Михайло

ЛЄЦКІН

ЛІТНЯ ЛЮДИНА

Це правда, я людина літня…
Літà злітають в височінь.
І осінь вже до мене липне.
Й зима шепоче: «Відпочинь…».

Та щось таке у мене влито:
Чи доля це, чи благодать, –
Як залетів колись у літо,
Так і не хочу вилітать:

Живу від липня і до липня,
Шукаю Левові словà.
…Це правда, я людина літня:
Мене без лìта не бува.

ЕСТАФЕТА

Щодня біля дому годину
Гуляю – як в’язень тюрми.
Щоправда, не б’ють мене в спину,
Щоб не відставав від юрми.

Дрібоче ціпок по асфальту
В повільнім оцім дефіле.
А поруч викручує сàльта
При мамі хлопчисько мале.

Така естафета життєва:
Малі заступають старих.
…Хитають гілками дерèва,
Й вітрець не притишує біг.

* * *

Мене перестріла вже старість,
 Щò й треба було довестú.
 Ми з юністю щиро розстались,
 І з зрілістю був я на «ти».

І от вже, рокàми прошитий,
 Я смутно вбачаю межу;
 І підсумки треба підбити
 Перейденому рубежу.

Бувайте же, юні та сильні,
 Крокуйте, прикраса з прикрас!
 І з в і д т и закохано й пильно
 Я благословлятиму вас!

* * *

Життя – це знахідки та втрати.
Баланс не варто рахувати.
А варто жити. Варто жити
І знати, що не назавждù ти
Прийшов на Землю жирувати,
Що час уже про звіт подбати
Перед Судом, який не купиш
За євро чи гречані крупи ж…
Живи й звикай (порá звикати),
Що будуть знахідки та втрати.

* * *

Рівнодення… Рівнодення…
Осінь, як тут не крутú…
Та не всохло ще натхнення,
Плуга можна ще тягти.
Рівноніччя… Рівноніччя…
Морок обрій закрива…
Та не хоче впасти в відчай
Сиво-лиса голова.
Рівноранковість-вечірність…
Це недовго… Це пройдè…
Переходь, життя чарівність,
В покоління молоде!

В СПЛЕТІННЯ ЕФІРНИХ ТЕНЕТ

У літери втілені, вірші
 Безсмертними стали уже.
 Вони – ніби грамоти вірчі,
 А не там якесь негліже.

Нема тут чого ні ховати,
 Ні кидати так – напоказ.
 Обуквення віршів – це свято
 Без банків, кредиток і кас.

Та бажано їм ще пробитись
 В сплетіння ефірних тенет:
 Папір може десь загубитись,
 Та вічно живе Інтернет.

КЛІТИНОЧКА ВСЕСВІТУ

Я тягаю пирій із землі. 

                 Й колорадів терпіти не стану. 
 Я викошую рухом невдалим траву.
 Я дружу з трясогузками, 

         за черешню сварюся з клестами… 
 Я – клітиночка Всесвіту… 

                                      Я живу… Я живу!

DO, UT DES

Даю тобі, щоб ти давав мені…
 У цьому крутиться все існування людства:
 Благодіяння кожному даються
 Від кожного! Бо ми усі – в рідні.

А ОСТОРОНЬ – САМІ МЕРЦІ

Хоч ніби я й не лицемірив
У вирі прикростей, подій,
Одначе довго я не вірив,
Що щастя і життя – це бій.

Надходив час лихій годині,
Та все ж здавалося мені,
Що все обійдеться – і нині
Вцілію я у цім вогні…

Я помилявся! І багато…
І зрозумів лише в кінці:
Життя – то бій. І є розплата.
Ми всі у цім бою солдати.
А осторонь – самì мерці.

* * *

Як вітер домовляється з гілками?
Шматками слів? Уривочками фраз?
Передають неложними вустами
Взаємних ласк і ніжності запас.

Ще ж не було ані людей на світі,
Ані очей, щоб бачити, ні вух, –
А вже були гілки, життям налиті,
І леготу непроминущий дух.

Мене і вас колись таки не буде.
Вони ж продовжать жити у віках.
…Знайдіть хвилинку,
                          інтернетні люди,
Й навідайте цей вітер у гілках.

Об пісок розбиваються хвилі

1

Побачив я його уперше
 За поворотами доріг.
 Воно несло вали, як перли,
 За ледь означений поріг.

