина,
Отец успел мой сделать на земле -
И дуб до неба расправляет спину,
Уютный дом, и я в его тепле.

Тот дуб за домом строго наблюдает,
Как часовой с небесной высоты,
А жёлтый лист под осень опадает,
то мне письмо из прошлого летит.

Мой отчий дом – пристанище родное,
И дуб старинный сердца благодать.
Есть что-то в жизни самое святое,
Что я обязан внукам передать.
***