На перекрёстке вечности и дня

Ліна

Костенко

Ти – Шіва. Ти – індуське божество...

Ти – Шіва. Ти – індуське божество
Твої реальні обриси двояться.
Боюсь на Тебе подивитись, бо
таких очей не можна не бояться.
Душа шукає слів, як молитов.
До синіх вікон туляться дерева.
О, ця побожність, схожа на любов,
очей повільних ласка мигдалева!
А очі ближніх – зведені курки,
і душі в нас беззахисні, як тири.
Ти думаєш, у Тебе дві руки,
а в Тебе дві, і ще, крім них, чотири.
У Хмарах Кабінетної Нудьги
вони з надпліччя виростають хижо
і відпливають бронзою жаги
і сріблом заворожених наближень.
Повзе гадюка в чорний телефон.
Мигтять людей столикі дублікати.
А я стою. І це мій марафон –
самій від себе безвісти тікати.
Ми розмовляєм сухо недарма,
Такі чужі. А ти при всіх натомість
незрима обнімаєш чотирма
мою незриму світлу непритомність.
І дві мене, прозорі від безсонь,
на перехресті вічності й вівторка,
стоять під тінню бронзових долонь,
одна – Твоя, а друга – недоторка.

Ты − Шива. Ты − индус. Ты − божество...

Ты – Шива. Ты – индус. Ты – божество.
Твои черты реальные двоятся.
Я избегаю взгляда Твоего.
Подобных глаз возможно ль не бояться?
Душа моя в молитвах ищет слов.
Деревья к окнам клонятся печально.
Как набожность похожа на любовь,
Как медлит ласка глаз твоих миндальных.
Глаза людей – взведённые курки,
А души наши, как мишени в тире.
Ты думаешь, две у тебя руки, –
Их две, но кроме них ещё четыре.
В тумане кабинетной скуки вдруг
Они из плеч так хищно вырастают.
Какая жажда в бронзе этих рук –
То близятся они, то отступают.
Ползёт гадюка в чёрный телефон,
Мелькают сотни лиц перед глазами.
А я стою. Таков мой марафон –
Прочь от самой себя бежать часами.
Сух разговор наш – я осознаю,
Что мы чужие, но для всех незримо,
Эфирность, бессознательность мою
Ты обнимаешь четырьмя своими.
На перекрёстке вечности и дня
Стоят под тенью бронзового бога,
Прозрачны от бессонниц, две меня.
Одна – Твоя, другая – недотрога.