Ольга

Мусієнко

ПОДИХ ОСЕНІ

Ще літо градуси тримає на вікні,
І небо вицвіле не згущує ще просинь,
Та в чомусь невловимому мені
Відчутна осінь... Чуєш, пахне осінь!
Цей подих осені не сплутаєш ні з чим,
І хоч сьогодні свято Маковія,
І серпень ще настояний густим
Медовим запахом, та протягом вже віє.
Іще земля купається в теплі,
Прогріта до глибин палючим сонцем,
І день ховається в безмежній глибині,
Мов світлотінь в дзеркальному віконці.
А на полях стерня, немов жива,
Голками протинає небосхили,
І перший птах ключами відкрива
Просторий шлях, що стелиться у вирій.
Мій сум легкий – прозорий, мов хмарки,
Метеликом кружляє в жовтоцвітті,
Де бджілки сяють, наче світлячки,
 І струшують пилок з барвистих квітів.

* * *

А літо в спогади просилось,
Бо ще так хочеться тепла.
Та десь у думах розчинилось,
Лише холодна сіра мла
Цілує землю сиротливо.
А сонце, наче в молоці,
Зависло в небі й неквапливо
Тепла розпрямлює клинці.
Та ті промінчики ледь гріють,
Сповзають в паморозь трави,
І лиш на клумбах пломеніють
 Жоржин барвистих острови.

* * *

Ниточки осіннього дощу
Тягнуться з зажуреного неба.
Я тобі й собі усе прощу,
 Та чомусь прощати вже не треба...

На купині журавлина спить,
Яскравіють ягідки червоні.
Що ж так серце болісно щемить,
 І чому сльоза пече на скроні?

Із дерев скидає листопад
Золоті конвертики – листочки.
Хочу повернутися назад,
 Та нема вже відправної точки.

* * *

На тиху землю опадає вечір,
Осіннє листя тоне у траві.
Вуаллю срібною вкриває мої плечі
Густий туман. Й торкається землі...
Думки снують, стрижуть осінній вечір,
У вікнах – світло, тепле, як мій сум.
У небі місяць, мов пузатий глечик –
 Йому б дала хоч пригоршню я дум.

* * *

Листок осінній без тепла зотлів,
Гірчать димком тужливо пізні квіти.
Безглуздість снів і безпорадність слів...
 Який ти мудрий, зоряний мій світе!

Які в собі ховаєш міражі
На цій земній, утомленій орбіті.
І до якої наближаєшся межі,
 і що за нею – важко зрозуміти.

* * *

Я тобою придумана,
Я у тебе задумана.
Я тобі посміхаюся
Крізь прозору росу.
Вже в осінньому золоті
Наші душі поколоті,
А ми все задивляємось
На прощальну красу.
Не красу роздивляємось,
А у себе вдивляємось.
Бо краса ця миттєвая,
І вона промине...
Світить кущик шипшиновий
В наші душі калинові –
В ті бездонні озерця,
Де ніщо не мине.
Я тобою придумана,
Я у тебе задумана.
Я тобі посміхаюся
Крізь прозору росу.
Вже в осінньому золоті
Наші душі поколоті,
А ми все задивляємось
 На прощальну красу...

* * *

Зажурилась моя Муза,
Лічить, кваплячись, роки.
Мокра осінь, як медуза,
Притулилась до щоки.
Падають з гілок каштани
У колючих кожушках.
Тріск роздасться і розтане –
Тротуар весь в їжачках.
Шубки скинули, звільнились
Від зеленої краси.
Ядра їхні розкотились,
Вбрались в крапельки роси.

* * *

А осінь знає, що вона красива,
І що про неї пишуться вірші.
І почуттів бентежна, тиха злива
 Спливає їй по зоряній щоці.

* * *

Коли зірве останнє листя вітер
І в хаосі затужить листопад,
І згинуть з холоду мої осінні квіти –
Моє життя повернеться назад.
Думками я полину в зоревії,
Туди, де цвітом вкриється весна,
Де перлами відсвічують надії
 І дарять світ палкого забуття.

* * *

А хризантеми пахнуть свіжістю,
Гірчать ледь чутно полином.
Душа наповнюється ніжністю
 Й терпким осіннім холодком.

А хризантеми пахнуть зимами
І снігом чистим, мов кришталь.
Вони, неначе жінка стримана,
 Свою приховують печаль.

Тумани вже крізь іній димляться,
А квіти в горщиках рясні
Крізь скло веранди в душу дивляться,
 Мов очі матері ясні.

Я бачу тінь її просвітлену
І щиру усмішку навстріч,
Коли в осінню пору вітряну
 Ми в дім спішили зусібіч.

Вона сама, мов хризантемонька,
Стрічала нас біля воріт.
Ми й не помітили, що зимонька
 Її вже кликала в політ.

О. мамо, мамо, хризантемонько,
Усе б на світі оддала,
Щоб пригорнутися до серденька,
 Твого торкнутися тепла.

А хризантеми пахнуть свіжістю,
Гірчать ледь чутно полином,
Душа наповнюється ніжністю
 Й терпким осіннім холодком.

________________
© Ольга Мусієнко