Воно до небосхилу прагло
 Й було, порушуючи сенс,
 Водночас світлим і засмаглим – 
 І чорним, Чорним перш за все.

Так, я заземлений, без спору.
 Та, диво це зустрівши, я
 З таким завзяттям крикнув: «Море!»,
 З яким моряк кричить: «Земля!».

 2

 Прибою гуркіт монотонний
 Мене тривожить уночі.
 На берег водні мегатонни
 Стрибають, люто ревучи,

З глибин виносячи каміння
 І розбиваючи медуз.
 І вітер б’є передосінній,
 Втрачаючи здоровий глузд.

По купах водоростей зранку
 Подружжя чайок корм шука.
 І в плавках хтось збігає з ганку
 Ловити жирного бичка.

 3

 Об пісок розбиваються хвилі
 І тікають, похилі й безсилі.
 А пісок, переповнений спомином,
 Довго сушиться сонячним променем.
 Мерехтливо-рухливе безмежжя – 
 Чорноморське палке узбережжя,
 Де нечувано тішаться пляжами
 Ті, щò рясно засмажені заживо.
 «Бізнесмени», шукаючи зиску,
 Пропонують бичка і сосиску,
 І мій слух вже уловлює здалеку
 Пропозицію пива й рогалика…

...ДАРУЄ СЛОВУ

 Я підбираю крихти слів,
 Які мені дарує мова,
 Аби душа була готова
 Із них своє відлити слово
 До снігопадів, спек і злив.

А врешті виявиться знов,
 З’ясується нарешті знову:
 Життя поета – це Любов,
 І він її дарує Слову.

* * *

Літà складаються в сторіччя,
 Сторіччя – в міріади літ…
 Та все одно услід за ніччю
 Схід рожевіє й владно кличе
 Систему сонячну в політ.

Приходять і зникають речі…
 У ер, епох – десятки стріч.
 Та все ж за днем ступає вечір,
 За вечором крадеться ніч.

Все вже було. І все ще буде.
 Не нам міняти круговерть.
 Людей ще переборе смерть.
 І смерть ще переборють люди…

ВОРО'НИ

…А листопад за падолистом
 У точні терміни приспів.
 Ворòни ходять урочисто
 Біля поживних смітників.

У це спокійне передзим’я,
 Спадково так знайоме їм,
 Споріднено бажаю їм я
 Ще пережити купу зим.

Хай дружно ділять з голубами
 Життєвий простір…
                                    І вони
 Чекають в нас попід ногами – 
 Хоч ще й зимù нема – веснù.

ЩОСЬ

Щось дýшу постійно бентежить. Це добре,
 Бо свідчить, що я ще не гýлькнув за обрій.

Щось муляє совість. І це непогано,
 Бо свідчить, що ласти ще склеювать рано.

Щось ніч у безсонні. Та це не інакше,
 Що б’ється іще моє серце. І наше…

* * *

На світі дуже безладу багато…
Чи не тому, що о порі лихій
Всі хочуть світові порядок дати,
 Та кожен хоче дати тільки свій?

(За Жулем Ренаром, 

французьким письменником)

* * *

Вирують навколо краси суперечності,
Й кінця їм, як бачиться, й досі нема…
Напевне, краса – атрибут безкінечності,
 Щò форму докінчену вільно прийма.

(За Фрідріхом Шеллінгом, 

німецьким філософом)

* * *

Як туго йде ця праця нелегка!
 Над нею серце і радіє, й плаче…
 І ось досяг останнього рядка – 
 Й від щирих друзів чуєш ти:
 «Удача! »…

Удача? Та тривожить душу мить.
 До праць нових тебе штовхає вдача.
 І знаєш сам: ні, це ще не удача – 
 Удача десь далеко мерехтить…

А ВТІМ…

Містких не накопичивши пожив,
 Хоча божкам накланявшись доземно,
 Я думаю, що все-таки пожив – 
 Гадаю, що не зовсім і даремно.

Не всі мої ровесники живі.
 А я живий (бува таке в природі),
 І все-таки у лисій голові
 Ще є таке, що стане у пригоді

Тим, хто тепер, в оновленім краю,
 Намацує стежину під ногами.
 Можливо, я під вітром ледь стою,
 Та розумію щось в життєвій гамі.

А втім, про що я? Так, про все… А втім,
 Хвалитись особливо і нема чим.
 В прийдешньому, у віці золотім,
 Я буду вже… не теплим, не гарячим…

_________________

© Михайло Лєцкін