Костенко Геннадій (Юрій Ош) (1939-2021)

Сучасна бувальщина

Вчора мій сусіда по дачі підійшов до огорожі й говорить до мене:

– Здоровенькі були! Щось вас у неділю не видно було.

Я трохи здивувався, що сусіда заговорив першим. Він взагалі дуже рідко говорить зі мною, навіть коли я й звернусь до нього у якійсь дачній справі, ну, приміром, влітку іноді бува спитаю, як у нього тече вода для поливу – гарно чи так, як і в мене, тільки цвіркає. Він і в цих випадках ледве чутно буркне щось крізь зуби й повернеться до мого городу спиною, ніби красномовно говорячи, що, мовляв, з тобою гомоніти, коли в тебе дачний будинок у порівнянні з моїм – мов собача будка, та й їздиш ти на дачу на допотопному велосипеді, а я – на закордонному легковику.

А воно й справді все так і є, як сусіда міркує. Дачний будиночок у мене зовсім крихітний, хоча нам з моєю дружиною і такого вистачає. У нас з нею тут все під лад одне до одного – маленька діляночка і маленький будиночок. Для чого нам у полі хороми, та й за які шиши, як кажуть росіяни, ми збудуємо їх, коли живемо лише на куці пенсії?

Що ж до нашого сусіди, то його дачну будівлю будиночком ніяк не назвеш, бо це дійсно хороми: двоповерховий будинок з білої цегли, метрів квадратних так, мабуть, на двісті п’ятдесят чи всі триста; біля будинку – гараж, сарай, літня кухня, теплиця і т. ін. Він собі провів туди з міста воду питну, газ, телефон, електроосвітлення. Словом, у нього на дачі – як у справжньому дворянському помісті на сучасний зразок. Та він, власне, й оформив документально свою дачну ділянку як садибу. Яким чином це йому вдалося зробити – отримати дозвіл на спорудження садиби на території садово-городнього кооперативу, про це можна лише здогадуватися. Хоча… сьогодні й не такі дива бувають.

Отож, височить будівля мого сусіди над усім нашим кооперативом, як вавилонська вежа, з білою «телетарілкою» на даху. Дружина моя зве цю будівлю школою, бо вона й дійсно на школу скидається. А вже у дворі цього сусідського помістя – чого тільки нема. Тут тобі й свердловина на випадок, коли води у водопроводі немає, й обмурований блакитною плиткою чималенький басейн, в якому рівень регулюється за допомогою автоматичного електропристрою, і ще багато чого. Посеред двору – великий стіл під навісом. Поряд – металевий мангал для смаження шашлику. Навколо всього цього у дворищі розкидані клумби з пишними квітами та з химерним камінням. А вже скільки усіляких непростих кущів та дерев – не перелічити. Тож коли до сусіди на дачу з’їжджаються на іномарках у святкові дні його рідня та приятелі, то там влаштовується справжній гармидер або, як іноді кажуть, дим коромислом. Одне слово, мій дачний сусіда поводиться на своїй дачі, як і належить поводитись сьогодні справжньому бізнесмену середньої руки, який мріє простягти руки трохи далі – можливо, аж до олігархічних кланів. Та, по всьому видно, до цього йому ще далеко. А поки що… частенько привозить він на свою дачу-садибу якихось роботяг, котрі наводять там порядок. Надвечір сюди приїжджає сам господар садиби. Він поважно походжає по дачному подвір’ю, перевіряючи роботу найманців. Поруч нього завжди його улюблена вівчарка.

Тому почуваємося ми з дружиною на своїй дачній ділянці з крихітним домиком біля сусідської садиби, мов мандрівники перед єгипетською пірамідою…

Так от прийшов я вчора з дачі додому й розповів своїй дружині про оту дивину – наш дачний сусіда першим заговорив зі мною. Причому був він, як я бачив, зовсім тверезий, правда, чомусь на диво дуже веселий. А дружина й каже мені:

– Звісна справа! Чого б йому не бути веселим, коли курс клятого долара підскочив сьогодні, як ніколи раніше, і тепер той долар дорожче від нашої нещасної гривні відсотків на сорок… Тому й заговорив він з тобою.

– Ну й що з того? При чому той долар до нашого сусіди? – дивуюсь я дружининому розпатякуванню з нежіночого питання.

– Як при чому? У таких, як він, зараз усе в житті вимірюється на долари. І вони, ті долари, у них є. Та й майно їхнє – це також долари… Отже сьогодні наш сусіда ні сіло ні впало – став одразу відсотків на сорок багатше, ніж учора, нічого не зробивши для цього. Ще б пак – чому б йому не веселитися!.. А такі, як ми з тобою, сьогодні враз збідніли на ті ж сорок відсотків, бо пенсію ми отримуємо у гривнях, а гривня знову-таки на ті ж відсотки стала дешевшою.

– Ага! – зметикував я. – Пам’ятаєш, як минулої весни наш сусіда був таким похмурим і злим, на свою дружину голосно лаявся. Я тоді міркував, з чого б це воно. Тепер зрозумів: тоді ж навпаки курс долара трохи підупав, а курс гривні піднявся.

– Ото ж то! Тоді йому було похмуро через те, що в нього доларовий навар дещо зменшився, а тепер нам вкрай хмарно, бо як ціни й далі будуть стрибати уверх, то нам з нашими пенсіями… цієї зими ні за що буде й за опалення квартири сплачувати.

Після цієї розмови з дружиною як побачу в тролейбусі чи маршрутці веселі обличчя, так і думаю: «У цих «зелених», мабуть, сила силенна». А як побачу сумні обличчя, то враз думка промигне: «У цих, певно, лише наші, барвисті, або взагалі… в кишенях вітер гуляє».