Сергій
ДУНЄВ
 

* * *

Минуле
створило мене.
Майбутнє
успадкує.

Моє дихання –
це і є
сьогодення.


* * *

Ми – піщинки
у величезному
пісочному годиннику.
Нами вимірюється
час
земного
життя.


* * *

Жменею піску
пересипає нас
з долоні на долоню
Всевишній.
Кожному призначено
просочитися піщинкою
крізь його тонкі пальці.


* * *

Камені
мовчать тому,
що їм важливо
почути.

Ріки
шумлять тому,
що їм страшно
почути.

Люди
шукають компроміс –
будують греблі.


* * *

Людство –
покручене
плетиво коріння,
що поїть
земними муками
древо
всесвітнього
болю.


* * *

Усі ми мандрівники,
що не пам'ятають відкіля йдуть,
не відають – куди,
знають тільки дорогу,
об яку в кров
збивають
ноги…


* * *

В мені виростає дерево:
йому тісно – мені боляче.
Хтось із нас має померти…


* * *

Тільки смерть
може виміряти
глибину сліду,
що залишаємо ми
у житті.


* * *

Страшенно не хочеться, щоб
тільки пара старих штиблет,
залишена на вологому березі Стиксу,
свідчила про моє перебування
на Землі.


* * *

Ми – камінчики,
кинуті в ріку життя.
Суть у тім,
хто які кола
після себе залишить.

___________________
© Сергій Дунєв
 

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/