Ольга
МУСІЄНКО
 

* * *

А хризантеми пахнуть свіжістю,
Гірчать ледь чутно полином.
Душа наповнюється ніжністю
Й терпким осіннім холодком.

А хризантеми пахнуть зимами
І снігом чистим, як кришталь...
Вони – неначе жінка стримана,
Свою приховують печаль.

Тумани вже крізь іній димляться,
А квіти в горщиках рясних
Крізь скло веранди в душу дивляться,
Мов очі матері ясні...

Я бачу тінь її просвітлену
І щиру посмішку навстріч,
Коли в осінню пору вітряну
Ми в дім спішили зусібіч.

Вона сама, мов хризантемонька,
Стрічала нас біля воріт...
Ми й не помітили, що зимонька 
Її вже кликала в політ.

О, мамо, мамо, хризантемонько,
Усе б на світі віддала,
Щоб пригорнутися до серденька,
Твого торкнутися тепла...

А хризантеми пахнуть свіжістю,
Гірчать ледь чутно полином.
Душа наповнюється ніжністю
Й терпким осіннім холодком.
 

* * *

Жовте полум’я листя осіннього
Осявало задумливий сад.
В промінцях ніжних сонця вечірнього
Танув груш запашний аромат.

Непомітно в далекій тій осені
Я на землю як гостя прийшла.
І донині в небесній цій просині
Бачу безмір любові й тепла.

І душа омивається піснею,
А на скроні лягає туман.
Теплі спомини – квіткою пізньою…
Це прожите життя – не обман.

Важко душу покласти на музику,
Бо її розпізнаєш не враз.
Бо душа – не картинка із мюзиклу,
Їй не треба яскравих прикрас.

Бо вона – крапля світла безцінного,
Донька неба. І в кожному є
Цей пучок чистий духу нетлінного,
Як прозріння твоє і моє.

То ж чи варто журитися, осене,
Що спливають роки в небуття?
Хай стежини з блакитними росами
В’ються вдаль, поки чую життя.


КОЛИ Я УПЕРШЕ В ЖИТТІ ЗАБЛУДИЛАСЬ
 
Коли я уперше в житті заблудилась,
Було мені років чотири, чи п’ять.
Копали картоплю. А осінь просилась –
Її щоб у кошичок синій зібрать.

На дні – картоплинка. А зверху – листочки,
Червоні, брунатні, ясні, золоті…
І день розпадавсь на дрібненькі кусочки
Яскравих емоцій, найперших в житті.

А там, за межею чужого подвір'я,
Зоріли жоржини, світив падолист,
А в півника дивно іскрилося пір'я
І віялом срібним вилискував хвіст.

Побігла нестримно, не чуючи ляку,
Очима дзеркально вбираючи світ.
І вже й приручила чужого собаку,
Що радісним лаєм озвався в отвіт.

Шукали недовго. Сусідка вгледіла
Чорняву голівку… Створіння мале
Блукало городами тихо й несміло,
Шукало, де казка на світі живе.

Роки промайнули… І солодко, й гірко,
І весело, й сумно – усяке було.
Бувало, притулишся ти до одвірка,
А він віддає тобі денне тепло...

Блукаючи світом, не раз помилялась,
І втома нестерпна торкалася ніг,
Та зіронька в небі мені посміхалась
І розпач мій танув, як в березні сніг.

Спасибі, мій світоньку, ніжний, крилатий,
Що прихисток дав в білосніжжі надій,
Що звив мені крила, щоб вміла літати
Й твоїх шовковистих торкатися вій.

Що дав мені міць і терпіння безмежне,
Коли вже, здавалось, й не звестись з колін.
Мене ти за руку тримав обережно.
Мій світоньку любий, тобі мій уклін.


НЕНАПИСАНІ ВІРШІ
 
Ненаписані вірші, що приходять у снах,
Розчиняються в мороці ночі.
Вмить зникають кудись, мов сполоханий птах,
Що на гілці дрімати охочий.

Як прокинешся вчасно – слова ті спіймай,
Хоч останні, а може, і перші...
І на нитку думок їх нанизуй розмай,
Не забувши й крупинки найменші.

