Павло
СИМОНЕНКО
 

НЕСТРИМНИЙ ПОТІК
 
Спочатку час благоволіє нам
І з молодістю разом у достатку
Рукам дарує силу, зір очам,
А серцю крила, розуму здогадку.

Він світло зір доносить з висоти,
Міняє риси цілої планети,
І кожного запрошує: «Лети!
Осмілюйся, ти створений для злету!»

Ми й летимо... Але ж підступний час
Одразу все, що дав нам ненароком,
Він починає відбирати в нас
Пожадливіше й швидше з кожним роком.

Усе він забирає, мов на зло,
Усе, чим гордимося – пам'ять, силу,
І човен забирає, і весло,
І зорі, що нам в юності світили...

І ми стаємо заново дітьми,
Позбавлені всього того, що мали,
Й нічого вже не втримуємо ми
Долонями, що світ увесь тримали.

О друже мій! Нестримний днів потік
Все відбере, хоч би ми як просили!
Кохання лиш не відбере повік –
Ніхто й ніщо над ним не має сили!


НЕВМОЛИМІ ЖОРНА
 
Милі роки дитинства, я вас полишив,
Бо нестримно хотів, щоб ви швидше летіли!
Милі роки дитинства, я жити спішив,
Підганяв вас, але ви спішить не хотіли...

Ось і отроцтво якось неждано пройшло,
Мій годинник віднині спішить починає.
Час, як вихор, немовби на зло,
Наді мною несеться і хід не спиняє!

Скільки ж літ мені? Двадцять? А мó двадцять п'ять?
Може тридцять? Не можу я цифру назвати...
Часе, стій! Нащо досвітку строк підганять
І зухвало побачення враз обривати?

Ну й характер у тебе – не бачив я гірш!
«Почекай, не спіши!» – я благаю невпинно...
(А колись же тебе не цінив ні на гріш,
Розкидаючи дні свої, наче лушпиння!)

Ти спішиш... Пожовтіли сади і гаї,
Тихо осінь прийшла до моєї оселі,
І змололи пів місяця жорна твої,
Доки я друкував ці рядки невеселі...

Слухай, бісовий млин! Невелика ж та путь,
Яку кожна людина повинна покрити.
Поламати б тебе чи лопаття погнуть,
Чи річище бурхливій ріці перекрити!

Не прощаючи даром утрачених літ,
Жорна мелють, прискорюють часу політ...
Діти час підганяють – не вміють цінити,
Ми ж, старіючи, мрієм годинник спинити...


СУВОРИЙ РАХІВНИК

Сьогодні пізно я прийшов додому,
Все спочиває, все давно мовчить:
І крісло, й стіл, і мій блокнот на ньому,
І котик заспокійливо мурчить...

А в тишині, у темряві глибокій,
Лише «цок-цок» порушує той спокій...

«Цок-цок, цок-цок» – мелодія проста,
Та забира вона життя частинку!
«Цок-цок» – і перегорнута сторінка
Тієї книги, що не дуже вже й товста...

Не спить суворий рахівник, не спить,
Хоч сон повсюди сущим верховодить!
«Цок-цок, цок-цок» – розмірено звучить,
Та невимовно швидко час проходить!

Іде годинник, цокає і б'є...
Прислухайся і ти до того бою!
Можливо, то дзвенить життя твоє,
Бездарно розпорошене тобою...

____________________
© Павло Симоненко

 

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/