(переклад О.Апалькова)

7 травня 1945 року, за день до капітуляції німецького Вермахту, на першій сторінці норвезької газети Aftenposten з’явився некролог, якого ніхто не замовляв. Рукопис надійшов звичайною поштою; За 24 години до офіційного завершення війни, коли Німеччина була явно розгромлена, знищена та перебувала в опалі у всіх, її автор вихваляв фюрера Адольфа Гітлера як самотню постать-реформатора, провісника та воїна віри, і завершував так: «Ми, його вірні послідовники, схиляємо голови перед його смертю».
Автором цього меморіалу, опублікованого буквально в останній момент, був не просто якийсь літератор, а тим більше «найнятий говорун». Він був найважливішим письменником Норвегії, неперевершеним авторитетом, лауреатом Нобелівської премії, перекладеним більш ніж на тридцять мов; людина, про яку його норвезький колега Сіґурд Гуль сказав: «...сильний, як велетень, із розумом, який може вловити все, і з художнім чуттям, сприйнятливим до всіх настроїв, від найменших і найтонших до найбільших і наймогутніших.» Під останнім некрологом автор власноруч написав ім’я: Кнут Гамсун.
Як це могло статися? Його шанувальники і його судді, яких раптом, у час презирства, стало дуже багато, дивувалися. Чи це можливо, запитували не лише його співвітчизники, а й багато його читачів у всьому світі, що цей великий письменник — «сприйнятливий до всіх настроїв» — охоче подарував слово людині, злочини якої давно викрито? Як це пояснити, запитувала приголомшена публіка, що такий унікальний суддя характеру, цей хитрий скептик, цей вмілий шукач, який дослідив усі різновиди хитрощів у світовому бродяжництві, настільки фатально помилився, що у віці 87 років його слід звинуватити у державній зраді? Кожен, хто не судив занадто швидко, хто хотів зрозуміти, перш ніж судити, стикався із загадкою, гамсунівською таємницею помилки та провини.
Що передує цій таємниці, що вона тягне за собою, що вона розкриває та залишає в темряві, — показано у книзі, яка давала мені поживу для роздумів протягом тривалого часу: «Суд над Гамсуном» Торкільда Хансена .
Датський автор, який уже турбував скандинавську совість своєю розповіддю про датсько-норвезьку работоргівлю, намагається не що інше, як знову відкрити справу Гамсуна, яка була закрита із полегшенням, і зробити відкритим процес щодо ставлення та дії національного ідола. Але чи здатний Гамсун на відкриту справу? Хіба величезна література про останні роки Гамсуна у всій час не дала остаточного вироку? Чи може, його імідж, так би мовити, ще похитнутися?
Торкілд Хансен доводить — і надзвичайний резонанс на його книгу в скандинавських країнах підтверджує — що справа Кнута Гамсуна досі не закрита: вона виписується і як виклик, і як модель для трагічної помилкової здатності людини в екстремальних ситуаціях. Він доводить це за допомогою джерел, які раніше були доступні тільки йому. Він цитує три сотні досі не опублікованих листів Марі та Кнута Гамсунів; він дозволяє говорити закритим судовим документам; він використовує стенограми розмов із психіатричної установи, де Гамсуна перевіряли на предмет його психічного стану, і, нарешті, він наводить раніше невідомий щоденник літнього письменника та низку свідків, які є чим завгодно, але не розібраними.
Тут він просто дотримується констатації фактів, але не обходиться без того, аби все зрозуміти — він знову збирає і просіює відомий гігантський матеріал і систематизує його в розумінні свого доказового наміру; як підтверджує давній письменницький досвід, мова йде не так про «субстанцію» – вона доступна кожному – як про власні інвестиції, а це означає: управління, саморекламу та мистецтво інтерпретації. Він поширює сучасні історичні знахідки та звертається до юридичних і політичних діагнозів, він присвячує себе сімейній історії із таким самим запитальним ставленням, як епічні особистості письменника, він цитує – довіряючи їхньому значенню – подружні переживання, атмосферні умови та напрочуд виснажливі прогнози погоди; нічого не залишено, усе об’єднано, зв’язано в монументальний твір, який об’єднує все, що стосується і може стосуватися Кнута Гамсуна.
