Олег

ОЗАРЯНІН

* * *

Загорнися у ковдру, лягай якомога зручніше,
Розчинись в мерехтливому світлі мого свічника.
Хочеш, я прочитаю улюблені строфи із віршів?
Я таки прочитаю! Скажи лиш, з якого рядка.

Якщо хочеш, тобі погадаю, мов той Нострадамус –
Чи на кавовій гущі, чи на мерехтінні зірок?
Добре, слухай тоді: ми доволі уже настраждались,
Тільки щастя нас жде, обіцяю тобі, як пророк.

Ще надворі зима, і вода по калюжах замерзла,
Ще сніжинки летять у віконне розгублене скло.
Тож розлиймо на двох чарівний еліксир Парацельса,
Щоб безсмертне кохання назавжди із нами було.

І приступимо ми до нічного свого окультизму,
Проживаючи те, що на людях казати не слід, 
І відкриється нам крізь магічний кристал а чи призму,
Для якої мети ми насправді з'явились у світ.

* * *

На березневім вітрянім привіллі
Ще беручкий панує морозець,
Та вже кінець зимовому свавіллю
На ньому висік сонячний різець.

І кожен промінь б'є необережно
В шаманський бубон поміж берегів,
Розправившись з узорами мережив
І рукоділлям сніжних килимів.

Сороки задивляються на гнізда,
Що зводили минулої весни,
Хоч холоду розлючена мармиза
Ще зазирає в їх подружні сни.

Та як відверто тішаться ворони
З приходом довгожданого тепла,
Тому що доля знову їх боронить
І до весни живими зберегла.

Справляє свято першої пелюстки
Відважний крокус, все йому нове... 
Мистецтво – це енергетичний згусток,
Що завжди відігріє все живе!

* * *

Очі твої волошкові
Дивляться крізь часоплин...
Зітканий світ із любові,
Як все живе – із клітин.

Що збережу наостанку
У мріях про нас обох?
Каву ранкову на ґанку,
Котру заварював Бог...

Білі незаймані груди,
Цноту і щемність краси,
Острах людської осуди
Перед гріховним усім...

Перше в жіночість причастя,
Пізню сльозу каяття –
Миті нежданого щастя
Виміром в ціле життя!

* * *

Надламаним, приреченим, розбитим
У тяжбах скрути й злиднями без меж, 
Віщую мовою космополіта – 
Все має бути добре врешті-решт!

Звертаюся до вас, слабких та різних, 
Зневірених, кого нещастя б'ють...
Я все віддав за світло тої мислі!
Я вистраждав її глибинну суть!

Бувають дні, коли дійшов до краю,
Ні сил нема, ні їжі, ні одеж,
Але за краєм – я це точно знаю! –
Все має бути добре врешті-решт!

В лиху годину всім дано мудрішать.
Згадайте з молитвами на вустах –
За вами слідом вже крокують інші,
Тож маєте освітлювати шлях!

* * *

О граціє жіночої ходи!
Коли нечутно й м'яко, наче кішка,
Чарівна пані пружно ставить ніжки,
Повз тебе поспішаючи кудись...

В цю мить – ти небом обраний, вважай,
Якщо краса очам твоїм підносить 
Цей стан-туман, ці плечі, груди й коси 
Зі смаком неприхованих бажань...

Як щирість і сакральність молитов,
Момент, лишись назавжди невагомим,
Як вічна вірність ремеслу і дому,
Як віра в Бога, правду та любов.

Бо ти – поет, тож відчуваєш ритм
Епох і пульсу власного народу,
Тобі дісталась роль громовідводу,
Перо твоє вже магмою горить!

Тож не ховайся, підставляй чоло
Під блискавки моральної цензури,
Трибрахії, морфеми та цезури
Відточуй, поки пальці не звело!

Та будь готовий в будь-якій добі
Виконувати задуми шалені...
...Вона пройшла – й не глянула на мене,
На згадку вірш лишивши по собі.

