Лина
КОСТЕНКО

* * *

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

а розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли міражі.

І як ми будем,  як тепер ми будем?! –

такі вже рідні і такі чужі.

Це казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

воно лишилось на усе життя.

* * *

Я Вами отболела – исцелилась.

Всё миновалось, как бредовый сон.

Любовь подкралась тихо, как Далила,

а разум спал – доверчивый Самсон.

Пора прощаться. Наступили будни.

На белых окнах мерзнут миражи.

И как мы будем, как теперь мы будем?! –

ещё родные – представлять чужих.

Та сказка дней – она была недолгою.

Тот светлый сон – как сквозь песок вода.

И лишь сиянье над моею долею! –

оно осталось, видно, навсегда.

______________________________________

* * *

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.

А може, власне, і не в тому справа.

А головне, що десь вдалечині

є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Мою душа й від цього вже світає.

* * *

Увидимся мы с Вами или нет –

не ведаю. И так ли это важно?

А главное, что в суете сует

остались Вы неутолённой  жаждой.

Чужое счастье – мне ли предпочесть?

Звук отзвука туда не долетает.

О Вас печалюсь. Знаю, что Вы есть.

Душа уже от этого светает.

______________________________________

* * *

Найнезабутніше з облич,

таке єдине, Боже, Боже!

Не плач, не муч його, не клич.

Він не обізветься. Не може.

Там ні печалі, ані сліз.

Ні дня, ні вечора, ні рання.

Його нема ніде. Він скрізь,

вже в остаточній формі існування.

* * *

Твое ли позабыть лицо? –

единственное – Боже, Боже!

Вотще стенаний колесо.

Не отзовется он. Не может.

В той беспредельной пустоте

ни счастья боле,  ни страданья.

Его уж нету. Он везде –

в одной из форм существованья.

______________________________________

* * *

Прийомний син барона був баран,

що набирався лоску при лакузах.

Альковний кіт, кадрильний ветеран,

типовий фат в обтягнутих рейтузах.

Ну що він міг? Сказати комплімент.

Посмакувати пошлий анекдотик.

Продутись в карти, вибрати момент

і спромогтися на двозначний дотеп.

Страшна душа, як озеро Лох-Несс.

Не вписана в небесну партитуру.

І хто б він був без Пушкіна, Дантес?

А так він теж ввійшов в літературу.

* * *

Приёмный сын барона был баран,

и лоску набирался лишь при слугах.

Альковный кот, кадрильный ветеран,

типичный фат – вот все его «заслуги».

Ну что он мог? Ну, выдать комплимент.

Ну, анекдот посмаковать бульварный.

Продуться в карты, улучить момент

и разродиться шуткой будуарной.

Душа страшна, как озеро Лох-Нес.

В небесную – куда ей?! – партитуру.

И кто б он был без Пушкина, Дантес?

А так – за ним – вошёл в литературу.

______________________________________

* * *

Той любить Фанні Брон, той любить Беатріче.

Лауру, Ганську або Наталі.

Коштовні імена на бархаті сторіччя!

Немеркнучі зірки на обріях землі!

О, скільки взято нот і списано паперу!

Шкода, як орел не держиться чола.

Коли безсмертя впало на Ликеру,

вона якраз по бублики ішла.

* * *

Тот любит Фанни Брон, тот любит Беатриче.

Лауру, Ганскую иль Натали.

Сияют имена, что Гений возвеличил,

на бархате веков, как солнца хризолит.

Холста, бумаги, нот – изведено без меры!

Жаль, коли ореол не держится чела.

Когда бессмертье пало на Ликеру,

она как раз за бубликами шла.

______________________________________
 © Перевод с украинского Евгения Пугачёва