Михайло

ЛЄЦКІН

ПРАВО 

НА БЕЗСМЕРТЯ

Парадокс: говорити прозою значно легше, ніж віршами (та ніхто поезією і не говорить, навіть імпровізатори), однак найдавніші пам’ятки словесної творчості людства (Пісня про Гільгамеша, Веди Авеста, Біблія) є творами поетичними. Чому? Тайна сія велика єсть… Можливо, тому, що всі ці тексти є «богодухновенними», в них викладені основи чільних релігій світу, а Бог з самого початку являв Себе людям як Творець в усіх аспектах. Навіть наука наприпочатку 

зодягалася в поетичні шати (скажімо, трактат «Про природу речей» Лукреція Кара), давні великі мислителі були водночас і науковцями, і лікарями, і поетами. 

Крім того, первісне мистецтво було синкретичним – просто м и с т е ц т в о м, з якого пізніше вичленовувалися поезія, музика, спів. Згадаймо біблійні Псалми Давидові (псалом по-грецькому – пісня), Пісню над піснями закоханого Соломона. Давньоруський Боян, як і його грек-попередник Гомер, був і автором слів та музики своїх творів і співаком. Ось чому впритул до нашого часу «піснею» називається і вокальний твір, і нерідко твір суто поетичний (відповідно й термін «співець, співачка»). 

Не дивно, що й символом поезії стали назви музичних інструментів: арфа (серед друзів у Фейсбуці є талановитий поет Арфіст), кимвал (звідси – цимбали), лютня… Але найпоширенішим символом поезії в усіх європейських народів стала л і р а. Ще давній грек Анакреон(т) просив, мріючи взяти участь у тяглості поетичної творчості й ще не зовсім відірвавши символ від першооснови: «Дай мені Гомера ліру Без струни, що зве до бою». І юний Пушкін писав: «Итак, мой жребий пал: я лиру избираю». 

На українському ґрунті показовою в цьому плані є поезія О.-Ю. Федьковича: 

                   ДО ЛІРИ 

Сидить леґінь, сидить зажурившись, 

Головою на ліру схилившись. 

«Чиж маю я на гуслех заграти, 

Чи до ліри як гай заспівати? 

Заспіваю я радше до ліри, 

Бо на гуслех нема мені віри.

А та ліра все серденько знає, 

Струна струні правду вповідає. 

Доробок Грицька Чупринки містить поезію «Ліра», яка фіксує амбівалентність сприйняття її звучання: «Ліра стогне, ліра б’ється// І ридає, і сміється: // – Засмучу і звеселю!». В Україні з її специфічною історією до ліри приєдналася ще кобза (завдяки «Кобзареві» великого Тараса), але між ними відбулося розмежування: кобза стала символізувати поезію бунтівну, а ліра (з нею, до речі, теж ходили та співали переважно сліпі лірники) – ту, яка взяла свою назву від ліри, – ліричну… Пор. у того ж Чупринки: “Тихо, так тихо, жалібно грає, Ліра за щастям розбитим ридає, Чайкою квилить В горі, в знемозі…”. Тепер же, в наш час, «ліра» стала майже терміном і фігурує часто як назва то видавництва, то журналу чи альманаху, то збірки – але обов’язково чи переважно поетичної. 

І от, дорогі колеги – поети інтернетної групи «Перевесло», які ексклюзивно, чи головним чином, чи хоча б зрідка пишете – переносите на папір вихлюпи своєї ліричної душі, звершилося: у світ виходить альманах із промовистою назвою «Лірник», в якому зібрано найкращі ваші здобутки на поетичній ниві. Нехай те, що досі бачили небайдужі очі тільки ваших друзів по Фейсбуку, тепер стане надбанням більш широкої громадськості й через бібліотеки отримає, як писав Генріх Гейне, п р а в о  н а  б е з с м е р т я. 

В добру путь!

Ганна

ЩИДЛОВСЬКА

* * *

Моя українськість не вишита на сорочках,
вона не волає, не б`є себе в груди публічно.
Вона − у непевних моїх поетичних рядах,
як паростки мови, яка, вірю, − житиме вічно.