* * *

Знов прокидаюсь до світанку –
Ще ніч, ще напівсонний світ...
Дивлюсь, як снігову сметанку
Спива туман, мов сірий кіт.

Розгойдується вітер в кронах
Давно роздягнутих дерев,
І пульс настукує у скроні,
Що все живе колись помре...

Зима хворіє на відлигу,
Відхлипує то тут, то там.
До лоба тулить чорну кригу,
Та вже прощається з життям.

І зле мені стає із нею,
І серце повнить жах ущерть, 
І десь за дальньою ріллею,
Здається, наче бачу Смерть.

Тоді молюся наостанок,
Вчуваючи швидкий кінець...
Та тільки хлюпне сонцем ранок – 
Тривоги сходять нанівець!

* * *

Зимова сплячка... Ледве плине час,
Немов саме життя призупинилось.
Поначіплявши снігових прикрас,
Тремтять гаї в оде́жинах на виріст.

Себе у кронах сніг додолу гне,
Ламає віття власною вагою,
Ну а котре ця доля омине – 
Благословляє міцністю й снагою.

Перевіряє доля й нас на міць:
Чи вистоїм, чи діждемося Спасу
Серед громів та чорних блискавиць
Недружнього теперішнього часу?

Мовчать дерева... Теж тепер мовчу.
І тільки в небо піднімаю очі
Та воскову запалюю свічу
При образі Спасителя щоночі.

...Синичка сіла поруч на сосну
І попри все співає, бідолаха.
То як же нам не вірить у весну,
Коли у неї вірить квола птаха?

* * *

Аж ось і сніг з небес ковзнув... Нарешті
торкнеться спокій стомлених очей,
і прозаїчні контури речей
не виведуть уяву поза межі...

Сніг падає нечутно й невагомо
(нема нічого в ньому від сльоти),
відбілюючи аж до сліпоти 
навколо ме́не краєвид знайомий.

Як славно – без потреби, без мети –
іти собі по бездоріжжю січня
й позаду залишать узір магічний,
на білий сніг наносячи сліди.

І тишу цю – холодну, бездиханну –
цілуючи в знекровлені вуста,
забути все, приборкати бажання,
почать життя зі сніжного листа!

* * *

Лютнева відлига – розпука зими,
У власні можливості гостра зневіра,
Коли замовкає безпомічна ліра,
І янгол над нею не хвилить крильми.

І тільки-но вийдеш за власний поріг –
Від розпачу й болю застукає серце,
Таким все нікчемним, огидним здається,
І сили щезають, що досі беріг.

І ледве крокуєш стезею безсонь
Кудись, де пейзажі такі непривітні,
Що мрієш заснути й прокинутись в квітні,
Чи навіть і не прокидатись, либонь.

КОЛИ МИ УДВОХ

Коли ми удвох, пригадаймо оте – лише вдвох,
А вітер за вікнами стогне та падає листя,
І сонце не гріє, хоч скільки йому не молися,
Й зневірений світ завмирає на зламі епох –
Душа відчуває збентеження й переполох.

І страх нас тоді у обхопи згортає обох,
Та наші обійми від того стають ще тісніші,
І пишемо ми дивовижні картини та вірші,
Чи спогадів ревних виводимо чортополох –
А з неба на нас задивляється радісний Бог.

Коли ми удвох, розквітає наш затишний дім,
В якому живуть разом з нами надії та мрії,
Де очі ласкаві Пречистої Діви Марії
З ікони бажають, щоб щастя чинилося всім.
Коли ми удвох, пригадаймо оте – лише вдвох.

Коли ми удвох, більш на Всесвіт нема ні душі
Крім нас ні на ближніх, ні навіть на дальніх планетах,
Б'ємось з насолодою ми у солодких тенетах
Та прагнемо з чаші кохання напитись мерщій,
Коли ми удвох... Ми назавжди з тобою удвох!

_______________

© Олег Озарянін,

з підготовленої до друку 

поетичної збірки "НЕВБЛАГАННІ"