Ольга
МУСІЄНКО
 

* * *

Чогось мені так жаль у серпні...
Хмарки димляться воскові.
І думи, ворухкі й нестерпні,
Снують тривожно в голові.

«Курли, курли...» – понад водою,
І мовчазний їм погляд вслід.
Що відбувається зі мною
На схилі літ?

Мотиви смутку неминучі,
Вони ж бо живлять мою суть.
Відяскравіють і відмучать...
Колись помруть.


* * *

Іду вздовж парканів бетонних,
Високих, міцних, як броня.
І лине у небі бездоннім
Стривожений крик журавля.

Чого зажурилася, птахо,
Чи крила втомились твої,
Чи, може, боїшся ти шляху
В далекі і теплі краї?

Пташино, лети і не бійся,
Вітрець он хмаринку гойда...
А я пригадала обійстя
Свого родового гнізда.

Того, що давно вже немає,
Того, що сльозою бринить,
Що в пам'яті й досі зринає
І чистим струмком жебонить.

Ніхто в нас не зводив парканів,
За ними ніхто не ховавсь.
В садку була будка Полкана,
Який гарцював й не кусавсь.

А збоку веранди – криниця,
Смачна в ній водиця була.
В садочку червоні суниці
Голівки тягли до тепла.

Звивалася корба, скрипіла,
Співало, дзвеніло відро.
Дворів шість водою поїла
Криничка... Всім вдосталь було.

Ніхто не ховавсь од сусідів,
Ділилися всім на порі.
Крислатий горіх, іще дідів,
Гостинці скидав дітворі.

Хоч бідно жили – не журились,
Були тоді люди не ті...
Здається, що все це наснилось,
Чи в іншому сталось житті.


КОЛИ Я УПЕРШЕ
В ЖИТТІ ЗАБЛУДИЛАСЬ
 
Коли я уперше в житті заблудилась,
Було мені років чотири, чи п’ять.
Копали картоплю. А осінь просилась –
Її щоб у кошичок синій зібрать.

На дні – картоплинка. А зверху – листочки,
Червоні, брунатні, ясні, золоті…
І день розпадавсь на дрібненькі кусочки
Яскравих емоцій, найперших в житті.

А там, за межею чужого подвір'я,
Зоріли жоржини, світив падолист,
А в півника дивно іскрилося пір'я
І віялом срібним вилискував хвіст.

Побігла нестримно, не чуючи ляку,
Очима дзеркально вбираючи світ.
І вже й приручила чужого собаку,
Що радісним лаєм озвався в отвіт.

Шукали недовго. Сусідка вгледіла
Чорняву голівку… Створіння мале
Блукало городами тихо й несміло,
Шукало, де казка на світі живе.

Роки промайнули… І солодко, й гірко,
І весело, й сумно – усяке було.
Бувало, притулишся ти до одвірка,
А він віддає тобі денне тепло...

Блукаючи світом, не раз помилялась,
І втома нестерпна торкалася ніг,
Та зіронька в небі мені посміхалась
І розпач мій танув, як в березні сніг.

Спасибі, мій світоньку, ніжний, крилатий,
Що прихисток дав в білосніжжі надій,
Що звив мені крила, щоб вміла літати
Й твоїх шовковистих торкатися вій.

Що дав мені міць і терпіння безмежне,
Коли вже, здавалось, й не звестись з колін.
Мене ти за руку тримав обережно.
Мій світоньку любий, тобі мій уклін.


ЗАГУБЛЕНИЙ КЛЮЧИК
 
Вони так хотіли сина,
А Бог дарував їм доньку,
Поклавши в її долоньку
Манюсінький ключик синій.

Світилася осінь прозора,
І ніжністю дихало небо.
Ронила мідь золота з себе
Берізка струнка, білокора.

Пташиними крилами в льоті
Віталася пісня з малою,
Цвіли над її головою
Вітрами розбуджені ноти.

Та небом дарований ключик
Ніхто не помітив в долоньці,
Хоч він так іскрився на сонці...
А потім з тендітненьких ручок

Упав на барвисте подвір'я,
Згубився у рутоньці-м'яті...
Там мальви шептались крилато,
Немов якесь знали повір'я.

Та дівчинка, нині вже сива,
По краєчку раю блукає.
В суцвіттях рясних неквапливо
Загублений ключик шукає.