Я вчуся складати яскраву мозаїку слів,
шкодую, що не ювелір: кожне слово – коштовне. 
Лишили у спадок поети − творці, вчителі
 незграбній мені розмаїття її віршомовне.

Криниця її невичерпна − втамує жагу,
та як підступитись, мені, недосвідченій, грубій…
Щоб стиглі слова, як плоди, набирали вагу,
 живою водою поезії змочую губи.

Михайло

ЖАЙВОРОН

* * *

Ми люди лишé – ні на йоту не примха природи.

Так само оголені душі вкриває снігами.

То сік молодий під корою дерев колобродить,

То чорною кішкою ніч пробігає між нами.

Ніщо не чуже нам людськé – від провин до спокути,

Де нас розділяє всього лиш півкроку, півслова.

У вирвах очей цілий світ може легко втонути,

Або ж спалахнути зірками над плесами знову.

Все знаємо ніби уже про погоду й негоду,

На все є прогнози і навіть вагомі причини.

Маленька планета давно вже під Господом ходить,

А ми вже зарано забули, як світить лучина.

Від помаху крил десь угору здіймаються хвилі,

І вітер спросоння роздмухує сонце, що сходить.

Відкритися дню не потрібні великі зусилля,

Для цього ні в кого не треба питатися згоди.

Ольга

МУСІЄНКО

Сестрі

Такі ми схожі – і такі ми різні,
У світ знялися з одного гнізда.
Просякнуті гостинністю наскрізно,
 Та хто ж ту доброту тепер згада?

Я – вільна. І живу собі, як хочу.
Дивлюся в небо і папір псую.
Сама собі і думкою пророчу,
 Сама себе в собі не впізнаю.

Ти стелишся дрібненькою травою
 Під гострим лезом долі – і мовчиш.
Поділишся хіба що лиш зі мною
Прожитим днем. Й сама собі простиш
Оте шукання вічної турботи,
Що висотає силоньку без меж.
Тяжке ярмо селянської роботи
Ти тягнеш на собі. Так і живеш...
 Мурашкою – від досвіта до ночі.
Безпросвітно. В шаленому танку.
 Я бачу твої втомленії очі, – 
Ти ж не хотіла доленьку таку.
О сестронько, о любонько ти мила,
Вже тануть, наче свічка, наші дні.
 Спинись на мить!

                Глянь: хмарка легкокрила,
 Мов первоцвіт, всміхається весні...

Анатолій

ШЕВЧЕНКО-ЗУРНАДЖИ

Незалежність

Віками ти була в неволі,
І врешті-решт це відбулось – 
Ти вільна, як той вітер в полі.
Та з цього все і почалось:

Хоч стала вільна Україна – 
Вінець зусиль, турбот, надій! –
Та тільки гірше стало сину:
 Скорились люди волі злій.

З труни не хоче уставати,
Як в «Заповіті» написав,
Бо вже не та країна-мати,
 Яку Кобзар благословляв.

Нема любові, розуміння,
Враждують сестри та брати.
Тримають в пазусі каміння
 Для особистої мети.

А та мета – пограбувати
Та розділити на частки,
Бо всім сьогодні наплювати, 
 За що боролись козаки.

Усюди панство розквітає,
Ворожі правлять вчителі,
У Раді злагоди немає –
 На язиках вже мозолі.

А незалежність як прикраса,
Як зайвий аркуш на столі.
І ллються сльози у Тараса
 Від болю на його землі.

Ірина

ЖУРАВЕЛЬ

ДІВЧИНА 

ІЗ ПРИСМАКОМ ОСЕНІ

Вона йшла легко, сонячно, дівочо,
Зігріта літом, спогадом п'янким,
Їх погляди зустрілись неохоче,
Вона пішла в осінню даль за ним...

Її тримав за руку він так ніжно,
Вже не юнак, та з трепетом горів,
Осіннє листя вкрило землю сніжно
І день заснув в обіймах вечорів...

У роздумах не спало її серце,
Всього лиш зустріч, що змінила все...
Вдивлялись зорі в осені озерце:
«Хай місяць цю тривогу віднесе...»

