Наталія
КУЗЬМІЧОВА
 

* * *

Я заблукала в цьому світі
Серед безумства і краси,
Серед ранкової роси,
Серед зів'ялих пізніх квітів...

Посеред зим, посеред літа,
Посеред сонця і дощів,
Мене хтось в хащі заманив
І насміхається відкрито.

А я блукаю в цьому світі,
Торуючи життєвий шлях,
Весь у рубцях і мозолях...
Й не все ще мною пережито.



* * *

Останній літечка мотив,
Останні ноти і акорди.
А серпень яблук натрусив
І вже десь поруч осінь бродить.

І десь поділися джмелі,
Чи то вже геть розледачіли...
І колосок згубивсь в ріллі,
Здіймає в небо вуса спілі.

Останній літечка мотив –
І водевіль, і мелодрама...
А серпень хліб весь змолотив,
Смакує грушами й медáми.

Вже день до обрію поплив,
В нічному небі зорі – титри.
А серпень фарби всі розлив
З осінньо-літньої палітри.



* * *

На вузькій стежині дві зустрілись долі,
Не дивились в вічі, рук не подали.
Не зронили й слова, розійшлись поволі,
А у чистім полі трáви полягли...

У високім небі хмари посіріють,
Виллються сльозами, з стогоном вітрів.
І зів'януть квіти, від дощів змарніють,
І останнє листя полетить з дубів...

Дві коротких долі – літечко і осінь,
На вузькій стежині враз пересіклись.
І під літню спеку, під осінню просинь,
Тихо обіцяли стрітися колись...



* * *

Цей ранок яблуком пропах,
П'янким димком димлять городи.
А осінь, з айстрами в руках,
Ще сонним садом тихо бродить...

Займеться день, роса спаде
І бджілка всядеться на квітку.
І жовтий лист в траву впаде,
І вітерець прочинить хвіртку...

Запахне терпко полином,

Вже по осінньому – з надривом...
Всміхнеться сонях під вікном,
Так золотисто і щасливо.

А осінь з літом візаві
Присядуть й глянуть очі в очі.
І коник в висохлій траві
Їм ніжно пісню засюркоче.



АКРОВІРШ
 
Останній вересневий день
Сьогодні тихо відлітає...
І не співатиме пісень
На гілці птах – теплá немає.
Нагнала Осінь сірих хмар,
Які дощем дрібненьким плачуть.

Калюжі і сумний ліхтар...
А по калюжах Осінь скаче.
Забула взути чобітки
Красуня золотоволоса,
А дощ танцює залюбки,
        щасливий,
                          радісний
                                           і босий.



* * *

Найкраща Осінь та, що на селі –
Спокійна, працьовита і яскрава.
Ще літо квітів їй понасівало
Й поклало паляницю на столі.

Квітують чорнобривці-світлячки,
Немов жаринки їх духмяні квіти.
Від пахощів цих можна захмеліти –
Так терпко пахнуть й світять, мов свічки.

Троянда свої ніжні пелюстки
Зронила вже і вмилася сльозою...
А пані Осінь, тихою ходою,
Все ходить й порядкує залюбки.

Зів'яли айстри, а мені так жаль
Їх вроди, їх шляхетного цвітіння...
Ще кілька днів і визріє насіння,
Залишиться лиш спомин і печаль...

Осінній день моїм селом іде,
В нім сонце й хмари, і дощі, і вітер.
Вже й літепло полинуло за літом...
А бджілка в квітах, знай собі, гуде.



* * *

Дрібненький дощик тихо грає гами,
А на пюпітрі – осені мотив.
Намокло листя й трáви під ногами,
Цей дощ вже навіть ноти намочив.

Мандрують жовті клапті по калюжах,
Пливуть повільно в невідому даль...
А осінь, вже змарніла і байдужа,
Виплакує дощем свою печаль.

Нагнули небо хмари пелехаті,
Краплини все по клавішах біжать.
Вистукують й вистукують стаккато,
Все хочуть в нім журбу свою сховать...



* * *

Як це важливо – трохи відпочити,
Побуть на самоті, десь загубитись,
Розслабитись і час цей зупинити,
І не надовго в ньому розчинитись...

Не так, щоби сховатися від світу,
А трохи причаїтись, помовчати.
Подумати над чимось, щось змінити,
Можливо знову щось з нуля почати.

Шалена втома... Як я прагну тиші!
Занадто голосні й сумні новини.
Хай зачекають справи й нові вірші,
Ще маю час, ще подивую ними.

Осінній дощ в моє вікно постукав,
Шумить, неначе хоче щось сказати...
Зненацька він мої думки підслухав.
Як легко й просто під цей дощ мовчати...



* * *

Милуймось осінню, бо стрімко час летить,
Милуймось квітами, бо швидко відцвітають...
Вже десь дощі й вітри, і холоди витають...
Ловімо цю осінню щедру мить.



ЖОВТЕНЬ
 
Рано-вранці по стежині
Йшов юнак рудоволосий,
У яскравій одежи́ні,
Ніс холодні чисті ро́си.

А за ним туман стелився,
Холод з вітром йшли у парі.
Дощик крапати втомився,
Розійшлися сірі хмари.

Той юнак приніс з собою
Морозець і довгі ночі.
Із зорею золотою
Повінчатися він хоче.

З днем погожим подружитись,
Літо бабине зустріти,
З листопадом пожуритись,
З вітерцем погомоніти.

Всі, напевно, вже впізнали
Того парубка рудого.
Ми на нього вже чекали,
Молодого, чарівного.

Весь у зо́лоті й багрянці,
Красень-Жовтень ходить світом,
В затишній своїй альтанці
Грає в піжмурки із вітром.

Обриває жовте листя,
Стелить килим нам під ноги.
Горобина у намисті
Запишалась край дороги…

Розмалює Жовтень зранку
Всі ліси, гаї й долини,
Золоту змайструє рамку,
Прилаштує в ній картини.

На картинах тих яскравих –
Пані Осінь у світлиці,
В пишній сукні, величава
І поважна, мов цариця.

Ходять по́вагом по світу,
З сонцем дружать і вітрами,
Чистим дощиком умиті,
Жовтень-син і Осінь-мама.



* * *

А час на місці не стоїть,
Поглянеш – вже й життя минуло...
Роки так швидко промайнули
Та все душа кудись летить.

То дощ, то сніг, то сонце знов,
То мокнемо, то мерзнем влітку...
Під снігом ми шукаєм квітку,
А в шістдесят - палку любов.

І що б там в світі не було,
А серце б'ться й любить знову,
Коли почуєм добре слово,
Відчуєм ніжність і тепло.

І попри віруси й громи,
Приймемо все і будем жити,
Цей світ й життя своє любити,
І залишатися людьми.

____________________
© Наталія Кузьмічова
 

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/