НА ЦВИНТАРІ
 
Суцільна тиша тут... Природа завмирає.
І не квітує квіт... і не співає птах.
О, скільки світлих душ невільно спочиває
В холодних, мовчазних й незатишних гробах...

Повужчали стежки в могильному міжрядді,
Бо за десятки літ прибавилось хрестів.
Схилилася верба в жалобному наряді,
Що потьмянів увесь й помітно порідів...

З батьками рідними тихенько привітаюсь,
Скупа сльоза застигне на щоці...
Здається, що в дитинство повертаюсь,
Його тримаю в маминій руці...


* * *

Цей чоловік колись мене любив.
В минулому житті, а не сьогодні.
Понуро понад урвищем ходив,
А очі мав – розверзлі дві безодні.

Не пам'ятаю імені його...
Лиш погляд бачу в пам'яті пригаслій.
Стоїть на відстані всього життя мого,
Неначе гість з тонкого позачасся.

Прозорий весь, у легкому вбранні,
Мені щось каже – я не розумію.
Палаю вся, неначе у вогні,
А підійти до нього не посмію.

Цей чоловік колись мене любив,
Та вже забула я в яку епоху.
Якби Господь життя всі відтворив,
В майбутнє перейшла б любов потроху.


* * *

Жовте полум’я листя осіннього
Осявало задумливий сад.
В промінцях ніжних сонця вечірнього
Танув груш запашний аромат.

Непомітно в далекій тій осені
Я на землю як гостя прийшла.
І донині в небесній цій просині
Бачу безмір любові й тепла.

І душа омивається піснею,
А на скроні лягає туман.
Теплі спомини – квіткою пізньою…
Це прожите життя – не обман.

Важко душу покласти на музику,
Бо її розпізнаєш не враз.
Бо душа – не картинка із мюзиклу,
Їй не треба яскравих прикрас.

Бо вона – крапля світла безцінного,
Донька неба. І в кожному є
Цей пучок чистий духу нетлінного,
Як прозріння твоє і моє.

То ж чи варто журитися, осене,
Що спливають роки в небуття?
Хай стежини з блакитними росами
В’ються вдаль, поки чую життя.


* * *

А хризантеми пахнуть свіжістю,
Гірчать ледь чутно полином.
Душа наповнюється ніжністю
Й терпким осіннім холодком.

А хризантеми пахнуть зимами
І снігом чистим, як кришталь...
Вони – неначе жінка стримана,
Свою приховують печаль.

Тумани вже крізь іній димляться,
А квіти в горщиках рясних
Крізь скло веранди в душу дивляться,
Мов очі матері ясні...

Я бачу тінь її просвітлену
І щиру посмішку навстріч,
Коли в осінню пору вітряну
Ми в дім спішили зусібіч.

Вона сама, мов хризантемонька,
Стрічала нас біля воріт...
Ми й не помітили, що зимонька 
Її вже кликала в політ.

О, мамо, мамо, хризантемонько,
Усе б на світі віддала,
Щоб пригорнутися до серденька,
Твого торкнутися тепла...

А хризантеми пахнуть свіжістю,
Гірчать ледь чутно полином.
Душа наповнюється ніжністю
Й терпким осіннім холодком.


* * *

Сніги, ніби савани білі...
Які ж тоді слались сніги!
І срібним мереживом іній
Розцвічував тихі сади.

Немов ялинкові прикраси,
Засніжені снили хатки.
Сліпучої диво-окраси
Мінились на сонці гілки.

Неначе пучки діамантів,
З них сипався срібний пилок.
А ми, гурт малих «екскурсантів»,
Ловили крижинки з гілок.

Закутані в теплі хустинки,
(Бо де ж тоді були шапки?)
На одязі – білі шротинки,
В очицях мигтять зірочки.

В пухнастих, м'яких кучугурах
Губилися наші сліди.
В дрібненьких дитячих фігурах
Сховався той час назавжди.


НА ЗИМОВІ ВІТИ СІЛИ БІЛІ КВІТИ

На зимові віти сіли білі квіти,
Заіскрились сяйвом в промінцях ясних.
Та холодний вітер, невблаганний вітер
Без жалю зриває пелюстинки з них.

Ой, не дми так, вітре! Дай нам порадіти,
Дай зігріти душу свіжістю краси.
Бо у цьому світі всі ми, наче діти,
Прагнемо казкових відчуттів рясних!

_________________
© Ольга Мусієнко

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/