Михайло
ЖАЙВОРОН
 

* * *

Серпиком місяця – серпень по серцю…
Скільки було усього – перетреться.
Зорі у жорнах небесної тверді
Будуть також на муку перетерті.

З тіста галактик зліпиться равлик,
З глини – людина по кодах спіральних.
Сонячний вітер ввірветься у душу, –
Хтось з переляку сховається в мушлю.

Літо дограє мелодію скерцо…
Серпиком місяця – серпень по серцю.
Обрій на ранок, як слід від порізу, –
Крáдеться осінь вершечками лісу.


* * *

Ще літом не натішився, а вже
Жовтіє лист поволі у черешні,
І свіжу квітку бджілка стереже,
І бусли в небі, ніби нетутешні.

Вже не лякає скиглення сирен,
І кожна мить дорожче срібла-злата.
Тікає тиша в затінок дерев,
І кожен ранок зранений, як свято.

Ще літом не натішився... Пора
Очищення грозою і озоном.
Туман бинтує згоїну Дніпра,
І в руслах вен вода його – солона.

Мій берег тут… І сонця пектораль.
І вигин горизонту, мов підкова.
Жовтіє листя де-не-де, на жаль, –
Стара, як світ, прелюдія до Слова.


* * *

Відлітували яблуні і вишні,
Скотилось сонце вистигле з узвиш.
Спинитися б у цій красі всевишній,
Скупатися б хоч раз у тиші тиш!

Та вже стерня не ноги – душу коле,
І вчишся мови листя і трави.
Печуть щорану рани виднокола,
І як дитя радієш, що живий.

Щораз хребет стискається в пружину
На кожен скрик пові́тряних тривог.
Не кров уже – свинець тече у жилах,
І з кожним пульсом кулі плавить Бог.


* * *

Дозріли маки… Сонце одцвіло.
Туману опій допиває літо.
Колише сни стужавіле стебло,
Але ніяк уже не спиться світу.

Не спиться квіту, небу і траві,
Покоси хмар в стоги згрібає вітер.
І димом пахнуть зливи грозові,
І блискавки в метал переповиті.

В голівках маку – ку́полах церков –
Насіння благовісно б’є у дзвони.
І поки літній день не прохолов,
Свій мед бджола збирає на осонні.


* * *

Розривають тумани по клаптику ніч,
Загортаючи сни у сувій наостанку.
І докупи збирається день зусібіч,
Розливаючи фарби на ватмані ранку.

Усе менше із часом стає кольорів,
І не тільки тому, що до осені ближче.
На руїнах ночей не знаходиться слів,
Коли замість любові – уже попелище.

Але сонце в росі – не в сльозі – виграє,
І стирає з душі ледь сивіючу мряку.
І де падають грози, веселка встає,
І густішають фарби на згарищах ранку.


* * *

Край доріг магістральних,
          поблизу Чумацького шляху,
Виростали хати між дерев,
          наче білі гриби.
І селилися бусли, мов янголи білі,
          над дахом,
І купалися хмари
          в озерах небес голубих.

На краєчку землі,
          де ніщо не тривожило душу,
Виглядали мене
          ще незвідані досі світи.
Битим зоряним склом
          там латали щоночі калюжі,
А на ранок по них – ні проїхати вже,
          ні пройти.

І я вчився літати...
          У снах кольорової тиші
Піднімали лелеки мене, як свого,
          на крило.
Де тепер ви, мої побратими
          і друзі найближчі?
І якими снігами
          ті білі хати занесло?

Вже не так зазирають зірки нам
          у світлу оселю,
Наші тіні крилаті
          розірвано десь на шматки,
І розорано їх,
          і засіяно небо і землю,
І розстелено долю,
          неначе з ікон рушники.

Помолюся на них,
          доторкнуся до швів і мережок,
Що прошиті крізь мене
          густими нитками доріг.
І візьму тих красивих птахів
          з полотна обережно,
І на волю усіх відпущу
          за небесний поріг.


* * *

Зелене літо складено в стіжки́
Пахучих трав, розпечених на сонці.
А поруч тінь пасеться, наче кінь,
І воду п’є в небесній ополонці.

Лелеки ледь торкаються землі,
Аби не сполоши́ти сиву тишу,
Бинтовану туманами в ріллі,
Яку не проміняти вже на іншу.

Їм теж болить від стогону сирен,
І від громів тривожних звідусюди.
Вони ключі шукають іздавен,
Що відмикають небо, як і люди.

Жовтіє літо, складене в стіжки, –
Всьому своя пора і час розплати.
І в осінь вже ведуть усі стежки,
Що має не згоріти – відпалати!


* * *

Залопотіла в листі дощовиця,
Перегорнувши аркуші осонь,
Як перший знак, предтеча і провістя,
Осінньої пори оксюморон.

Найкращий час в собі почути тишу,
Зірвати ноти крапель з павутин,
І відпустити душу найріднішу
Услід за тим листочком золотим.

Найкраща мить втаїти біль у зливі,
Зі зморшок долі витерти сльозу.
Сміється дощ до безуму щасливий,
Змиваючи з лиця осінній сум.

