КОСТЕНКО ГЕННАДІЙ (ЮРІЙ ОШ)


ЛІТО

Ну, що того там літа:
туди-сюди – й зима.
Отак життя прожито:
туди-сюди – й нема…

ЩЕМИТЬ…

Зрізую троянду на кущі…
І чомусь так боляче зненацька,
ніби гострим лезом по душі
провела рука якась хижацька.
Убиваю сонячну красу
у цілющий, життєдайний вечір.
Хоч красу коханій донесу,
на кущі лишу я кровотечу.
Прикре почування аж до сліз,
наче покалічив груди серпню,
що мені троянду цю приніс,
мов від Бога подарунок серцю.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Зрізую… а глибоко щемить.
Чи горілки випити, чи брому?
За кохання швидкоплинну мить
різонув неначе по живому.

ЩОСЬ…

Щось до мене в душу наче влізло
і шкребеться боляче в нутрі…
Вже давно надворі вечір пізній
і пора вечірньої зорі.
Вітерець торкнув, мов струни, віти,
і лунає соло чи дует…
До самого ранку буду скніти
наодинці, з ніччю тет-а-тет.
Під шалений дзвін нічної тиші
і тягучий гніт земних думок
чую, серце сторожко як дише,
у минуле проклада місток.
Слухаю, пливуть у небі хмари,
далечінь ховається вночі.
Спокоєм земля заснула марить,
день заплющив очі і мовчить.
Втомлено чекаю, поки сонце
дню розплющить очі голубі,
щось оте щоб зникло у віконці
і не поверталось, далебі.