Вона ввійшла в життя його нежданно,
Весняним сміхом, бісиком в очах
І так спокійно, ніжно і спонтанно
Дівочий образ жив в його ночах...

А осінь йшла холодною ходою,
З кимсь розділяла радість і печаль.
І стала враз незримою стіною
Для двох людей, які дивились в даль...

Ця дівчина – весна чи, може, літо,
Він розгадати так і не зумів,
Її читав задумою прожитий,
Осінній день в польоті журавлів.

Вона весною бути лиш хотіла,
Та сива осінь сковано прийшла,
Відплакала тужливо і прозріла,
І мудрістю у дім її ввійшла.

Ця дівчина із присмаком осіннім
Будила щире серце в дивних снах,
Не бісиком, не сміхом, а спасінням
І глибиною в молодих очах.

Михайло

ЛЄЦКІН

А ВТІМ…

Містких не накопичивши пожив,
Хоча божкам накланявшись доземно,
Я думаю, що все-таки пожив – 
Гадаю, що не зовсім і даремно.

Не всі мої ровесники живі.
А я живий (бува таке в природі),
І все-таки у лисій голові
 Ще є таке, що стане у пригоді

Тим, хто тепер, в оновленім краю,
Намацує стежину під ногами.
Можливо, я під вітром ледь стою,
 Та розумію щось в життєвій гамі.

А втім, про що я? Так, про все… А втім,
Хвалитись особливо і нема чим.
В прийдешньому, у віці золотім,
 Я буду вже… не теплим, не гарячим…

Ірина

ЮРЧУК

Колискова для матусі

З хати мама вийшла: сяду ж бо під вишню,
 По-під черемшину – трошки відпочину.
 Спохопилась мати: ніколи сідати –
Піду для ягнички накосю травички.

Ой, горе та й годі! Сухо у городі.
Жар надворі, літо. Ой, пов'януть квіти.
Пішла до криниці, принесла водиці.
 Квіти поливала, пісеньку співала.

Спам'яталась мати – піду до теляти,
Бо воно ж саменьке, бо йому ж сумненько..
 Ще знайшлось роботи – буряків три соти.
 Треба ж їх сполоти, бо живі істоти...

У садку на диво яблука вродили.
Заходилась мати яблука збирати.
Пішла до ставочка кликати синочка,
 Бо ж він рибку вудить, про обід забуде.

А тоді низала для дочки намисто
Прала, прасувала, вимісила тісто.
Та прибігли діти, почали галдіти:
 Нагодуй млинцями, ти ж бо обіцяла...

Млинці готувала, діток годувала,
В хаті прибірала та пісні співала.
Отак клопотала, а за черемшину
 Сонечко сідало, наче та жоржина.

До ночі під вишню присісти не вийшло.
 Каже дочці й сину – завтра відпочину.
Повела до хати діток укладати.
 Поки колисала, пісеньку співала.

І під колисанку спали до світанку
 Вишня, черемшина й рожева жоржина...

Микола

СТАСЮК

БЛАГОСЛОВЕННА 

БОГОМ МИТЬ

                          За Л. Гумільовим

Благословенна Богом мить:
В чертогах бабиного літа,
 Калина,золотом зігріта,
Між осокорів пломенить!

З любов’ю жовтень для землі,
Діставши перли квітів з скрині,
Гойднув на срібній павутині
 Промінчик,граючись в теплі.

І я,мов лист, затріпотів:
Хоч вередун, а таки в темі,
Раз пише сонячні поеми
 Під час бенкету кольорів.

Танцюють жваво у гіллі
Із вітром сонячні розливи,
Де хризантеми творять диво
 У танцях буднів та землі.

Так прагне міць старих дубів
 Окреслить полум’ям шипшина…
Бринить непрохана сльозина,
 Бо для чуттів бракує слів.

За це і дякую Йому:
 За дар великий –просто жити,
Любити, мріяти, творити
 Та буть Людиною тому.

Існують світ та Бог вовік,
Людська миттєва лиш дорога…
Та любить світ і славить Бога,
 Усе ввібравши,чоловік.