Стоять дерева, змоклі всі до нитки,
Закутані туманами в парчу.
І я, маленька крапля, бозна-звідки
Не падаю, – ой лишенько! – лечу.


* * *

Ще крони зелені, а шепчуться вже про корону,
І пнуться угору щосили за золотом листя.
Шматують на клаптики небо вітри безборонно,
Якого птахи перелітні уже відреклися.

Пора переходу на інші тони і регістри.
Залишені гнізда стають до пори безголосі.
І звуки вже інші, і тиша ранкова – на вістрі,
Потроху, по кроку до клавіш торкається осінь.

Збиваються хмари у сиву кудлату куделю,
Яку розплетуть на волокна дощі при дорозі.
Ще сонячний плуг час від часу розорює землю,
Росу витирає з чола на галявині осінь.

Тут повно ще квіту, що скоро запалить заграву
Над полем і лісом, у венах схололого віття.
І скотиться долі корона ота золотава,
Від першого дужого подиху білого вітру.


* * *

Розкошлана осінь згортає сувої туману,
Від ока чужого ховає свої мідяки.
Знецінене золото листя іде за димами,
А я багатію на спогади і на роки.

Гойдається серце колискою древнього роду.
І спилений ліс ще чіпляється за виднокруг.
А спалена осінь віщує уже на негоду,
І попіл небес переорює сонячний плуг.

Мій пращур спредвіку тим плугом півсвіту бентежив,
І лезо Дніпра не ржавіло ніколи в траві.
Тепер переорюють душі, і віру, і межі,
І зуби дракона пророщує хтось на кровí.

Хмеліє народ від розлитого трунку ілюзій,
І на ніч впускає прабабине літо хутчій.
Висока ціна у такої легкої спокуси,
Де волю міняють на келих вина і харчі.

Спадає під ранок із вікон німа поволока,
І білим привиддям виходять дерева із мрев,
Неначе весь рід мій з душею самого пророка
В обійми широкі розорану землю бере.


* * *

Дощі ідуть… Спочинуть – і ідуть.
Позаду літо, спалене громами.
Скипає у калюжах сива ртуть,
І вистеляють стежку амальгами.

Дощі ідуть… Витоптують сліди
Опалого і вижухлого листя.
А ген туман край озера гнідий
У поволоці зливи розчинився.

Гучніше тиші – арія дощу
У краплях нот, у гомоні артерій.
Несказані слова у них течуть,
Змиваючи ілюзії химерні.

І розриває вітер небосхил,
І ліс ще весь у хакі при дорозі.
Вщухає дощ…
                         І у приціл роси
Вдивляється жовто-блакитна осінь.


* * *

Осінні вітражі – на тлі небес,
На склі калюж, на золоті міжлистя,
Де кожен порух пензлика – протест
Усім відтінкам сірого розхристя.

В прожилках синіх світиться душа,
Відкрита вся – від кореня до віття.
Згусають сотні сонць у вітражах –
В розбитих скельцях бабиного літа.

До листя липне стежечок смола,
Чіпляється за павутину вітер.
Крихких суєт мозаїка зі скла
Спалахує від кольорових митей.

І сіється насіння по світах
З божественних плодів земного раю.
Пора осіння справді золота,
Хоч за душею золота не має.


* * *

Ми з тобою дійшли до осені,
До її золотих воріт.
Пропливли по озерцях просині,
На піску залишили слід.

Розгубили літа і літечка,
Напилися дощами в дим.
Що нам зовсім недавно личило,
Стало ситечком павутин.

Над водою тумани цідяться,
Розчиняються у росі.
Хтось викрешує зорі місяцем
І роздмухує звідусіль.

Без високості і патетики
Жовта осінь радіє дню.
І серця у нас, мов метелики,
Божеволіють від вогню.

* * *

Проминущі віки усе глибше вростають у землю.
Їхня кров запеклась на дубових долонях кори.
Жовта осінь малює по синьому небу пастеллю,
І усім роздає по ділах їх свої кольори.

Пломеніє вогонь у прожилках багряного листя,
І розірвана тиша шепоче про щось з вишини.
І зшиває докупи ця осінь роки і століття,
Підпираючи схил на зворотньому боці війни.

Свою чашу до дна допиває бджола на осонні,
Кожен шерех – як шепіт молитви і стогін трави.
І золочений щит свій здіймає над кронами сонце,
І струна павутини тугіше стає тятиви.


* * *

Навстіж хвіртка відчинена в осінь
Обіперлась на висохлий тин.
По один бік – заплакана просинь,
А по інший – туман золотий.

Листя жовте,
                      зелене,
                                  червоне
Семафорить крізь вичахлу віть.
По один бік – час літній холоне,
А по інший – зимовий скрипить.

За порталом живих декорацій,
Де розходяться врозбрід шляхи, –
Вже немає ніяких сенсацій,
І викльовують барви птахи.

Але тут, на межі між світами,
Іще гріє і світить довкіл.
Дні на вітрі зіщулено тануть,
Заганяють у вулики бджіл.

Усю душу виймають з розхристя,
Піднімають, як полум’я, ввись.
По один бік – обпалене листя,
А по інший – запалений хмиз.

_____________________
 © Михайло Жайворон

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/