Наталія
КУЗЬМІЧОВА
 

* * *

В яких краях, в яких світах ти, Осене,
Набрала тих дрібнесеньких краплин?
Отих дощів, отих думок зарошених,
Що так гірчать і в'януть, як полин...

Де ти береш оті вітри холоднії,
Що в душу сіють зраду й тихий щем?
Що вкрали літо, як підступні злодії,
І торжествують під рясним дощем.

А ти ідеш, і сонячна, і ро'сяна,
Розхристана й сумна, у сиву даль...
Моя ти Осене, моя мінлива Осене,
Ти мого серця радість і печаль...


* * *

А я знову люблю,
Як у ту нашу лагідну осінь.
Знову серце моє завмирає
Й до тебе, коханий, летить...
Ця осіння любов
Нас у юність далеку відносить,
Знову й знову згадаєм
Оту нашу трепетну мить.

Знов зустрілися ми
У щасливім осіннім безсонні,
Знов згадали свою
Найніжнішу у світі любов.
Знов долоні мої
У твоїх найтепліших долонях,
Поцілунок п’янкий
Повернув почуття наші знов.

Ніби й літ не було
І розлуки, що нас роз’єднала,
Закружляла нас осінь,
Взяла в романтичний полон...
Ми ідемо удвох,
Тихо листя шепоче опале...
А ми знову удвох,
Наша зустріч оця, ніби сон.

Ти говориш мені
Про велике і вірне кохання,
Пригортаєш до себе,
А я кожне слово ловлю.
Кожен подих ловлю...
Як жила я, коханий, без тебе?
Знов закохана осінь
Нашіптує нам: я люблю...


* * *

В майбутнє не заглянеш
Й минулого не зміниш.
А ще чогось чекаєш,
А ще у краще віриш.
Біжить життя, епоха,
Спливають дні за днями...
А ти спинись хоч трохи
Й постій під небесами.
Послухай, як тихенько
Хмарки шепочуть вірші,
А вітерець легенький
Хмаринки ті колише...
Забудь про все погане,
Пробач усім, хто зрадив,
Хто сіль сипнув на рани
І бідам не зарадив.
Пробач собі самому –
Не склалось, як гадалось...
Шукай плюси в усьому
Й цінуй все, що зосталось.


 * * *

 Дрібненький дощик тихо грає гами,
 А на пюпітрі – осені мотив.
 Намокло листя й трáви під ногами,
 Цей дощ вже навіть ноти намочив.

 Мандрують жовті клапті по калюжах,
 Пливуть повільно в невідому даль...
 А осінь, вже змарніла і байдужа,
 Виплакує дощем свою печаль.

 Нагнули небо хмари пелехаті,
 Краплини все по клавішах біжать.
 Вистукують й вистукують стаккато,
 Все хочуть в нім журбу свою сховать...

 
* * *

Які холодні нині ночі
Й смарагди-рóси у полях!
А Осінь мружить сині очі
Й рахує хмари в небесах...

Які яскраві нині ранки
Й багряне сонце над ліском!
А Осінь виткала серпанки
Й запнула луки за селом.

Яка прозора, тиха днина,
Блакитне небо й далечінь...
А Осінь, ряднами рудими,
У пéчах лагодить черінь.

Рубає дрова, груби топить,
Давно спалила бур'яни.
Розвіяла той теплий попіл...
Піде й теплó... Аж до весни.


* * *

Ходила Осінь у моїм краю,
Так щедро свою вроду дарувала.
Екватор віку сонцем зустрічала,
Вже відгуляла молодість свою...

А зóлота, а зóлота кругом!
Зібрала його, певно, з всього світу.
Ще хоче всіх голубити й зігріти,
Жоржиною всміхатись під вікном.

Ще її очі – дивна глибина,
Така велична магія й прозріння...
А в погляді – легенький сум осінній
І тихий щем, і спокій, й таїна...

Ще ходить Осінь у моїм краю –
Вродлива жінка золотоволоса.
Ще вітер не обстриг їй довгі коси,
Дощ не засвідчив їй любов свою.
А я її, мабуть, за всіх люблю.


* * *

Присутність осені – це, як потреба:
І той блакитний ніжний клаптик неба,
І тихий дощ, що сіє й сіє з ночі,
І вітер, що про щось тобі шепоче...

Присутність осені – це, як прозріння.
Згубитися б в її красі осінній!
Поглянути б на світ її очима
І скинути тягар, що за плечима.

І милуватись, милуватись нею,
Наповну дихать осінню своєю...
Яка ж то дивна сила в її вроді!
Присутність осені – як нагорода.


 ОСІННІ СЮРПРИЗИ

 Вже літо бабине пішло
 В далекий вирій.
 Було воно, чи не було?
 Світанок сірий...

 Крокує Осінь золота
 В коштовній ризі,
 Алеї листям заміта,
 В руках – валіза.

 А в тій валізі чарівній
 І хмари, й сонце,
 Туман, кошлатий і густий,
 Біля віконця.

 Холодний вітер завива
 У чистім полі,
 Пожовкла зім'ята трава,
 Сумні тополі...

 Дрібненький дощик шелестить,
 Лютує злива.
 А Осінь піснею дзвенить,
 Руда й щаслива.

 Щораз наповнює вона
 Добром валізи,
 Дарує радо усім нам
 Свої сюрпризи.

 Гуляє Осінь чарівна
 В містах і селах,
 Прекрасна, ніжна і хмільна,
 Сумна й весела.
 

 * * *

 Хдить вечір попід тином,
 Мов жебрак.
 Не знайде собі спочину,
 Неборак.

 Дощ холодний ллє невпинно,
 Змок кожух.
 Мокрі ноги, мокра спина,
 Тьма навкруг...

 Бродить вечір – темний привид
 У вікні...
 Десь приляже й тихо схлипне
 Уві сні...


 * * *

 Якби ж то знати, де впадеш,
 То впав би просто у солому.
 Летиш кудись крізь біль і втому,
 Аж поки лоба не наб'єш.

 Отак галопом і живеш.
 Якби ж то знати, що нас жде
 В житті, в роботі, у коханні...
 Так і живеш в якімсь чеканні...

 Що далі буде, що гряде?
 Не бачиш просвітку ніде.
 А може, краще не спішить
 Й не знати, що готує доля?
 В житті і так проблем доволі,
 Воно ж бо й так бігом біжить.
 А ти все поспішаєш жить.
 
_____________________
© Наталія Кузьмічова
 

___________________________________________________
 © Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/