Хай ранкова роса рясно їх омива.
А якщо й не впаде вона з ночі,
Нехай сонце ясне їх теплом напува,
Щоб сіяли, мов вогники, очі...

Ненаписані вірші поетам у снах
Крізь свідомість цвітуть тамариском,
Щоб талант не згубився, не зник, не зачах, –
Життєдайним спалахував блиском.


* * *

Якби не було в мене тіні,
То мала би шанс при падінні
З висот – залишатись живою,
Стелитись м’якою травою.

Закони тяжіння незмінні,
Тому ми торкаємось тіні,
Точніше – стикаємось з нею,
Притягнуті міцно землею.

Лиш ангели тіней не мають,
Лиш ангели вільно літають.
В небесній купаються сині,
Прозорі у ангелів тіні.
 

* * *

Я могла би втратити розум,
Я могла б навіть випалить душу.
Я ховала нестерпний свій роздум
У найкращу обкладинку з плюшу.
Кудись зникла моя обережність,
Я повітря ковтала з сльозами.
Мою пам’ять прорвало в безмежність, –
То пряме попадання словами...
Я ховала палке те горіння
В купці фраз, що неначе байдужі.
А сама аж світилась прозрінням,
Що бувають споріднені душі.
Ті, що світлом могли б напувати,
Наче зіроньки в ясному небі.
Якби вміла я чаклувати,
Пригорнула б ту зірку до себе...
 

* * *

Загубитись хочеться в мареві думок
І плекати жадібно кожен їх росток.
Розчинитись з тишею,
                                       що дзвенить довкруж,
Заховатись потайки від життєвих стуж.
Відчувати дотиком відстані й роки
І зійти до берега вічної ріки.
Там на срібнім човнику ти один пливеш…
Та ріка студеная. Та ріка без меж.
 

БУВАЮТЬ ХВИЛИНИ...
 
Бувають хвилини, що небо так близько:
На відстані душ, чи твоєї руки.
Сніжинною ніжністю стелиться низько
І падає час, як з гнізда ластівки.

В ці миті ясні світ ти любиш до трему,
До щему, до болю, до серцебиття.
І вже й не вгадаєш хто: ангел, чи демон
На білому білим малює буття.

Є ангели падші, є демони світлі.
Є час і безчасся, безмежжя й межа.
Ніщо лиш не варте журби в цьому світі,
Не коштують сльози й дрібного гроша.

Бувають хвилини, що небо так близько,
І райські сади ваблять ніжністю зір.
Воно лиш тоді опускається низько,
Коли ти думками злітаєш до зір.
 

НЕМАЄ ДОБРА БЕЗ ЛЮБОВІ
 
В час, коли ми з'явились на суші,
Перетнувши космічнії межі,
Дарував Господь кожному душу
Й наказав жити так, як належить.

Океани і гори зникали,
Все мінялось на тверді й на Небі,
Але люди щораз повертали
Богу душі, щербаті, як гребінь.

Так і блудимо світом ми далі,
Смутно світять зірки із пустелі.
Хтось чимдуж свої крутить педалі,
Щоб нажити багатство до стелі.

Скільки знищено наших клітинок
У погоні за щастям облудним.
Скільки згублено слів-намистинок
У даремно розтрачених буднях.

Якби люди могли зрозуміти,
Що немає добра без Любові,
То спочатку б навчились любити,
А не зводити замки шовкові.

Підіймати легенько долоні,
Мов дві свічечки, спрагло до Неба.
Відчувати себе в цьому лоні
Так, як Бог нас навчив. Так, як треба.
 

МОЛИТВА
 
Мати Небесна,
Свята Богородице,
Нас порятуй і спаси.
Хай же Любов
В наших душах відродиться,
В Царство Добра вознеси.
Прошу підтримки
Твоєї і ласки,
З неба пошли благодать.
Ти ж, милосердна,
Даруєш підказки,
Вмієш любити й прощать.
Світу Заступнице,
Я на колінах
Перед тобою стою.
В цих чудотворних, 
Освячених стінах
В тебе прощення молю.
Ти відпусти мені,
Мати Небесная,
Вольні й невольні гріхи.
Хай же дорога
Простелиться чесная,
Праведні світять шляхи.

___________________
© Ольга Мусієнко
 

___________________________________________________
 © Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/