(Переклав О. Апальков)

Що прекрасніше за уміння говорити, висвяченне даром богині, подарунком муз?
Ми, що опанували мистецтвом мовної артикуляції на жорстких шкільних лавах, можемо сприймати це – дар по вказівці богів уміння говорити і письменницький талант – лише як красиву легенду або метафору.
Езоп був беззубим рабом, заїкою, косооким, із кривими ногами, нечистою шкірою і звисаючим черевом. У місті він працювати не міг, був дуже грубою образою для очей. Тож його власник послав на село…
Одного разу, коли Езоп працював на полі, перед ним з'явилася жриця богині Ізіс і запитала, як пройти в місто. Вона заблукала…
Езоп кинувся перед нею на землю, потім узяв її за руку, дав їй їжі, води і пояснив їй, хоча можливості у нього були для цього дуже скромні, як пройти у місто.
Коли трохи згодом він відпочивав після роботи в полі у затінку дерев, перед ним постала сама богиня Ізіс, у супроводі муз. І дала йому… дар чистої мови:
«Я хочу, аби він міг говорити».
А музи на додаток обдарували невільника талантом складати байки.
Так от і вийшло, що заїка на ім'я Езоп став видатним байкарем.
У подальший період хитрий пройдисвіт за допомогою каламбурів, софізмів і казуїстичної гри слів залишав в дурнях філософа Ксанфа із Самоса і став, після звільнення, радником Креза – царя Лідії.
Людина з народу, він викривав оточених пошаною героїв духу і влади.
За допомогою лаконічної гри розуму він показував їм, що вони насправді нічого не знають про дійсно важливі в житті речі. Та і в банальних, буденних ситуаціях кривоногий нероба виходив переможцем.
Мудрість вигадника байок викликала захоплення і неприйняття. Його обсипали почестями, а потім… – він впав у немилість, побував в Єгипті і, врешті-решт, опинився у Дельфах. Там, посварившись із жерцями Аполлона, Езоп в буквальному розумінні поплатився за свої слова головою…
Норовливі і гонористі дельфійцы уперто і безнадійно не дослухалися мови навіть такого мудреця, який отримав свій дар від богів-небожителів…
Езопа засудили до смерті як порушника суспільного спокою і осквернителя храму.
Його привели на високу скелю, але перш, ніж мучителі встигли зіштовхнути його у пропасть, Езоп сам стрибнув у неї.
Давши йому дар мови, боги не тільки навчили його говорити, але і наділили гордістю, яка дозволяла йому самому вирішувати, коли померти.
Що стосується Дельф, то на місто напав мор…
Тому, кому боги дали дар мови, не мають права безкарно затикати рот люди.
Таким чином, байки Езопа продовжують жити – неначе помста за його насильницьку німоту.
Із довгого списку тих, хто втілив німецькою мовою життя байкаря Езопа, і письменник Ханс Іоахим Шедліх.
Він називає свою адаптацію античного тексту, цій історії про посвячення в Слово, «переказом», «викладом» і надав своїй версії життя і смерті байкаря Езопа прекрасний, дуже точний заголовок «Дай йому мову!»
У цій божественній вказівці вже чуються вся мудрість і потужність слова, вся дотепність і вся кмітливість, які відрізняли Езопа.
«Дай йому мову!» – ці слова звучать як молитва, звернена до неба, і одночасно – як страшна загроза.
Адже той, хто отримав, божественний дар мови – говоритиме і заплатить за це дуже дорогою ціною…
Влада слова в тому, що вона дає волю таким семантичним оборотам, з яких починається нерозуміння і які кінчаються війнами…
У випадку з Езопом це призвело до його власної смерті. При цьому талановитий невільник нікому не хотів заподіяти зла. Царю Крезу він сказав одного разу: «Мій голос просто вчить людей розуму».
Голосу байкаря Ханс Іоахим Шедліх допоміг прозвучати по-новому в його вражаючому «переказі» історії, яка сама по собі гідна стояти у ряду притч і байок.

(Переклав О. Апальков)
Джерело: Стефан Красс, «Нойе Цюрьхер Цайтунг»