Людмила
ДОБРОВОЛЬСЬКА
 

* * *

Здається, вже написано про все:
Про зорі, сонце, місяць, осінь, весни –
Та зорепадом на папір несе
Рядки, що в підсвідомості воскресли.

Здається, вже написано всіма:
Любов і радість, зрада і розлука –
Проте вона з’являється сама,
Із серця ллється поетична мука.

Здається, вже написано давно
Про різнотрав’я буйне серед літа,
Але в душі зринають все одно
Слова любові до життя, до світу.

Здається, вже написано не раз
Про війни, відкриття, знаменні дати…
Але, на щастя людства, не погас
Промінчик муз Евтерпо та Ерато…


* * *

Кажуть, що душа тоді співає,
Як по вінця щастя в ній бринить,
Коли сонце променем заграє,
Коли піснею ріка шумить…

А моя душа сльозами плаче –
Тоді вірші плинуть джерелом:
Хтось диктує їх мені неначе,
Коли дощ струмує за вікном…

А моя душа ридає ридма,
Вірш за віршем з болем вилива:
Просвітку ніякого не видно,
А рядки нанизують слова…

А моя душа спливає кров‘ю –
Й поетичні родяться рядки:
Байдуже – ненавистю, любов‘ю –
Тільки був би ритм у них чіткий!

Напливають звідкись із-за моря
Муки і печалі навісні…
А моя душа кричить від горя –
Та дарує світові пісні!


* * *

Чи марево, чи маячня, чи марення?
Реальний – а чи вигаданий світ?
Бажанням непоборним одурманена –
Не зупинити вже думок політ!

Занурююсь, тону, углиб пірнаю,
Який дарунок долі там знайду?
Любов твою омріяну, безкраю
А чи розлуку – на свою біду?

Бентежно, рвучко, гаряче, нестримно –
Так серце б‘ється, рветься із грудей…
Від чого ж стало лагідно і хвильно?
Стрічаю тут жаданого тебе!


* * *

Тиша. Туга. Сон. Надія.
Сміх. Печаль. Сльоза.
Самота. Зажура. Мрія.
Небо. Бірюза.

Пісня. Думка. Птах. Безмежність. 
Зустріч. Диво. Світ. 
Грім. Тривога. Сум. Бентежність. 
Час. Робота. Піт.

Ясність. Дощ. Веселка. Свіжість.
Сад. Трава. Роса.
Дівчина. Кохання. Ніжність. 
Молодість. Краса.


* * *

Синій сон синів світанком,
Сад смарагдовий стояв, 
Снить солом‘яна саманка, 
Світить свічечка стара.

Садівник садок саджає,
Справно сіє сон-траву, 
Сливки світозорі скраю
Стріпують серцевину.

Свіжоскошене сиваве
Сіно стелеться садком,
Світлячки сяйливосяйні
Світяться собі снопом.

Серпокрилець-стриж смолистий
Світ стрілою скрізь стриже,
Сонцепади сонцебризні
Сич скрадливо стереже.

Смерк синесенький сповзає,
Стрибунець-цвіркун сюрчить,
Скоком-боком сам стрибає.
Смокче сік смачних суцвіть.

Сонно сивий степ сумує,
Скромно стихли сокирки,
Сокіл сусликом смакує,
Сновигають слимаки.

Стихла сойка синьоцвіта,
Соловейко став співать.
Сіножáті сумовиті:
Скирти скошені стоять.

Сяє срібний став старезний,
Сизий селезень сичить,
Сом скидається сивезний…
Світ, стомившись, смачно спить…


* * *

Медуниця медовіє, 
Милі маки майорять,
Мати-й-мачуха манірно,
Мальовниче маячать.

Млин маленький меле мливо,
Марить, млоїть мевом мла.
Манівцями мовчазливо
Манить мавочка мала.

Майже мучить магнетизмом,
Місяць мляво мерехтить:
Мається мала мализна,
Макоцвітно миготить.

Мліє маківка мрійливо, 
Маковиння мне мачок,
Метеляє маячливо,
Мерехкоче маячок.

Мазанка майне манливо,
Махаон мигцем мигтить.
Малахітові мотиви
Мандрівник малює мить…

__________________________
Мливо – те саме, що борошно
Млоїти – викликати відчуття млості
Мево – діал. марево
Мализна – незначна кількість чогось


* * *

Нестримне і солодке почуття,
Та повінь, в яку рину з головою: 
Впродовж всього свідомого життя
Страждаю невситимою жагою!

Любові прагну, світла, чистоти
Людських стосунків щирих і незмінних,
Відвертості, довіри, простоти
І друзів справжніх – вірних і надійних.

Кохання хочу – щоб без перепон,
Без краю, без останку, без обмежень!
Аби віддать коханому в полон
Не тільки серце – а й думки бентежні.

Спивати вранці із коханих вуст
Любов, і пристрасть, і чарівні миті
Єднання з тим, до кого пригорнусь –
І потону у вирі ненаситі.

Зануритись у глибину очей,
Де плюскотить бажання тепла хвиля,
Яка нестримним ручаєм тече
І доторком тривожить руки милі.

Сидіти поруч, мріяти про те,
Як в старості гулятимемо в парку…
Коли любов безмежна проросте – 
І обів‘є солодким хмелем жарким.

І відлетять у вічність всі слова,
Які колись зронились ненароком.
Й кохання наше, як вода жива
Проллється несподіваним потоком…


* * *

Прийшла до мене Муза на природі,
Як я у травні моркву сапувала,
А нині на осінньому городі
Вона мені рукою помахала…

Згоріло літо в полум‘ї спекотнім,
Вогонь ще лиже й вересневі дні.
Відклала я роботи всі на потім,
Бо не комфортно працювати мені.

Город не рию: спека не минула,
Угору гляну – небо голубе…
Знічев‘я землю пару раз штрикнула – 
І кинула цю справу: жаль себе!

І вже ніяка Муза не приходить
Ні на город, ні на грядки мої,
І вже природа з розуму не зводить,
І не співають в серці солов‘ї…


Про Любов
 
Зрозуміти важко порою:
Чи то казка, чи наяву?
Мерехтливою пеленою
Вишиває печаль канву…

Туга хустку свою накинула
На опущені плечі знов,
А під куполом неба синього
Крила випростала Любов.

Обняла весь світ і поніжила,
Напоїла щедро теплом,
Від холодного вітру свіжого
Захистила міцним щитом.

Материнством своїм злеліяла,
Завела колискових пісень,
Всі тривоги вітром провіяла,
І сховала в минулий день…

Рясно квіти й зелень посіяла
З рукава обабіч доріг,
Аби колір надій оспіваних
Не покинув нічий поріг.

Незвичайними барвами дивними
Стала ліс вдалині малювать,
А сама із птахами грайливими
Почала в дружнім хорі співать.

І такої погожої днини
Світ застиг у своїй красі…
Як ця пісня до вас долине,
 То підхоплюйте її всі!

Не журись...
 
Не журись, не журись, не журись,
Що весна відійшла так зарання,
Що уже не щемить, як колись, 
Серце, повне жаги і кохання.

Не сумуй, не сумуй, не сумуй:
Десь же літо веселками мріє,
Тихим леготом синього сну
Принесе і любов, і надію.

Не тужи, не тужи, не тужи,
Бо за літом ще осінь чекає,
І далеко іти до межі,
Вороття від якої немає.

То дарма, то дарма, то дарма,
Що літа, мов хмарки в небі, тануть,
І, хоч серця торкнеться зима,
Світлі згадки у нім не зів’януть.

_________________________
© Людмила Добровольська

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/