Виктория
АБРАМОВА
 

* * *

Был удивительным октябрь сегодня,
Таким приветливым и очень тёплым.
Коснулась будто длань его Господня,
В безветрии не слышен листьев шёпот
В пока не сильно поредевших кронах,
Где всё ещё главенствует зелёный.
Но с каждым днём заметней позолота –
Октябрь присыпал ясеней верхушки,
Привычней серый в красках небосвода
И облаков обильней завитушки.
Разнообразны октября полотна.
Жаль, красота его так мимолётна...

Ирина
БУЛАХОВА
 

* * *

Неотвратимый осени приход
мне душу ненароком растревожил.
И где-то в подсознании мелькнёт:
в судьбе моей, похоже, осень тоже…

Предчувствие грядущих перемен
невызревшим вином бурлит по жилам:
что нынче красота, то завтра – тлен!
О, жизнь моя, куда ты так спешила?

Ах, сколько мимолётно пронеслось
даров неоценимых, благодатных!
За то, что неожиданно сбылось,
я не всегда бывала благодарна.

Бреду аллеей, листьями шурша.
Днём каждым наслаждаюсь, словно счастьем.
И настежь раскрывается душа,
воспринимая осень как причастье.

Константин
ВАСИЛЬЧЕНКО
 

 ОСЕННИЙ ЛИСТ
 
 Осенний лист. В его угасшем теле
 Отжили жилок узкие туннели.
 Не ведал он, как долго умирал,
 Желтея, иссыхая в гуще кроны,
 С несбывшейся мечтой вечнозелёной
 Покинул отчий дом и долу пал.

 И понял он, что будет не один,
 Среди таких же – с клёнов и осин,
 Истоптанных подошвами в грязи.
 А поутру невыспавшийся дворник
 Их в кучу сгрёб, вылизывая дворик –
 В одну из приготовленных корзин.

 А после был костёр. Аутодафе
 Вершилось подле старого кафе,
 И дым вздымался в облачное небо.
 Внутри сидел за столиком поэт
 Преклонных лет и сочинял сонет –
 Проверенное временем плацебо.

Олександр
ВРУБЛІВСЬКИЙ
 

* * *

Стрічає осінь сонний ранок
На гілці краплею дощу.
Поволі вітер на останок
Угамувся, ніби вщух.

Бляшаний стукіт підвіконня
Мені почується крізь сон.
Вода розписує ікону,
Стікає з ринви і на скло...

Віконні рами мокрих вікон
Свої запалюють вогні,
Бо ліхтарі над чоловіком
Погаснуть скоро вдалині.

В калюжі тоне сіре небо,
Яке жадає висоти.
На щастя кинуту монету
Листок накриє золотий.

Тече за містом річка тиха,
За лісом поле і село...
Туманом ранок мирно дихав
І брав до себе під крило.

Сергей
ВЫСЕКАНЦЕВ
 

СУЛАМИФЬ
 
Мягкой походкой, как поступью лисьей,
осень войдёт в мой придуманный миф.
В хаосе скомканном – сонмище мыслей –
имя воскреснет её: Суламифь.

Огенно-рыжая и луноликая
ночью придёт в виноградник тайком
ягоды рвать. Осень – женщина дикая,
женщина жаркая. Кровь с молоком.

Подстерегу Суламифь у овина.
Стройная тень в тёмный сад проскользнёт,
словно из пены морской афалина
вынырнет, в свой отправляясь полёт.

...Перехвачу её гибкую талию.
Крепко к бревенчатой стенке прижму:
– Господи! Как же мне нравится палевый
осени цвет,– ей на ухо скажу.

Богдана
ГУСАК

* * *

                      В мене пахне волосся тобою...
                       ....................................................
                      Пахнуть губи у тебе моїми...
                                                       Віктор Бойко

Осінній сплін... У ньому чи не вперше
не помічаю ні найменших вад.
Милує око в позолоті сад.
Без ласки вітру на горбі завмерши,
снить літом. А невдовзі ж листопад
з дощем фінальну сцену до морозів
напише під завісу куцих днів
про яблука в картатому рядні
(смачні, таких не куштувала досі!),
про ласощі горіхово-грибні,
про зустріч... Ні... Про неї – між рядками
прозорим напівнатяком: була...
Мого волосся жовта ковила
тобою пряно пахне і... листками,
які ледь-ледь торкаються чола.
Із бабиного літа – в передзим’я.
Мій аромат ще на вустах твоїх...
Важкий зладнає сніговиця міх –
посиплеться холодне з неба сім’я,
де щойно лист пожовклий тихо ліг.

Людмила
ДОБРОВОЛЬСЬКА
 

* * *

Пропливають роки, мов хмарини,
І зникають у синім безмежжі.
Я ж у юність думками все лину –
Вона досі хвилює й бентежить.

Світлі спомини просяться в гості,
Хай приходять – їх радо чекаю,
Хай прилинуть солодкою млостю
Та про тебе мені нагадають…

Раптом серце забилось шалено,
Я у повені спогадів тону:
Ти в листах повернувся до мене –
Он їх ціла коробка картонна!

