Наталія
КУЗЬМІЧОВА
 

* * *

Жовтоблакить... Овва, та вже й дощить!
Завис тремтливий лист у павутинні.
Пішло, помчало швидко те – осіннє...
А вже й туман. Та що тут говорить...

Піде і жовтень. Вицвіте блакить,
Пожухле листя змокне під ногами.
А листопад, із мороком, з снігами,
Прийде, мов пан й з порогу засвистить.

І змерзне ніч, затужить, затремтить,
Холодні руки зводитиме в небо...
А синій день бурчатиме до себе,
Завітрить, зажуріє, засніжить.

А час іде. За осінню – зима.
Та листопад забудеться зухвалий.
І морок зникне, зникне й лист опалий...
Зійдуть сніги й зігріє нас весна.


* * *

Прощай, мій жовтню кольоровий!
Ти був яскравим і драйвовим!
Як ти сія'в сонця'ми в небі,
Які були світанки в тебе!

Ну що ж, мій жовтню, йди вже, друже.
Та знай, тебе любили дуже
І я, і осінь златогрива.
О, як же ми тебе любили!

Прощай, наш жовтню ясноокий!
Потроху стихли твої кроки...
Вже листя майже облетіло...
О, як же ми тебе любили!


* * *

Холодом війнувши, посивіла Осінь,
Змерзла, бідолашна, заплела вже коси.
Ходить попід тином, гріється димами,
Мов примара, бродить мокрими стежками...

Розгулявся вітер, листя рве з тополі,
Кличе він до танцю Осінь в чисте поле.
Сіру сукню пані з сумом приміряє,
Скоро з листопадом в парі закружляє.

При'йде він, холодний, вітряний, туманний,
Принесе морози, крізь серпанки гляне...
Першим снігом вкриє листячко опале,
Хризантему ніжну десь зірве зухвало.

І заплаче Осінь впертими дощами,
Засумує, бідна, темними ночами...
Пригадає сонце, квіти, свою вроду,
Золото й багрянець, лагідну погоду...

Вранці усміхнеться променем ласкавим,
Ідучи в дорогу, вип'є вона кави.
Знайде лист кленовий – золотаве диво
І кудись полине, гордо і красиво.


* * *

Вмостився Листопад на підвіконні,
Щось стиха муркнув й вуса підкрутив.
Надибав десь краплиночку осоння...
Здійняв вітри й все листя обтрусив.

Все ще рудий та вилиняє скоро –
І сіра свита, й сірий капелюх.
Напише мемуарів цілу гору,
З сумних думок, морозів й білих мух.

А Осінь – його вічна полонянка,
В міцних обіймах змерзне й затремтить.
В холоднім поцілунку, до останку,
Змарніє, заніміє, відгорить...

А Листопад пірне в свою стихію –
Завітрить дні, загорнеться в туман,
Зажуриться, заклякне, посивіє...
А нині він господар й всім нам пан.


 Кленове листя
 
Цей запах листя восени,
Терпкий, приємний, загадковий...
Листок кленовий, ніби слово.
Ловлю його, милуюсь ним,
Осіннім дивом золотим.

Кленове листя, мов листи,
Що осінь щедро розсилає,
Мені минуле нагадають
Й давно вже спалені мости.
Все, що не в силі відпустить...

Яскраве листя, що летить,
Мені нагадує дитинство.
І осінь та, жовтовогниста,
Мене й понині полонить,
У серці піснею звучить.

А листя ніжно шелестить,
Шепоче, бавиться, співає.
Повільно осінь засинає,
Вже скоро, скоро догорить.
А лист кленовий все летить...


* * *

Такий сьогодні листопад –
І теплий, й трішечки похмурий.
Вже обтрусив і ліс, і сад,
І сам лишивсь без шевелюри.

Стоїть самотньо на горі,
До неба руки підіймає.
Щмагають і січуть вітри...
Ніколи спокою не має.

Внизу село, а поруч – гай,
Я йду на зустріч з листопадом.
І пахне осінню мій край,
Горіхами і виноградом.

І хризантемами в саду,
Й теплом, і Татом, і землею...
А я по осені іду
Й ніяк не намилуюсь нею.


* * *

Зникає день, освячений дощем,
Неначе в прірву падає до ранку...
Осінній вечір розвідним ключем
Зачинить свою браму до світанку.

Короткий день снує свої думки,
Плете липку, тягучу павутину...
А ніч холодна в темні пелюшки
Вже сповиває день, немов дитину.

Густий туман спроквола розімкне
Важкі й давно вже вицвілі лаштунки.
Напустить вітру, суму нажене
і ніч приспить вологим поцілунком...


* * *

А Осінь пише мемуари,
Присівши тихо край вікна.
Невтішно плачуть сірі хмари
І десь в дорозі вже Зима.

Вже зникли за вікном імпрези,
Скінчився весь осінній квест.
І вальси, й танго, й полонези
Вже відіграв дзвінкий оркестр.

Дрібненький дощ шумить тихенько –
То плаче Осінь золота.
Так жінка, вже не молоденька,
Свої оплакує літа...


 Спасибі Тобі, Господи, за все!
 
Спасибі Тобі, Господи, за все:
За те, що бачу, чую і радію,
Що я живу, що я любити вмію,
Спасибі Тобі, Господи, за все!

За те, що я щодня кудись біжу,
Домашні справи - справ тих не злічити.
За те, що є мені для кого жити,
Що свої вірші інколи пишу.

Спасибі, Боже, за яскраві дні,
За сонце й дощ, тепло і свіжий вітер,
За зи'ми й ве'сни, за прекрасні квіти,
За все, що дав Ти, Господи, мені.

Спасибі, що створив для мене світ.
На жаль, не все у ньому гармонійно...
Та навіть коли сумно й неспокійно,
Шукаю віри і надії слід.

Спасибі Тобі, Боже, за літа',
Що осені діждалась, йду у зиму.
Щось десь згублю, щось далі я нестиму...
Хай листям осінь бі'ди заміта.
Спасибі Тобі, Боже, за літа'!


 Я не хочу зими
 
Я не хочу зими, не люблю тих зимових принад.
Елегантність її хай оспівують інші поети.
Опонентку весни, її мокрий, слизький променад
Хай вплітають в свої солоденькі, наївні куплети.

Я не хочу зими, її мряки і сірих примар,
Бо сніги і морози у неї тепер в дефіциті.
Не люблю над землею тривожних розпатланих хмар
І колючих вітрів, що пронизують все у цім світі.

Я не хочу зими, її вічних фальшивих зітхань,
Її довгих ночей і холодних завітрених ранків.
Ця зима без обличчя, без мрій, без надій, сподівань...
Я її не люблю, до краплини, до дна, до останку!

_____________________
© Наталія Кузьмічова
 

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/