СКАЖИ МЕНІ, ДОЛЕ…



– Скажи мені, жито,
Ти небу відкрите,
Чому не співають з-під хмар журавлі?
– Згорає вже літо,
Спливає вже літо,
Останнє тепло віддає далині…

– Скажи мені, осінь,
Скажи мені, осінь,
Чому так співають холодні дощі?
– Тебе забувають,
Бо зиму стрічають,
Тому ота пісня щемить на душі…

– Скажи мені, доле,
Знівечене поле,
Чому відвернулась від мене в цю мить?
– Усе буде тихо,
Обійде нас лихо...
Та серце тривогу віщує й болить.

***
Збираю мудрість з черева століть,
Черпаю силу з надр Землі росою,
А перепілка, чую, вже з житів дзвенить:
«Опісля жнив лети у вир зі мною!».

Гайок беріз нахмурився, мовчить,
Роняють золото на жухлий килим віти…
хмаринок грім, немов Аїд, кричить:
«Не зможеш там без цих берізок жити!».

ДО ДНЯ ЖУРНАЛІСТА

Зі святом, донечко, вітаєм,
І щиро, від душі, бажаєм:
Щоб талант Бог дав, прозріння,
Знань глибоких і везіння,
Цінний скарб потрібних слів,
Вірних ще товаришів,
Шану фанів-слухачів.

Щоб і проза і вірші
Сонцем сяяли в душі.
Напослідок, як годиться,
Щастя, долі і Жар-птицю,
Щоб усе було з руки.
Будь здорова на віки!

ТУГА
Заходить сонечко за гору,
Все заколисує імла,
І день сьогоднішній – вже вчора.
Мене там доля не знайшла...

Позаду ген-ген перелази,
Сумні та радісні пісні.
А танець той, щасливий, з джазу,
Не прийде навіть уві сні...

В дорозі десь згубились друзі,
І ти зникаєш в плині мрій.
А пугач тужить, тужить в лузі:
– Кінець стежиночці твоїй...


НАДБАННЯ ЧАСУ…

«Мадемуазель Жіночість і мадемуазель Цнотливість
капітулюють перед навалою оголених збочень,
порнухи, прокурених і спитих облич…»
Тетяна Добко, поетеса, історик, бібліограф,
співробітник національної бібліотеки

ім. В.І. Вернадського, м. Київ

Жіночість, Галантність, Цнотливість
Надбали минулі віки.
Сьогодні чомусь все змінилось –
І вже розгубились жінки:

Оголене тіло, порнуха,
Реклама повій і пройдох.
І говір їх так ріже вуха,
Що хочеш сховатися в льох.

Прокурені маски облич…
(А де ж наречена тут, мати?)
Та протягом цілих сторіч
Нізащо їм Леді не стати!

Дівчатка самі вже не знають,
Порядність де, честь, а де гріх.
І душі свої спопеляють,
Звичайно ж, потворам на сміх.

Галантність лежить на підлозі,
Жіночість Будяк заглушив,
Цнотливість згубилась в дорозі,
Розпустою Хтось підмінив.

Великі захрясли у чварах,
Багатство – одна для них суть.
Їх дітки рідненькі у барах
Нечистим серця продають.

Розбещені діви з екрану
Нестримних з собою зовуть…
Що твориш із нами, Державо?
Чи вірну знайшла для нас путь?

***
Ось така давно у Всесвіті дилема,
Всіх віків стосується ця суть:
Чоловіка розумієш вмить очима,
Жінку ж навіть серцем не збагнуть.

Аксіому цю я багатьом поетам
У письмовій формі задавав…
– Надіюсь, відповідь отримав?
– Де там!
Лиш дідок старенький… Він сказав:

Таїнство оце – не здобуток Людини,
Хоч Творець її і полюбив.
Адама Він зліпив лише із глини,
Єву ж – з його серця сотворив.

***
Згасає в хмаринках натруджений день,
Розприскавши світло, мов дим, над полями.
У тиші осінній не чути пісень,
Лиш скніє журливо печаль журавлями.

– Скажи, вітерець, чому туга в пітьмі,
Куди подівалася сонячна днина?
– То клином злітають у вир журавлі,
А літо червоне за пташками лине...

***
На пожухлих травах – важкі роси,
Плаче небо, вітерець шумить…
Над полями осінь златокоса
Перестиглим голосом дзвенить.

Зарум’янена в лузі калина
Вже тримає морозу дари.
А холодні осінні тумани
В молоці заховали двори...

***
Ви не кажіть мені, що ми давно віджиті,
Галопом вже не скачуть скакуни…
Скажу вам по секрету: ми з булату злиті
Своїх пісень не доспівали ми!

У нас завжди в житті всі молоді – завзяті,
Їм ніколи дослухатись до слів.
А ми, як водиться, ще мудрістю багаті
І досвідом з історії віків.

Життя іде, біжить, як повінь в річці плине,
Трощить потік той на мільйони лез…
Та наше покоління ще не скоро згине,
Даремно ви скидаєте з терез…