Як чекала їх – я лише знала
Та ще жінка, що пошту носила,
Бо вручала конверт і казала:
– Який почерк у хлопця красивий!

Я читала листи твої щирі,
Після того була, як в тумані.
І боялась очам своїм вірить:
Ти освідчувався у коханні!

На признання твої полум‘яні
Підбирала слова найніжніші
І у ночі травневі духмяні
Ті листи виливались у вірші.

Саме в них я кохання гаряче
Віддавала тобі до краплини.
Ти читав їх, тодішній юначе,
Але чи зберігаєш донині?!.

…Знов читаю всю ніч аж до рання
Під набридливий дощ монотонний
Те юнацьке моє листування,
Що лежить у коробці картонній…

Сергей
ДУНЕВ
 

* * *

Рощу сонную птичий гам
На рассвете осеннем будит.
Побродить захотелось там,
Где не ходят так рано люди.

Хоть с часочек наедине
Захотелось побыть с собою.
В оглушительной тишине
Приобщиться душой к покою

Светлой рощи по-над рекой,
Что так щедро роняет листья.
Захотелось побыть с собой
И с природой осенней слиться.

Михайло
ЖАЙВОРОН
 

* * *

Залопотіла в листі дощовиця,
Перегорнувши аркуші осонь,
Як перший знак, предтеча і провістя,
Осінньої пори оксюморон.

Найкращий час в собі почути тишу,
Зірвати ноти крапель з павутин,
І відпустити душу найріднішу
Услід за тим листочком золотим.

Найкраща мить втаїти біль у зливі,
Зі зморшок долі витерти сльозу.
Сміється дощ до безуму щасливий,
Змиваючи з лиця осінній сум.

Стоять дерева, змоклі всі до нитки,
Закутані туманами в парчу.
І я, маленька крапля, бозна-звідки
Не падаю, – ой лишенько! – лечу.

Наталія
КУЗЬМІЧОВА
 

* * *

А я знову люблю,
Як у ту нашу лагідну осінь.
Знову серце моє завмирає
Й до тебе, коханий, летить...
Ця осіння любов
Нас у юність далеку відносить,
Знову й знову згадаєм
Оту нашу трепетну мить.

Знов зустрілися ми
У щасливім осіннім безсонні,
Знов згадали свою
Найніжнішу у світі любов.
Знов долоні мої
У твоїх найтепліших долонях,
Поцілунок п’янкий
Повернув почуття наші знов.

Ніби й літ не було
І розлуки, що нас роз’єднала,
Закружляла нас осінь,
Взяла в романтичний полон...
Ми ідемо удвох,
Тихо листя шепоче опале...
А ми знову удвох,
Наша зустріч оця, ніби сон.

Ти говориш мені
Про велике і вірне кохання,
Пригортаєш до себе,
А я кожне слово ловлю.
Кожен подих ловлю...
Як жила я, коханий, без тебе?
Знов закохана осінь
Нашіптує нам: я люблю...

Михайло
ЛЄЦКІН
 

* * *

Мов ковток повітря свіжого,
День оцей мені тепер.
Завтра – виживу? не виживу? –
То питання горніх сфер.

Чи собі дам завтра раду я?
Чи Господь покличе в путь?
Ось чому мене так радує
Шанс ковток життя вдихнуть.

Я радію, що із кривдою
Не якшався весь свій вік.
…Я радію з того приводу,
Що радіти просто звик.

Игорь
МАРКЕС
 

* * *

Длиннее паузы... Вдоль слов
Бреду полжизни и на ощупь…
И то, что раньше было проще,
И не казалось тяжкой ношей,
Теперь далёких облаков
И выше, и взаймы, на время…
И расставляя ударенья,
Не совпадаю с тишиной,
И крылья – камнем за спиной…

Не совпадаю... Времена,
Меня в своём не держат списке –
Желтеют письма и записки
Друзей, знакомых, дальних, близких.
Листает ветер имена
Из той страны, страны далёкой,
Где ждал нас свет знакомых окон,
И где средь тысяч-тысяч слов
Я выбрал тихое… Любовь…

Ольга
МУСІЄНКО
 

 ЛЕГЕНДА ПРО ДУБ
 
 Дуб кремезний з могутнім корінням –
 Таким був колись весь його рід.
 Схили урвища власним сумлінням
 Він тримає багато вже літ.
 Недалечко від дуба – хатинка,
 А за нею йде вулиці віть.

 В тій хатинці маленька дитинка,
 Ради неї він й досі стоїть.
 Пам’ятає цей красень крислатий
 Своїх друзів гучні голоси,
 Що до неба здіймались завзято,
 А між ними росло три сосни.
 Їм не місце, сказав хтось, на схилах,
 А тим більше поблизу скали.
 І безжально по скручених жилах
 Роздалося дзижчання пили.
 Але жінка із крайньої хати,
 Ще не зовсім стара і чіпка,
 Стала варварів слізно прохати:
 «Не чіпайте цього хоч дубка!»
Пожаліли сердегу... Хай має
Добру пам’ять про наші труди…
Дуб старенький і досі тримає
Ту хатину від зсувів й біди.
 