Але що ми тепер дізнаємось? Що Торкільд Хансен сприяє корекції звичного для нас образу Гамсуна? Рання сприйнятливість Гамсуна до націонал-соціалізму добре відома; ще в 1934 році він висміював противників Гітлера. Хансен знаходить причину такої сприйнятливості не стільки в особистості письменника, скільки в його ставленні, у його переконаннях. Без винятку найважливіші персонажі Гамсуна представлені в ролі антигероя; це самотні, розчаровані, хитрі, а часом і злі люди від слабкості — отже, аж ніяк не переможці й завойовники, улюблені постаті нових господарів часу. Тут не було однозначності. Те, що було погоджено, — це спільна зневага до цивілізації, спільна ненависть до великого міста, сутужна недооцінка інтелектуалів. Але спорідненість також випливала з більш-менш схожої віри в долю та готовності визнати природу вищим суддею і благовісником: «Благословення землі» . Для Гамсуна, наголошує данський автор, Гітлер був на боці природи; для Томаса Манна близькість націонал-соціалізму до природи означала спробу «завоювати світ під прапором солом’яних дахів, народних танців і святкувань сонцестояння». Зрозуміло, чому Гамсун віддав перевагу посаді хлібороб, а не поет.
Звісно, сама по собі ця угода не робить зрозумілою партійність Гамсуна, його дії у важкі часи, на які окупована країна поставилася з обуренням і гнівом. Гарчливий самітник, який завжди стверджував, що знає різницю між добром і злом, який запропонував власне почуття справедливості навіть прокуратурі — мав свої симпатії та антипатії. Він уперто любив Німеччину і вперто ненавидів Англію. Любов аж ніяк не була просто формою вдячності письменника до країни, де зародилася його міжнародна слава. Для нього Німеччина була селянською нацією, сильною, оригінальною, принаймні пов’язаною з природою, тоді як, на його думку, зло прийшло із Англії: парові машини, вільна торгівля та бухгалтерія. Торкільд Хансен спокійно розкриває всі схильності, які згодом вплинули на рішення Гамсуна, досліджує його упередження, перевіряє свої знання і з психологічною майстерністю описує ситуації, в яких опинилася людина, яку Егон Фріделл порівнював із Гомером.
Звичайно, він не забуває вказати, що Гамсуну було вісімдесят, коли почалася війна, — письменник, який довго не друкувався і який, на думку багатьох, дійшов до кінця своєї кар’єри. Кнут Гамсун, стосовно його справи, хоче дати зрозуміти, що він не був опортуністом і не діяв опортуністично, коли його країну окупували німці, і він, як і національна інституція, виступав від імені окупаційної влади. Яким би обурливим це не здавалося його співвітчизникам, він діяв згідно зі своїми переконаннями, коли просив норвезьких солдатів кинути зброю; переконував норвезьких моряків на службі союзників дезертувати; звертався до норвезької молоді з проханням записатися на військову службу на Східний фронт; словом і письмом віддавав шану Гітлеру; аби норвезькі бійці опору не ризикували своїм життям. Пізніше, у «Зарослих стежках» , він сам припускав можливість того, що час від часу писав у дусі націонал-соціалізму — хоча й не знаючи, що це за дух націонал-соціалізму. Його оприлюднене слово відповідало його основній установці. Те, що Гамсун не може бути виправданий за ці тексти — Торкільд Хансен це знає і прямо заявляє — однак він також вважає за важливе вивчення обставин, за яких вони виникли. Він посилається на вік автора, на його глухоту, на два крововиливи у мозок, на слабкий зір; він показує його, якого терпить його сім’я, як він у дитячій кімнаті в Норхольмі розкладає пасьянс, без джерел інформації, ізольованого, покинутого напризволяще, чекаючи стуку по пічній трубі, що покличе його їсти. Місяцями, роками. Торкільд Хансен підтверджує правдивість речення, яке майже дев’яностолітній чоловік засвідчив перед суддями: «Ніхто не сказав мені, що я написав, було неправильним, ніхто в усій країні»…
Звичайно, ці обставини не окупилися під час розплати; тексти, фотографії, на яких Гамсун зображений разом із ненависним рейхскомісаром Тербовеном , пораховані звіти про його візит до Гітлера; саме тут — суспільна потреба помститися. Але як можна було помститися людині біблійного віку, яка страждала на глухоту й афазію, і яка, перш за все, все ще вважалася одним із найвидатніших письменників країни? В'язниця? Затримання? Та сама стіна розстрілу, перед якою опинився Квіслінг? Хто хотів визначити покарання?
