Лариса Оленина
 Переводы из О.Мандельштама
 
*   *  *
Збережи мою мову навiк за присмаки диму й недолi,
За смолу кругового терпцю, та за дьоготь сумлiнних трудiв.
Так вода в новгородських криницях вбирає солодкої смолi,
Щоб рiздвяної зiрки всi сiм плавникiв вiддзеркалить водi.
 
От за це, батько мiй, друже мiй, помiчник мiй брутальний,
Я – невизнаний брат, вiдщепенець – чужак поготiв –
Побудую цямрини такiї дремучi i вальнi,
Щоб туди татарва опускала князiв на баддi.
 
Лиш любили б мене тi льодовiї плахи неситi!
Як, нацiлившись в смерть, скраклi влiт зашибають в саду,
Я залiзну сорочку вiзьмусь все життя проносити
Й для петрiвської страти в бору сокирище знайду.
                                     
ТRISTIA
Я осягнув науку розлучання
В жалю простоволосих нарiкань.
Жують воли, триває дожидання,
В вiгiлiях майданних час прощань,
Й шаную звичай пiвнячої ночi,
Як пiд вагою шляхових нестач,
Дивилсь вдаль заплаканiї очi,
I в наспiв муз вплiтавсь жiночий плач.
 
Хто може знать при словi – розлучання,
Яких розлук чекать в прийдешнiх днях,
Що пiвняче пророчить погукання,
Подеколи   акрополь у вогнях.
Стрiчаючи новi життєвi шати,
Чому, як кволо вiл жує в сiнях,
Б΄є крилами прийдешнього глашатай,
Ранковий пiвень на мiських стiнах?
 
Менi прядiння любе звичним рухом:
Снується човник, нитка повиса,
Дивись, назустрiч лебедячим пухом
Вже вибiгає Делiя  боса!
О, нашого життя хибка основа,
Ач як мiзернi радостi слова!
Все вже було i вернеться iзнову.
Лиш сладкiсть впiзнавання ще нова.
 
*   *  *
Хай буде так: фiгурка прозiрчаста
На глейовiй тарелi ледь видна,
I дiвчина, як вивiрка розпласта,
Над нею ворожити почина.
 
Поза вiльнiсть небувалу
Добре марить при свiчi.
– На почин тебе б дiстало, –
Вiрнicть плакала вночi. 
 
– Самохiть свою корону  
Доручаю лиш тобi,
Щоб свободi, як закону,
Ти скорився далебi…
 
– Обручений, як закону,
Волi я , i поготiв
Не знiму твою корону
До своïх останнiх днiв.
 
Нам чи, просторiнь пiзнавши,
Приреченим умирать,
Сталiсть й вiрнiсть чуять завше,
Чи за ними жалкувать!
 
*   *  *
О, як замало ми вiдвертi
I забуваемо пiдчас,
Що дiтьми в близькостi до смертi,
Анiж як зрiлiсть прийме нас.
 
Ще тягне з блюдечка образу
Вiдiрване вiд снiв дитя,
А я назаважди i вiдразу
В самотностi серед буття.
 
Не хочу рибою поснути
В глибокому зомлiннi вод.
I сам я вибираю пута
Своїх страждань, своїх турбот.
 
*  *  *
Не зрiвнюй: вiн з живих такий один.
З якимсь ласкавим переляком
Я згоджувався з рiвнiстю рiвнин,
Й хворiв вiд кола неба всяко.
 
I я волав повiтрю, як слузi,
Вiстей та послуг сповнений чекання,
Збирався в путь i плавав по дузi
Не втiленного в дiйснiсть мандрування.
 
Де бiльш небес, отам блукать би я волiв –
Але затримують зажури несказаннi
Межи ще молодих воронезьких холмiв
Подаль вселюдських, що яснiють у Тосканi.
 
Не зрiвнюй: вiн з живих такий один.
З якимсь ласкавим переляком
Я згоджувався з рiвнiстю рiвнин,
Й хворiв вiд кола неба всяко.
 
I я волав повiтрю, як слузi,
Вiстей та послуг сповнений чекання,
Збирався в путь i плавав по дузi
Не втiленного в дiйснiсть мандрування.
 
Де бiльш небес, отам блукать би я волiв –
Але затримують зажури несказаннi
Межи ще молодих воронезьких холмiв
Подаль вселюдських, що яснiють у Тосканi.