Перевод

Николая Тютюнника

(с украинского языка)

ЦАВЕТ ТАНЕМ

(Из Лины Костенко)  

Сгорели их жилища, покрылись слоем пыли.

Бредут, бредут беглянки, в тревоге и тоске.

И чтоб язык родной свой их дети не забыли,

Им буковки выводят армянки на песке.

А ветер, ветер, ветер!..

Какой колючий ветер!..

Обугливает лица, а путь далек лежит.

Лишь выведешь то слово, что всех родней на свете,

А слово-то без корня, покатится, сбежит.

И где-то там, в пустыне, съедят его верблюды.

Забудут его дети и вырастут немы.

Бредут, бредут беглянки…

Бредут бездомны люди…

Не крыша, а букварь  их им бередит умы!

Сгорели все их храмы. Мужчины их убиты.

Колокола надежды укрыл волной Севан.

О, как им жить, скажите?! На том кровопролитье

Не месяц в небе всходит − турецкий ятаган.

А ветер, ветер, ветер!..

Горят лицо и руки!..

Но как-то надо людям свой алфавит спасать!

Хоть некогда писать им те маленькие буквы.

И нечем им писать их. И не на чем писать.

И только на привале, когда спокойно, вроде,

Покуда в свои тачки армянки не впряглись,

Те буковки армянские, как стебельки, выводят,

Слезами поливают, и буквы принялись.

В песках пустили корни, − а ветер, ветер, ветер…

Бредут, бредут беглянки, в тревоге и тоске.

И следом, по пустыне,

Те стебелечки литер,

Как травы, прорастают в пылающем песке.

Их топчут вражьи кони, и глушат их бурьяны,

Но прорастут те буквы  в легенды по весне.

«Цавет танем!» − прощаясь, так говорят армяне.

Беру твои страданья. Они теперь во мне.

Оригинал

 Ліна Костенко 

 ЦАВЕТ ТАНЕМ 

 Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,

 Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
 Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
 їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..
 Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
 Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
 а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
 Забудуть його діти, і виростуть німі.
 Бредуть, бредуть вигнанці...
 бредуть бездомні люди...
 Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
 Втонули їхні дзвони у озері Севан.
 О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
 не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..
 Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
 Нема коли писати отих маленьких літер.
 Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
 коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
 Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
 і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..
 Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
 А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,
 Як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
 А букви проростають в легенди і пісні.
 «Цавет танем!»-– як кажуть,
 прощаючись, вірмени.
 Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.