Александр АПАЛЬКОВ

Відвернемося на мить від бурхливого кружляння життя і пригадаємо про померлих. Про одного з них — Уве Йонзона. Він помер 22 лютого 1984 року у віці 49 років. Відомого письменника знайшли в його квартирі на Морській вулиці, в англійському приморському містечку Ширнісс.
Розтин встановив, що смерть наступила за три тижні до того, як його знайшли. Причина смерті — інфаркт…
Мимоволі вражаєшся коли раптом усвідомлюєш, що з того часу пройшло вже тридцять дев`ять років. Дуже багато води витекло, дуже багато що змінилося, дуже далекими здаються нам восьмидесяті роки. Змінилися эпохи. І творчість Йонзона неначе вже зайняла уготовлене йому місце в історії літератури…
Вперше дозволене в колишній НДР видання збірки його творів відбулося осінню 1989 року літературным символом кінця того самого трагічного розділу країни, який живив творчість Йонзона, його невтомність дослідника, одержимість пошуку точних деталей, його приглушену печаль. Пізніше, коли прийшла суперечлива пора, яку прийнято називати «процесом возз'єднання Німеччини», німці знову відкрили для себе книги Йонзона. Це було посмертним тріумфом письменника. Молоді читачі, для яких межа, що ділила Німеччину, вже була такою ж звичною, як пробки на автострадах у часи пік, дізнавалися з його книг про причини, підоснову та психологічні наслідки розділу країни.
Смерть Йонзона повертає нас до теми, із одним лейтмотивом його творчості.
Несповідимі шляхи смерті проходять крізь його прозу, що знову і знову розповідає про незбагненність кінця, останнього прощання...
Хоча конкретні обставини його самотньої кончини з'ясовні: Йонзон страшно пив, періоди творчого підйому змінялися нападами безумства, майже ніхто в англійському містечку Ширнісс не знав, що він — відомий письменник...
Але передчуття смерті відчувається у багатьох його книгах і саме такий кінець був передбачений вже у ранніх творах письменника.
Роман «Домисли про Якобе», що вийшов 1959 року (Йонзону було тоді всього 25 років), розповідає про людину, яка на початок оповідання вже мертва. У залізничному диспетчерові Якобе Абсе, що «завжди ходив навпростець, через рейки»… У герої книги, який із висоти своєї скляної башти наглядав за тим що відбувається, сам заплутався в павутині шляхів, яку він повинен був розплутувати, вгадується психологічний автопортрет автора.
Подібну алітерацію викликає і образ романіста Блаха, який хоче знайти свій власний текст серед множини інших, вже написаних, і, заплутавшись у пошуках сенсу буття, виявляється на порозі інтелектуальної смерті.
У чотиритомному циклі романів Йонзона «Роковини» Гезіне Кресспаль у Нью-Йорку 1967-68 років записує на магнітофон свої спогади про життя у Мекленбурзі , присвячуючи їх тим, «хто знає, що я померла». У романі - епопеї немає якої-небудь єдиної «надзадачі» або «надідеї». Якщо не вважати ідеї пасивного, але наполегливого опору забуттю. Чарівна незавершеність історії, істинність якої гарантує вибірковість пам'яті, плутана розмовна мова із типовою для неї стилістичною і лексичною еклектикою, анекдоти, прочитані десь афоризми, штампи газетних фраз, точні, але не дуже помітні з першого погляду деталі, обривки випадкової інформації, — все це служить одній меті: не забути.
У 2000 році за книгою було створено кіносеріал…
Сьогоднішній Німеччині, та і не тільки їй, де все більше з'являється самозваних захисників і доморослих прокурорів, уважне читання «Роковин» може надати величезну користь.
У книгах Уве Йонзона можна вичитати і його останні розпорядження на випадок смерті, написані на листку, знайденому в гаманці: «Тіло спалити в крематорії там, де помру. Без надгробних промов, проповідей, похоронного оркестру і всього іншого, що вважається в подібних випадках».
Так і було зроблено.
Зв'язки між творчістю Йонзона і його долею нерідко носять містичний характер. На останньому листку календаря, якого торкалася його рука, дата: 22 лютого 1984 року.
У «Роковинах» цей день пов'язаний із спогадом про смерть.
Саме про смерть роздумує 22 лютого 1968 року і Гезіне Кресспаль, лежачи у ліжку і згадуючи свою матір, яку за три десятиліття до цього поховала «закрила в темницю землі на вічні часи»…
Отже, на що ж може розплющити нам очі письменник?
На природу смерті?
Зовсім навпаки: він робить зримим минуле життя, відчутним її тяжкість і чутним її голос.
Голос минулого, який так неповторно звучить в його книгах.
1994 року у Німеччині була заснована літературна Премія Уве Йонзона (нім. Uwe-Johnson-Preis). Премією Уве Йонзона, за статутом, відзначають «німецькомовних авторів у чиїх творах є перегук з поетикою Уве Йонсона і які тематизують німецьку минувшину, сьогодення й майбутнє».
З 2017 року грошова частина головної премії становить 20 000 євро, а грошова частина заохочувальної премії (за найкращий дебют) — 5000 євро. Головна і заохочувальна премії чергуються через рік.

За матеріалами:

Вілфрід Ф. Шеллер «Франкфуртер Рундшау»;
Uwe Johnson in Sheerness: Why did a major East German writer move to an English seaside town?, https://www.bbc.com/news/magazine-32335889;
Das Uwe Johnson-Archiv, https://www.ujfs.uni-rostock.de/uwe-johnson-archiv/