Адександр АПАЛЬКОВ

Він мріяв про поетичну відчуженість, про піднесеність, про спокій…
Але знову і знову опинявся між молотом і ковадлом.
Стефан Хермлін помер у Берліні у віці 82 років. Він був одним із останніх письменників, що дожили до старості… Із тих, кого двадцяте століття, вело від однієї «гарячої крапки» до іншої, кидало з вогню та в полум’я...
Антисемітизм і націонал-соціалізм, втеча і загроза арешту, конфлікт між Заходом і Сходом, підпорядкування партійній ідеології, — все це було долею Стефана Хермліна, його життєвою і творчою біографією. Ціна, яку цьому талановитому і високоосвіченому поетові довелося платити за те, аби фізично і політично вижити, була дуже дорогою...
Початок здавався таким багатообіцяючим… Кінець життя Хермліна чекало неприйняття і хворобливий «демонтаж».
Він народився у німецький-єврейській сім’ї 1915 року в місті Хемніц. Його справжнє ім’я — Рудольф Ледер.
Більш «романтичнішим» і «піднесеним» літературним псевдонімом — Стефан Хермлін — підписана вже перша збірка віршів, яка принесла йому популярність — «Двадцять дві балади».
Збірка була написана молодим автором, якому, проте, вже немало довелося пережити у час війни, яка тільки що закінчилася. Хермлін жив в еміграції – спершу у Палістині, затим у декількох європейських країнах, на самкінець — у Швейцарії. В еміграції він опублікував свої перші літературні досліди. Був учасником руху «Вільна Німеччина».
Після війни він твердо вирішує зайнятися письменницьким ремеслом. Хермлін переїздить у Франкфурт-на-Майні, як і його тимчасовий товариш по поневіряннях Ханс Майєр. Як і Ханс Майєр, він працює в американській зоні окупації на радіо. У 1947 році Стефан Хермлін перебирається до Східної Німеччини, у радянськую окупаційну зону, де достатньо скоро отримує визнання як поет.
Найперші поетичні досліди Хермліна показують вплив естетичних установок символізму, сюрреалізму, ліричного модерна...
Але в «програмній» «Баладі про старі і нові слова», написаній в 1945 році, Хермлін намагається підвести межу під тим етапом своєї творчості, коли поклонявся єдино лише своїй власній ліричній фантазії, намагається покінчити із «безпартійністю» своєї поезії.
«Тому дайте мені нову мову
А стару візьміть собі!» — патетично вигукує він і поспішає кольористо сповістити у вірші «Злободенність»: «Я відчуваю пришестя найсолодших скрипок!»
Проте у Східному Берліні Стефана Хермліна чекали зовсім не солодкі скрипкові наспіви.
За свою першу значну збірку, до якої увійшли ранні вірші, він був удостоєний в 1947 році Західнонімецької літературної премії . Багатообіцяючий початок...
Але в подальші роки політичний конформізм все більше визначає характер творчості Стефана Хермліна. Значне місце в його віршах і прозі поступово починають займати поетичні і прозаїчні штампи. Оригінальність зникає. Все більше відступає він під тиском ідеологічних постулатів. Твори і за формою і змістом виказують спробу пристосуватися до сталіністських зразків.
Хермлін умів майстерно працювати із словом, чудово стилізував мову і в цьому ремеслі прагнув бути гідним спадкоємцем Гельдерліна і Рільке. Проте його тяжіння до офіційного визнання, пихате бажання стати посередником між «людьми» похилого віку і «молодими», між ортодоксальними літераторами і їх більш менш нетрадиційними колегами як на сході, так і на заході Німеччині, — все це неминуче примушувало Стефана Хермліна розриватися між поезією і політикою. Це самим негативним чином позначалося як на ньому самому, так і на його творчості.
Одна з суперечностей: любов Хермліна до американської, французької і угорської поезії, яку він майстерно і адекватно перекладав, поєднувалася із тупим войовничим шовінізмом радянського відтінку. У безлічі віршів він оспівував Жовтневу революцію, прославляв славну комуністичну партію і охоче виступав з грізними попередженнями на адресу Заходу.
Його ранні новели — «Лейтенант Йорк фон Вартенбург» (1946), «Дні об’єднання» (1946) і «Відрядження» (1948) — розповідають про боротьбу проти фашизму. Вони написані достатньо свіжо. В їх атмосферній примарності видно вплив прози Кафки і Ганни Зегерс. Але чим наполегливіше Хермлін пробивався до ендеерівських президій, тим більше ставало і в його прозаїчних творах ідеологічних штампів. Врешті-решт, він взагалі перестав писати белетристику, а обмежився тільки статтями та есе.
Проте він сміливо заступився за Вольфа Бірмана, коли того позбавили громадянства НДР, і за інших літераторів.
Стефан Хермлін дуже старанно і не без дипломатичного таланту намагався налагодити роботу відділення ПЕН-клубу, заступником голови якого він був (концентруючись, щоправда, на питаннях зближення Сходу і Заходу). Проте він дуже тісно був пов’язаний із властями, і це його дискредитувало. «І нашим, і вашим», — така була у нього репутація.
«Посада — правильна, та я виявився для неї невідповідним», — повинився якось Стефан Хермлін перед членами парторганізації східноберлинської Академії мистецтв, коли ті не вибрали його знову своїм секретарем.
Знайти себе він намагався і в об’єднаній Німеччині – безуспішно...
1996 року Карл Коріно серйозно зайнявся вивченням антифашистського минулого Хермліна, про яке той завжди любив розповідати (активний учасник Опору, сміливий герой-підпільник і т.п.)… Виявилось, що все це не підтверджується.
На Хермліна обрушилися засоби масової інформації.
Він — вже стара людина — тільки кволо відбивалася…
Але — Хермлін колись був талановитий, в цьому сумніватися не доводиться. Куди все поділося?..

За матеріалами:

Маттіас Вегнер, «Нойе Цюріхер Цайтунг»,
Karl Corino, «DDR-Schriftsteller Stephan Hermlin hat seinen Lebensmythos erlogen», 4. Oktober 1996, DIE ZEIT