Людмила
НЕКРАСОВСКАЯ
 

* * *

А знаешь, дружище, мне стало воистину жаль
Уставшую осень. И я её не подгоняю.
Она старой лошадью медленно тащится вдаль,
Своё нежеланье скакать на показ выставляя.

Когда б ты нас видел, сказал бы, что мы с ней – родня,
Мы – рыжие клячи, которым галоп не по летам.
И если бы жизнь каждый день не стегала меня,
То я бы давно не держала свой хвост пистолетом.

Да только судьба, наш возничий, куда-то спешит
И злится, что мы столь медлительны и бестолковы,
И скорости жаждет, но осень, похоже, блажит,
И еле идёт, золотые теряя подковы.

Евгений
ПУГАЧЁВ
 

* * *
 
Сквозь поредевшие кроны
солнышко светит в глаза…
Господи! эти короны,
эти ветров паруса!

Эти пустые скамейки
и тишины благодать!
Нитями золотошвейки
жизнь прошивает опять.

Виктория
ТИЩЕНКО
 

* * *

Осенний лист прилип к стеклу,
украсив бедную маршрутку.
Слетевший с клёна на углу,
он на окне – вторые сутки.

Да так и ездит взад-вперед
вокруг родимой рыжей кроны.
И клён его не узнает,
и он, увы, не помнит клёна…

И неужели – так же – я,
на памяти людей рыжея,
останусь только украшеньем,
покинув крону бытия?

Надежда
ФУРЗЕНКО
 

ЯНТАРНЫЕ ДНИ
 
Октябрь нарядила в янтарные бусы
Хозяйка багряной осенней поры.
Янтарь всех оттенков – на разные вкусы! –
Украсил деревья, засыпал дворы.

В окно ко мне тянутся ветви ореха,
И радует глаз мягкий золота цвет.
Ещё одна осень, ещё одна веха
В цепочке единственных прожитых лет!

И каждая встреча – премилое чудо,
Открытое заново множество раз:
Краса увяданья сверкает повсюду,
А капли дождя как слезинки у глаз...

Но как обещанье на новую встречу –
Цветут хризантемы, что астрам сродни,
Калиновый куст полыхает весь вечер,
Огнём обжигают янтарные дни!

Марина
ШАДУЯ
 

* * *

Октябрь озяб. Он пробует на вкус
Прозрачных капель терпкую прохладу.
Листва осин, дрожа от лихорадок,
Слетает наземь. Еле слышно блюз
Играет ночь. И многоточья нот
Задумчиво, растерянно, тревожно,
Вливают в нас мелодии подкожно.
Свет фонаря загадочно мелькнёт,
И заиграет охрой гобелен,
Нам брошенный под ноги листопадом.
Горчит вино из яблок с виноградом...
Задумчивость, как осени рефрен,
Мешает нам предвидеть весь масштаб
Тех изменений, что несёт погода,
Являясь только частью эпизода
Ночных дождей, где наш октябрь озяб.

Светлана
ШАТАЛОВА
 

* * *

Чудес Творенья создано немало,
и каждое – знамение Небес.
Природа вдохновенно колдовала.
Но Осень – это чудо из чудес!

В каком экстазе краски все смешала,
преобразив на праздник луг и лес!
Цветов опавших пыл в плодах воскрес,
соединив конец в них и начало.

Ничто не исчезает под луной,
а лишь преобразуется в иное.
Те превращенья – Осени венец.

А ты – всё тот же или уж иной?
Во что ты прорастёшь потом, весною?
Загадку разгадай же, наконец...

Анатолий
ШЕВЧЕНКО
 

ОСЕНЬ-БЕСТИЯ
 
Солнце ласково смотрит с неба,
Шепчет берегу что-то прибой,
Чаек с пирса кормлю я хлебом,
Манит взор мой пейзаж морской.

А с деревьев слетают листья,
Птичьи стаи летят на юг,
Шаловливая осень-бестия
Красит золотом всё вокруг.

Любовь
ШЕМЧУК
 

Я ЛЮБЛЮ СВОЮ ОСІНЬ
 
Я люблю свою осінь – до болю красиву,
Ніжну неба в ній просинь й помірні дощі.
Вона дуже яскрава і трішечки сива…
А в тумани пливуть журавлині ключі.

Чую дзвін журавлів у просторі небеснім,
Покотилась сльоза, повна смутку й жалю…
Журавлі-журавлі, поверніть мене в весни,
Бо душа молода, я ще ніжно люблю.

Та мій крик із землі журавлі вже не чують,
Темні хмари вони розрізають крилом…
А душі моїй осінь знов холод віщує,
Тільки ніжна любов гріє серце теплом.

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/