Эмилия

ПЕСОЧИНА

ЗАКАТНАЯ ИСТОРИЯ

Влюбиться на старости лет –
Какая смешная идея!
Влюбиться? На старости лет?!
В седого четырежды деда?

Влюбиться до грёз и до слёз,
Мечтая тревожно и сладко,
И думать, что это всерьёз?
Да что ж ты за дурочка, бабка!

...А, может, не так уж глупа
Затея – седея, влюбиться?..
С восторгом глядеть, как толпа
Снежинок на солнце искрится…

Шагая на белый покров
И чувствуя близкую стужу,
Горячую юную кровь
Нежданно в себе обнаружить...

Под белый рояльный январь
Выстукивать ритмы клюкою,
Искать дорогие слова,
Не знать ни минуты покоя…

Узрев на закате звезду,
Отринуть верижную немощь,
Воскликнуть: «Иду я, иду...» –
И вверить любовь свою небу...

__________________
© Эмилия Песочина

ВЕЧІРНЯ ІСТОРІЯ

Влюбитись на старості літ – 
Кумедне, небачене діло!
Влюбитись? На старості літ?!
В кульгавого сивого діда?

Влюбитись до мрій і до сліз?
Летіти, розправивши крила,
До неба з сумної землі?
Ой, бабцю, ти зовсім здуріла!

А може, не дуже й дурна
Затія – в сивùзнах кохати?..
У захваті бачить з вікна
Сніжинки, щò вчаться літати…

Ступивши без передумов
На сніг в переддень холоднечі,
Гарячу вируючу кров
Відчути в судинах на вечір…

Під січень, цей білий рояль,
Ціпком своїм ритм вибивати,
В словà влити радість і жаль, 
Хвилинки покою не знати…

Вечірню зорю молоду
Побачити, скинути неміч,
Гукнути: «Іду я! Іду…» –
Й кохання довірити небу…

_____________________________________
©Переклад із російської Михайла Лєцкіна