Ірина

БУЛАХОВА

* * *

Сюжет класичний: квітне м`ята,
повільно суне череда,
старенька хата, сива мати
 дітей у гості вигляда…

А от мої матуся з татом
(такі колізії в наш час!)
живуть на поверсі дев`ятім
 і теж чекають в гості нас.

Йдемо, в руках несем гостинці.
Згори, з балконного вікна, –
нам усміхається в косинці
 моя мадонна осяйна.

Снуються спогади нитками.
Щебечуть, ніби ті пташки.
Ось на гостину вносить мама
 свої фірмові пиріжки.

Розповідаю про родину,
як вчиться правнучка мала,
які у місті є новини…
 (вона давно там не була).

Додому час. Уже сумненькі
згори махають в дві руки
мої два сонечка рідненьких,
 два сивочолих голубки.

Та й ми уже – дідусь, бабуся…
сяйнула думка в голові.
Про себе Господу молюся:
 – Спасибі, що батьки живі!

Ігор

МАРКЕС

* * *

...Я не бачу, мамо, не бачу…

Чую тільки – сльози течуть...

І солоні якісь, гарячі...

А іще – щось погано чуть...

Де я, мамо, чому так тихо...

Ти мовчиш чи сказала щось?..

Мабуть, осінь... Як важко дихать...

Там іде (чи здається) дощ...

Я не бачу, мамо, не бачу...

Де рука твоя, дай сюди...

Я не плачу, зовсім не плачу...

Дуже хочеться, мамо, води...

Кажуть, танк мій горів, мов свічка...

Але я все забув про те...

То є пам'яті дивна звичка...

Все минеться, і все пройде...

...Я не бачу, мамо, не бачу…

Чую тільки – сльози течуть...

І солоні якісь, гарячі...

А іще – щось погано чуть...

Людмила

НЕКРАСОВСЬКА

***

Ах ти, країно, мов дівчинка, милая! 
Шлях ти обрала занадто важкий!
Скільки охочих тебе взяти силою
 Та обдурити, іще й залюбки!

Світло – попереду, дійсність – у відчаї.
Не вберегтись, не втекти від біди.
Ось би тобі меду крапельку живлючу
 Дати у кожен ковточок води!

Володимир

СПЕКТОР

* * *

Ах, шкільні красунчики, лідери атак…
Очі в них майбутнім вигравали.
І здавався вічним юності п’ятак,
Щедрим – видзвін випускного балу.

Все старіє в світі – лùця та вино.
Мідь тьмяніє та минає мода.
Ми, мов Атлантида, падаєм на дно,
Відчуваєм важкість переходу
Чар краси та сили – в слабкість в’ялих щік,
Майбуття – у незабутні дати.
Ніби крізь рокù дзвінок до нас проник,
І годинник прагне поспішати…

Переклад із російської 

Михайла Лєцкіна

Любов

ШЕМЧУК

ДОВГОЖДАНЕ ЩАСТЯ

Пташино моя, щиро дякую Богу,
Що він поєднав наші душі з тобою.
Прибилася доля до мого порогу
Ота, що так ніжно зоветься Любов’ю.

Стоїть на порозі, привіту чекає,
Шукає в очах моїх щирої правди…
Маленький конверт від грудей відриває:
 – Візьми, це тобі я дарую… Назавжди.

Взяла. Відкриваю – там Щастя: маленьке,
Усміхнене й радісне, ніби дитинка.
– Ну, де ж ти так довго ходило, рідненьке?
 Вже й вік повернув за свою половинку…

– Нелегко було на життєвій дорозі:
Топили у чарці, а я виринало…
І ось я тепер на твоєму порозі,
 Зігрій… Пригорни… Бережи, щоб не впало.

Схопила… Цілую… Зігріть обіцяю…
Я буду тебе берегти від напасті.
І міцно до серця свого притискаю
 Своє довгождане й так бажане Щастя.

Пташину свою все життя я чекала,
Нарешті вже можу подякувать Богу…
Так довго в житті тебе, Щастя, шукала.
Хай пізно, та все ж…
 Ти прийшло до порогу.

___________________________