Якщо говорити грубо й коротко: те, що Торкільд Хансен розкопує з часів відплати і як він дозволяє говорити своїм переконливим джерелам, іноді створює враження, що тут відбувається мовчазний процес проти прокурорів, проти прокурорів у найширшому сенсі.
Від Гамсуна ми знаємо, що він хотів суду над собою. Впевнений до останнього й переконаний у своїй невинуватості, він не міг швидко приступитися до бар’єру.
Його прокурори, натомість домовилися про інше вирішення проблеми: вони хотіли оголосити його психічно хворим або, якщо це не вдасться, «залишити справу літнього письменника напризволяще», постійно затягуючи процес.
Образ Гамсуна починає змінюватися вже при читанні протоколів, листів і файлів, які Хансен вперше опублікував тут і за якими він знаходить довірливість, неохайність і підступність. Проте справа Гамсуна отримує ще більшого виправлення, коли дізнаєшся причини, які привели його до Тербовена і які спонукали його надіслати незліченну кількість листів і телеграм так званому рейхскомісару.
Чоловік, який щойно публічно благав норвезьких бійців опору не ризикувати своїм життям, невтомно намагався врятувати їхні життя, коли їх засудили. Прохання, що він отримував від батьків і членів родини, він робив своїми. Доведено, що він врятував значну кількість засуджених борців опору. Звісно, і це також відповідає Гамсуну: він сам про це ніколи не говорив, навіть під час суду… Те, що люди, які завдячували йому життям, також мовчали, можливо, інша справа.
Зміст розмови Гамсуна з Гітлером більше не таємниця; як повідомляє Торкільд Хансен, був один свідок, який підготував майже дослівний звіт: Ернст Ціхнер, один із особистих перекладачів Гітлера. Невдовзі після війни він передав документ норвезькому посольству у Стокгольмі, припускаючи, що звіт цей може зіграти важливу роль у судовому процесі проти Гамсуна, навіть «призвести до виправдання». Документ свідчить, що Гамсун відвідав Гітлера, аби особисто висловити протест проти страти заручників і добитися відсторонення з посади Тербовена «в категоричній формі». Ціхнер пропонував надати додаткову інформацію – його ніхто не спитав…
Важкі аргументи, матеріали, які викладає Хансен; не для того, щоб раз і назавжди виправдати великого письменника, але — і це набагато важче завдання — віддати йому останню справедливість, якої він, очевидно, так і не дочекався. Торкільд Хансен досить часто доводить, як мало його цікавлять дешеві стратегії допомоги. Наприклад, коли він розмірковує, чи не доцільніше було б назвати Гамсуна зрадником суспільства, а не зрадником країни – цю людину, яка із упертої вірності, у найважчі часи своєї країни, яка віддала шану Гітлеру, і в знак солідарності вшанувала своєю Нобелівською медаллю Геббельса.
Зрештою Кнута Гамсуна все-таки судили — обставини та наслідки ми знаємо з різних джерел — і він все ж отримав нагоду для тієї незабутньої захисної промови, над якою він досить довго міркував і яка потім з’явилася в «Зарослих стежках». «Ораторський шедевр» — назвав журналіст що був на процесі, промову Гамсуна — проти провокантів — я маю на увазі провокованого перед судом: «У мене є час для себе, я можу чекати, живий чи мертвий, це мені однаково.»
Кнуту Гамсуну не знадобилося багато часу після його процесу. Його звільнили в Норвегії, його читали і знову читали незабаром після його процесу. Захоплювалися, як і раніше.
В особі Торкільда Хансена він знайшов репортера, який не може бути більш впевненим, чуйним і справедливим.
Навіть ті, хто не дуже слідкує за датським автором — я, наприклад, не вірю, що «пастку» Езри Паунда й Ґотфріда Бенна можна пов’язати з Гамсуном. Навіть ті, хто не завжди погоджується із використанням ним деяких історичних даних, мусять визнати, що ця книга — надзвичайне досягнення. Пов’язана з Гамсуном, вона виходить за межі його аргументації та стає універсальною дискусією про помилку та провину, заплутаність та виправдання.


Перекладено Олександром Апальковим за оригіналом статті із книги Siegfried Lenz “Elfenbeinturm und Barrikade Erfahrungen am Schreibtisch“, Hoffmann und Campe, 1983.