Михайло

ЛЄЦКІН

* * *

На радість стрілись ми з тобою,
Моя Любове,
Бо нас об'єднує до болю
 Магічне слово.

Від нього нìкуди нам дітись
В широкім світі…
Пишімо ж вірші: в них відкритість
 Палкої миті.

Якщо зустрітися й не вдасться
(А це не ново),
Ми все одно пізнаєм щастя:
 Є вірш… Є слово…

* * *

Кохана, в дзеркало вдивіться
Згори донизу.
Хіба ж там жіночка у віці?
 Ні, Мона Ліза!

Кохана, в дзеркало вдивіться
І двічі, й тричі.
Хіба ж там жіночка у віці?
 Ні, Беатріче!

Кохана, в дзеркало вдивіться
Без марафету.
Ви бачите там жінку в віці?
 А я – Джульєтту!

Отож відкиньмо перепони,
Моя красуне!
Любов моя, хоч ви і Мона,
 Горить вже юно…

* * *

Я покохав прекрасну Жінку.
Я Королеву полюбив.
Помчав, минаючи зупинки,
 Серцевий мій локомотив.

І розгойдалися вагони,
І пасажири впали в транс…
А я долаю перегони
 І не турбуюсь про баланс.

А ти?.. Ерато і Евтерпа…
Моя володарка… мій дар…
Лечу і падаю, як жертва,
 На твій омріяний вівтар.

* * *

До тебе схилили дерева
Оголене вітром гілля…
Кохана моя Королево,
 Не кидай свого Короля!

Давно вже живе він на світі,
Його підтоптало життя.
Не раз його сльόзи пролиті
 Над тим, щό пішло в небуття.

Його Королівська Величність
Стуманеним зором своїм
Дивилась не раз в потойбічність
 І бачила з острахом дим.

Та жить Королю не набридло,
Тим паче із часу того,
Як ти закріпилась осідло
 В душевній оселі його.

Тепер мерехтить все рожево
І стелиться квітом земля.
…Кохана моя Королево,
 Не кидай свого Короля!

* * *

Де проросло моє кохання?
В якій Вселенській глибині?
Ні, провести таке дізнання
 Судилось, мабуть, не мені.

Мені судилось лиш прохати,
Щоб не було йому кінця.
Мій присуд – лиш тебе кохати
 Без ритуалів і вінця.

Роками битий-перебитий,
Щасливий я, що в плині літ
Мені судилося любити
 Цей правесня̀ний первоцвіт…

* * *

Через яке позаземне лекало
Тебе скроїли й випустили в світ?
І ти явилася. І заблищала.
 І вибухнула, наче динаміт.

Я, мабуть, зараз висловлю наївність
Дитячу (не в коня, виходить, корм),
Та хай живе і не зника нерівність
 Твоїх звабливих і прекрасних форм!

Творцеві, мабуть, теж було непросто
Тобі ліпити профіль і фасад
Й робити диво – два по дев’яносто,
 А поміж них – відомі шістдесят.

І ти квітуєш в вічній круговерті
Над сталими пунктирами орбіт,
Кохана Жінко, втілене Безсмертя…
 Й твоя краса таки рятує світ!

* * *

Кохання не зна вихідних,
Обідніх перерв і відпусток,
Не зна хабарів, чайових, –
 А зна тільки пристрасті згусток.

Коханню байдýже, чи ніч,
Чи день розпростерся назовні,
Серця̀ лиш йому відчиніть
 І пийте напої любовні.

Пливти у закоханість вдвох
І знати, що берег відсутній…
Блаженство дарує нам Бог –
 Й мусон у вітрила попутний.

* * *

Вже тепер не мають значення
Ні роки, ані літá.
Поспішаю на побачення,
Що мені його призначила
 Моя осінь золота.

Помилитися не встигну я
Вже у виборі стезі,
Вже вона не буде хибною –
Буде ще комусь потрібною
 При цунамі чи грозі…

ОСІНЬ… ВЕСНА…

Ну, ось і полинули лебеді
В давно проторовану путь.
Я чую в прощальному клекоті
Осінній мотив: «Не забудь…
Чекай.. із любов’ю та вірою,
З надією в день і у ніч.
Та тільки з південного вирію
До строку даремно не клич.
А ми навесні ще повернемо
У рὶдні батькὶвські краї…».
Я вірю. Й чекаю… Й мізерними
 Ковтками життя своє п’ю.

* * *

Якби я розлюбив, то був би скараний
Моїм суворим фатумом під пень,
Під цими я б не втримався ударами
 І вмер під звуки б траурних пісень.

Та я ще не нажився на сім світі
Й кохання ще своє не долюбив.
Бринить іще в позаземній блакиті
 Ніким не редагований мій спів.

Тож жити – довго! А любити – довше!
Кохання ж бо належить не мені,
А тій, щό, перепони поборовши,
 Мені дає надії осяйні.

_________________
 © Михайло Лєцкін